Військовий капелан Артем Бабійчук: «У людей на Донбасі змінюється мислення – війна нікому не потрібна, від неї всі втомилися»

     У суботу, 27 грудня 2014 року, відбулася чергова ротація військових капеланів київських церков, які служать на Сході України, надаючи душпастирську допомогу військовослужбовцям.

Жити з солдатами, щоб «врятувати хоча б декотрих»

     Вже майже півроку минуло з тих пір, коли служителі церкви «Скинія» почали відвідувати військові підрозділи в зоні АТО, зокрема служити в бригаді до якої після мобілізації потрапив один із членів церкви. Спочатку просто доставляли допомогу, намагалися свідчити про Бога при будь-якій можливості, а потім дійшли висновку: щоб насправді здобути довіру і увагу військових (людей, які перебуваючи на передовій день і ніч, ризикуючи своїм життям) треба долати з військовими всі негаразди польового життя. Тоді братерська рада церкви погодила бажання капеланів перейти на служінням вахтовим методом – в середньому по 10 днів. До служіння долучилися капелани інших київських (і не тільки) церков.

Навчатись ніколи не пізно

     Свій капеланський досвіт брати добували, як мовиться на полі бою, безпосередньо на практиці. Та з часом Бог послав і інші можливості почерпнути знання –  з 16 по 20 грудня 2014 військові капелани мали можливість пройти навчання на Міжнародному базовому курсі-тренінгу з організації надання духовної опіки та психологічної допомоги в умовах бойових дій (кризових ситуаціях). Лекції читала відома у світі християнська та громадська діячка, Голова комітету з духовного піклування  National VOAD (Національна організація волонтерів в боротьбі зі стихійними лихами США) доктор Наомі Пейджет. Як повідомляється на сайті церкви, можливістю пройти тренінг та отримати сертифікати державного зразка скористалися семеро служителів «Скинії».

Литовські та американські брати благословили позашляховиком

     Нещодавно Бог благослови капеланів чудовим транспортом. Зокрема, з допомогою давнього друга «Скинії» Ігоря Жуковського із США та за сприяння пастора з Литви Альбертаса Лучунаса – служителі тепер мають хороший позашляховик. Автомобіль курсує дорогами Донеччини та Луганщини під номерним знаком «КАПЕЛАН».

Враження з грудневої вахти 

     «У кожній поїздці є щось своє, особливе. Завдяки тому, що Господь розташував серця людей для пожертвувань, ми змогли придбати комплекти теплого одягу та відвести на передову, у підрозділ нашого брата Олександра Алієва, – розповідає військовий капелан, пастор церкви «Скинія» Артем Бабійчук. – Цього разу найбільш запам’яталося відвідування села Гранітне Волноваського району Донецької області. Там було дуже неспокійно, постійно відбувалися провокації з боку сепаратистів. Ми мали можливість поспілкуватися як з особовим складом розміщеної в селі військової частини, так і з місцевим населенням»

     За словами Артема картина сумна: навколо багато зруйнованих, залишених будинків… але життя триває. «Цікаво, як змінюється думка людей – на початку цієї військової кампанії місцеве населення 70% було настроєне проти української влади, зараз суспільна думка змінилася із значною перевагою у бік української армії і нашого уряду. Найбільше лякає людей невідомість – «Що буде далі?» Саме це запитання нам найчастіше ставлять на передовій. І ось на цьому етапі, завдання церкви підтримати людей і донести до них те, що Христос прийшов у цей світ для того, щоб дати майбутнє та надію» – ділиться пастор Артем.

Серця братів

     Як показує практика, служіння військових капеланів – це не тільки можливість проповідувати людям, які опинилися у скруті, але й на ділі випробувати стосунки один з одним та з церквою. Військовий капелан церкви «Філадельфія» Володимир Бевз, який теж щойно повернувся із вахти в АТО, говорить: «Я бачу, як від поїздки до поїздки змінюється ставлення до нас солдатів,  ми і між собою стаємо більш близькими і рідними. Мета капеланів – підтримати військових і населення, надати їм посильну допомогу, показати, що ми готові ділити з ними всі тяготи, переживаємо за них. Вони це бачать і Господь відкриває їхні серця. Хлопці діляться з нами наболілим, хоча деколи від почутого буває важко… Думаю, чоловіки мене зрозуміють: повертаєшся додому і тягне туди знову. І це не амбіції, не бажання самореалізації, це йде від серця – розуміння, що моє місце зараз там. Радує, що Господь дає нам з братами єдність і взаєморозуміння у всьому».

     Як ділиться Володимир вони з Артемом зріднилися з першої поїздки: «Він для мене як старший брат. Я відчуваю турботу і підтримку з його боку, бачу, як він мені служить і як брат, і як служитель церкви, і намагаюся відповідати йому тим же. Подяку за усе це Господу».

{hwdvs-player}id=88|width=560|height=340{/hwdvs-player}