7 Травня, 2019 0 1481 Переглядів

Олександр Озеруга: «Уміння розпізнавати час і діяти відповідно до часу — знову зробить Церкву доречною в суспільстві!»

— Київська область — адміністративний і географічний центр. На ваше сприйняття, вона відрізняється в плані служіння від інших областей? У чому специфіка?
— Я ще відносно нова людина — тільки рік на посаді. Щоправда, перед цим я більше 10 років був помічником Олександра Ірсоновича. Але все одно порівняти з іншими областями мені тяжко, тому що я не мав такого огляду.

Чим Київська область справді унікальна, я б сказав — позитивно унікальна: із 42 церков велика частина мають пряме або опосередковане історичне відношення до церкви на Кар’єрній. Кар’єрна з 1989 року народжувала церкви, запускала церкви, які у свою чергу починали свої общини. Це була перша зареєстрована п’ятидесятницька церква на Київщині (1974 року) — така собі колиска, з якої почали свій шлях багато сильних служителів. І сьогодні ми — дуже об’єднане, дружне, цілісне братство, тому що коріння в нас переважно одне. А емоційна єдність — це дуже потужна штука.
Ще одна особливість, яка є великим благословенням — те, що більше ніж 90% церков мають власні приміщення для богослужінь. Велика заслуга цього — Олександра Ірсоновича.

— Отже, велика частина общин — плоди першої церкви, заснованої вашим батьком Володимиром Озеругою. Отож, це — здебільшого молоді церкви?
— Так. Із усіх церков Київського об’єднання напевно небагато таких, які з’явилися раніше 1990-го, можливо, 1989 року.

— Це якось відображається у формі служіння?
— Київські церкви щодо формату служіння дуже різні. Від більш традиційних до менш. Але на цьому ґрунті немає жодних конфліктів — цей етап ми пройшли ще років 15 тому.

— І виходить, що велика частина церков — плід місіонерської діяльності?
— Так. Власне, так і було. На Кар’єрній росли якісні кадри. Церква не могла б посилати, якби не було кого. Тому, коли прийшла свобода, община стала «пускати росточки». Спочатку географічно — ті люди, які з’їжджалися з різних місць на Кар’єрну, стали створювати общини у своїх населених пунктах. Так одна з перших утворилася церква у Вишгороді, так почалася церква Решетинського, Савочки, церква у Фастові, у Мотовилівці… Це була, так би мовити, перша хвиля, яка тривала років 10 — від’єднання місцевих груп, які вже могли самостійно «стояти на ногах». Наступною була хвиля, коли існуючі церкви стали посилати людей по містах і селах і утворювати нові общини.

— Таке місіонерське бачення було закладене ще в першій церкві?
— Абсолютно. Загалом було два підходи. По-перше — дивилися, де вже є живі осередки, тобто де живуть 10-15 віруючих людей, щоб почати церкву. Другий варіант — навпаки, дивилися, де взагалі немає церков. Церква у Вишгороді, де я вже 26 років пастором, виникла саме так. Вишгородський район — найменший в області. Районний центр налічував близько 30000 чоловік населення. Церква там почалася унікальним чином. Там майже не було віруючих. Після 56 днів щоденної євангелізації утворилася група, яку я вже повів далі. Мені тоді було 22 роки. Тепер у нас близько 300 членів церкви, 150 дітей у недільній школі, близько 80 чоловік молоді.

— Як ви практикуєте благовістя сьогодні, адже методи 1990-х вже не такі актуальні?
— За останні 4 роки в рамках програми «400 церков за 5 років» ми розпочали 10 церков. 5 із них — повноцінно запущені, 5 — ще не зареєстровані, але щотижня проводять свої служіння. Продовжуємо шукати, де є групи віруючих людей, і відділяти. Це найприродніший метод.

А найпотужніший метод сьогодні — дитяча й молодіжна робота, недільні школи, табори, клуби тощо. У нашій церкві не буває жодного водного хрещення без 2-3, а іноді 5-6 молодих людей, з якими ми працювали ще з дитячого віку. Сьогодні в нашій області абсолютно всі церкви намагаються працювати в цьому напрямку.

Ще хочу сказати про цілком новий для нас варіант входу в суспільство. Два роки тому наша церква започаткувала таку програму, яка називається «Родинний центр». Він пов’язаний із зародженням просімейного руху на Київщині. При церквах стали з’являтися дитячі садки, школи. Є приміщення поряд з нашою церквою, яке ми назвали «Родинний центр». Я довго носив у серці цю ідею. Ми давно працюємо з дітьми й молоддю через недільну школу, гуртки, табори. А зараз усі ці напрямки ми об’єднали в концепції «Родинного центру». У ньому працює 11 різних гуртків, дитячий садок (молодша й старша групи) та школа альтернативного навчання «Joy School». Навчаються й діти з церкви, але більше половини з них — не з церкви. Щодня — до 100 дітей. При тому, що школа прямо позиціонує себе як християнська.

Наприклад, на різдвяне богослужіння в церкву прийшли батьки дітей другого класу — це шість сімей. Я спостерігаю по Вишгороді — покоління 40+ ще може сприймати нас як «секту», але ті, кому 30 і менше — уже бачать у нас церкву. Вони знають нас по міських заходах, ми завжди були на їхніх очах і служили місту. Пам’ятаю, як ще на початках на наше «Містечко дитячих мрій» приходили до 1000 відвідувачів.

— Яка динаміка росту общин сьогодні?
— Якщо чисто статистично, то цього року Київське об’єднання кількісно виросло на 7-8%. Це не так погано, враховуючи, що багато від’їжджають закордон. Зокрема з нашої церкви «Бога Живого» за останні 4 роки виїхали майже 90 чоловік у 10 країн світу. У 2015 році ми втратили 5 домашніх груп. І ця тенденція все ще актуальна.

Приплив людей хоча й залежить від активності окремих церков, та загалом невеликий.

— Які ще напрямки служіння в області ви б виділили?
— Можу сказати про напрямок, який на порядку денному, але ми його поки що не можемо осилити. Це служіння інтелігенції.

— Я чув історію вашого покликання до служіння, і, непевно, вона багатьом відома. Але все одно хотів би, щоб це прозвучало в інтерв’ю, адже це був переломний момент у вашому житті.
— Першим знаком покликання для мене було життя мого батька. Воно було для нас першою моделлю пасторства. Із п’яти його дітей — троє стали пасторами. У школі через те, що не були комсомольцями, класний керівник казала: «Штунда проклятий, будеш слюсарем третього розряду!» Пам’ятаю, коли ми отримували атестат, разом з атестатом видавали т. зв. «характеристику», а вона тоді мала не меншу вагу, ніж атестат. І нам написали найгірше, що тільки могло бути… Батько пішов у школу і спробував поговорити з класним керівником. Звичайно, розмови не вийшло… Тоді він поклав «характеристику» на стіл і сказав: «Нам це не потрібно, мій Бог попіклується про моїх дітей!»

У 1989 році закінчувалася моя служба в армії, це було за 100 км від Москви. Одного разу батько приїхав відвідати мене, і ми поїхали на богослужіння в столицю. Проповідував якийсь британець. Потім дізналися, що він був там проїздом по дорозі у Вірменію. Та й ми з батьком поспішали, але пастор запросив усіх на обід. І за тим столом британець дістав бланк і від руки написав запрошення в англійську біблійну школу.

Повернувшись у Київ, ми почали спроби оформлення документів для виїзду, але в державних органах із нас тільки сміялися… Тоді батько вірою купує квиток на літак Москва-Лондон за 586 рублів — і ми їдемо в Москву. У неділю ввечері за нас молиться церква й кілька десятків чоловік молоді проводжає на вокзалі. А літак — у вівторок. Ні паспорта, ні візи немає… Є один день — понеділок, щоб вирішити всі питання. У московський ОВІР батька не впустили кадебісти. Заходимо — сірі стіни, червоний килим, холодно… Знайшли кабінет посадовця, стукаю у двері, кажу: «Завтра — літак на Лондон, чи можете зробити візу й паспорт?» Він і отетерів від такої наглості… Каже: «Геть звідси!» Не встигли далеко відійти, як відкрилися двері — і той чоловік покликав мене назад. Я пояснив ситуацію, кажу: «У Києві нічого не добилися. Можете допомогти?» Він сів у «Волгу» — і через 45 хвилин привіз готові документи. Це було чудо!

Навчаючись в Англії, я розумів, що Бог мене готує до служіння, але повертатися в Україну не мав великого бажання. Там я вдихнув на повні груди. Ніколи не забуду першого відчуття, коли до тебе ставляться як до людини… У 1992 році я прилетів із друзями-британцями на 10 днів додому. Тут не можна було купити хліба після обіду, електрички добре не ходили… І після цього, повертаючись в Англію, я кричав: «Алілуя, цивілізований світ знову!» У той вечір ми мали йти в Альберт-хол на концерт Еммі Грант. Зайшли до мого друга, і він каже мені: «Іди змий свій український бруд!» У мене і так були змішані почуття, але ця фраза мене прорізала… Я закрився у ванні — і там була розмова з Богом! І ввечері того дня я сказав другу, що повертаюся в Україну. Хоча ми мали спільні плани щодо служіння в Європі, він на той час працював у гуманітарній місії Асамблеї Божої Британії.

Коли я приїхав до Києва, мій батько та його помічник Ростислав Коваль готувалися до євангелізацій з участю відомого євангеліста Річарда Гуденафа, зокрема й у Вишгороді. І так трапилося, що не було перекладача. Пам’ятаю, як до мене підійшов батько з проханням допомогти. А я тільки приїхав, навіть рідні ще не бачив. Невже не можна когось іншого знайти? Але після довгих умовлянь погодився — і від цього моменту почалося моє служіння. Урешті-решт я залишився у Вишгороді пастором.

— Наступне питання тісно пов’язане з попереднім. Це питання посвяти, воно теж як ніколи актуальне. Ви розповідали, як спалили документи в Америку, щоб лишитися в служінні, або як довелося відмовитися від пропозиції безкоштовно навчатися в англійському теологічному закладі, про який ви мріяли. Що вам допомогло «не спокуситися» на такі вигідні пропозиції?
— Саме те, що я точно знав, до чого покликаний. Один із моїх викладачів Рей Вестбрук казав так: «У вашому житті — житті служителів — буде час, коли не буде жодних причин залишатися в служінні, окрім одного — моменту вашого покликання!» Був день, година, місце, коли ви говорили з Богом — і відгукнулися на Його поклик. Я вважаю, що сьогодні одна з найбільших проблем в українських церквах —велика частина пасторів не переконані глибоко, що вони покликані Богом.

Були й неймовірні пропозиції, і неймовірний тиск, коли закінчила життя самогубством помічник учителя недільної школи. Це було страхіття… Недільна школа з 200 чоловік за вихідні зменшилася вдвічі. Але мене тримало покликання. Коли воно стає частиною ДНК — це головна причина справжньої посвяти.

— Не хочу виглядати песимістом, але помітно, що останнім часом суттєво впала довіра людей до служителів, бажання відвідувати зібрання тощо. Як, із вашого досвіду, створити правильну атмосферу в церкві, сприятливу для духовного росту?
— Маю чітку відповідь згідно з моїм рівнем відкриття. Перша істина, яку має усвідомити церква: «Тіло одне, але має членів багато, усі ж члени тіла, хоч їх багато, та тіло одне» (1Кор.12:12). Апостол Павло вісім разів повторює цю саму істину: ми всі — дуже різні, але ми — одне! Наскільки різними були тоді греки та євреї, раби й вільні… Церква має зрозуміти, що вона складається з дуже різних людей. У церкву мають право приходити різні люди. І їх не мають змінювати насильно, а під дією благодаті й стосунків.

Друге: «Бог розклав члени в тілі, кожного з них, як хотів» (1Кор.12:18). Тобто кожна людина повинна бути поставлена Богом на місце, яке відповідає її дарам і покликанню. Якщо церква це зрозуміє — це наступна запорука успіху. Немає нічого гіршого, коли люди розставлені не за талантами, а за амбіціями або якимось іншими незрозумілими мотивами…

І третє: «Члени тіла, що здаються слабіші, значно більше потрібні» (1Кор.12:22). Тут підкреслюється важливість турботи про тих, хто здається слабшим. Можна говорити і про людей, які здаються слабшими, і про дари, які здаються менш важливими. Але коли всі вони на своєму місці — це потужна церква. Ми свідомо практикуємо ці речі в нашій общині вже багато років.

— Ви вже згадували про вплив батьків, викладачів. Кого ще можете назвати своїми вчителями по життю?
— Насамперед, мій батько, який відбув термін, та інші служителі — в’язні за віру. Я з дитинства бачив у нашому домі багато таких людей, які вміли платити ціну. Другою людиною після батька був Річард Гуденаф. Ще дві людини, яких я вважаю своїми духовними наставниками, це американці Джон Дейгл, засновник школи «Vision» в Україні, та Майлс Суінь, пастор з Техасу. І великим другом і справжнім старшим братом для мене став Олександр Ірсонович.

— А як на вас вплинуло навчання у Великобританії? Що воно вам дало?
— Дві речі. Дало зрозуміти, що Україна і СРСР — це не весь світ, і «Кожен книжник, що навчений про Царство Небесне, подібний до того господаря, що з скарбниці своєї виносить нове та старе» (Мт.13:52). Є сильні речі, яких варто повчитися в Заходу, і є сильні речі в нашій традиції.

І друге — це знання англійської мови, яка у свою чергу відкрила безліч дверей — до людей, до інформації, до ресурсів…

 Розкажіть, будь ласка, про вашу сім’ю. І чи вдається при немалій зайнятості приділяти їй достатньо уваги?

— Насправді, останній рік це складно… Але колись мене навчили, що гроші краще вкладати не в матеріальні подарунки, а в час, проведений разом. Тому я завжди намагаюся кудись поїхати разом — на природу, до батьків…

Я одружився у 25-річному віці, дружині було 22. Вона з багатодітної сім’ї служителя зі Здолбунова. У нас п’ятеро дітей. Два місяці тому стали дідусем і бабусею.

І скажу ще одну важливу річ: якби Оксана не була вдома, я ніколи не зміг би так служити. На мою думку, більша трагедія буває саме тоді, коли дружина не на своєму місці. Навіть коли батько не може багато часу проводити з дітьми, але мама на своєму місці — тоді є запас міцності.

— Не у всіх життя наповнене надприродними проявами. Що б ви назвали Божим чудом у вашому житті?
— Надприродні прояви для немовлят — це одне, для юнаків — інше, для батьків — зовсім інше. Усе залежить від духовного віку (див. 1Ів.2). Для мене сьогодні надприродні речі — це народження того, що залишиться після мене. Для мене надприродні речі — те, що Бог зберіг сім’ю від хвороб, ми ніколи особливо не хворіли. Чудо — це коли Бог працює з дітьми, вони отримують хрещення Святим Духом, приймають водне хрещення. Чудо — створення «Родинного центру» на фоні непростих часів у країні й т. ін.

— Ви сказали: «…народження того, що буде після мене». Чи можете сформулювати, у чому саме ви бачите місію свого життя?
— Так. Я живу на цій землі для того, щоб пізнати Безначального й народити те, що переживе мене. Це означає перш за все — підняти своїх дітей. Я вважатиму себе успішним у продовженні великого християнського роду не тільки тоді, коли діти приймуть водне хрещення, а й коли вони збудують достойні християнські сім’ї. Наступне — підняти на служіння людей, які навколо мене. Також — розвинути християнську школу й садок тощо.

Зокрема треба сказати про нову для мене позицію — відповідальність за Київську область. І тут теж намагаюся зрозуміти своє призначення. Тепер я бачу для себе два завдання. Олександр Ірсонович був «збирачем» — він починав церкви, виховував пасторів, будував доми молитви… Тепер час подивитися: а що ми маємо? Розібратися в тому, що є. Формуються багато нових відділів. Ми практикуємо такий підхід: є потужне служіння в якійсь церкві — намагаємося «підключити» до неї людей з інших церков і запустити це в окремий відділ. Щоб ця община, де зуміли добре організувати певне служіння, стала базою для його розвитку в усьому об’єднанні. Це справді працює. Не потрібно вигадувати мертвої структури, треба «підключатися» до живого.

І друге — розпізнати молоде покоління й дати йому шанс вирости. Це кричуща задача, бо багато пасторів сьогодні не мають заміни. Ми ставимо питання: «Що робити, щоб служіння пастора знову стало престижним?» Збираємо молодь, щоб зрозуміти, чим вони живуть, що їм болить.

— У контексті сучасної ситуації в Україні, зокрема духовної ситуації в церквах, що ви побажаєте християнам?
— Хотів би звернути увагу на те, які наслідки бувають, коли люди не розуміють «часу відвідин» (див. Лк.19:43,44). Я вважаю, що найважливіше сьогодні — вміти розпізнавати час і діяти відповідно до часу. Тільки це може знову зробити церкву доречною. Проблема, коли церква — недоречна в суспільстві, це біда… Сіль не має лежати під ногами, світло не має бути заховане під ліжком!

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

“Благовісник”, 1,2019

Попередня РФ треба піддати новим санкціям за релігійні переслідування на Донбасі та Криму – звіт USCIRF
Наступна Роман Полікровський: «Зміни в країні почнуться з особистого почуття відповідальності якомога більшої кількості людей!»

Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/chve/chve.org.ua/www/wp-content/themes/trendyblog-theme/includes/single/post-tags-categories.php on line 7

Вам також може сподобатися

Новини регіонів
Новини регіонів

У майже повністю зруйнованому селі на Миколаївщині відкрили мобільний Дім молитви

26 листопада у селі Партизанське, що в Миколаївському районі, відбулась довгоочікувана подія:

Новини регіонів

Церква на Дніпропетровщині  розвиває  соціальне служіння та роботу з дітьми

5 лютого в місті Апостолове, на базі церкви «Євангелист» відбулася