Червень 23, 2020 0 1002 Переглядів

Богдан Сидорчук: Зустріч, яка не забудеться…

 Богдан Володимирович Сидорчук зазнав переслідувань за віру. Його засудили до 10 років сталінських таборів. Виснажлива праця і голод призвели до того, що Богдан жахливо схуд. Його вага була 36 кілограмів. Молодий хлопець помирав. Але Господь зберіг його життя, не дозволивши статися найгіршому…
Про долю Божого чоловіка – у інтерв’ю Транс Світового радіо в Україні за 2011 рік.  Журналістка  київської студії Наталя Іщенко поспілкувалася з Богданом та Володимиром Сидорчуками (батьком і сином). Той запис Богдан Володимирович встиг почути в ефірі.

Володимир (син): Життя мого тата було просто унікальним. Навернувся він до Бога через своїх батьків. Татова мама була побожною людиною, цікавилася Словом Господнім. Хотіла більше пізнавати Бога. Покаялась і почала ходити на зібрання євангельських християн. Звичайно, були в селі непорозуміння. Найбільше доводилося терпіти у власній родині. Чоловік бабусі, мій дід, не сприймав її віри. Коли вона прийняла водне хрещення, він ударив її стільчиком по голові, бабуся впала і знепритомніла. Правда, це посприяло тому, що десь за рік дід сам повірив у Христа.

Дитинство мого батька минало в селі. Пас корови, а від мого дідуся навчився кравецького діла. Закінчив чотири класи польської школи.

Невдовзі почалась війна. Тата забрали в Радянську Армію. Якось сталася така пригода. Перебуваючи на посту, він серйозно замислився над питаннями віри, над своєю відповідальністю перед Богом і людьми. Після цього батько став схилятись до Господа, більше Його пізнавати, хотів виконати Божі заповіді. Мав переконання, що вбивати людей – це гріх.

Богдан Володимирович: Дали мені карабін і такий штир, що можна відразу двох людей заколоти. Я замислився: як маю вчиняти? Пригадав 10 заповідей. Господь промовив до мене через них – я і мій друг вирішили не брати карабінів у руки. Сержант, котрий мав нас навчати, доповів про це офіцерові. Почувши слова сержанта, офіцер пообіцяв, що розстріляє нас, як собак, і викине в яр. Я навіть і не думав, що нас можуть не розстріляти. Але Божа заповідь «не вбивай» була для мене важливішою…

Проте Богдана Сидорчука не було розстріляно. Його засудили до 10 років сталінських таборів.

Володимир: тата було засуджено з сотнями тисяч інших людей, які мали таке ж саме переконання. Їх планувалось розстріляти як зрадників Батьківщини. Але коли влада побачила, що таких людей є величезна кількість, розстріли скасували, а натомість дали по 10 років таборів. Батька призвали в армію, коли йому було 20. І в такому юному віці він потрапив до сталінських таборів.

Богдан Володимирович згадує свій арешт: За нами прийшов посланець. Крім мене, було ще близько 70 віруючих людей, котрих мали відвезти в табір с. Сухобезводне Горьковської області. Коли я прийшов, привели двох братів. Один із них був дуже побитий. Брата били так сильно, що на гвинтівці дерево відпало від заліза. Проте скаржитись на те, що ображають віруючих, не було кому…

Кожному видали сухий пайок, а наступного дня посадили на потяг і повезли до табору. Пригадую, коли ми сіли до потяга, почали співати християнських пісень. Усі 70 осіб співали!

Селище Сухобезводне виникло в 30-ті роки у зв’язку з розгортанням лісозаготівель ГУЛАГу. В Сухобезводному було розміщено виправно-трудовий табір. Засуджені будували залізницю, яка йшла далеко вглиб лісів. Це селище – надзвичайно віддалене від інших місць.

Володимир: Праворуч і ліворуч від колії тягнулися табори. Там перебувала величезна кількість віруючих людей.

Богдан Володимирович: Нас привезли в Сухобезводне. Там було близько 60 тисяч ув’язнених. З одного села могло бути по 4-5 рідних братів. Нас привезли в табір під конвоєм. Наступного дня вийшли на роботу.

Те, що пережив Богдан Володимирович, неможливо забути.

Володимир: Табірне життя було просто жахливим. Люди щодня помирали. Виносили з бараків трупи, а хоронити їх не було куди. Замерзлий ґрунт навіть літом було важко прокопати.

Богдан Володимирович: Одного разу впав без сили. Ледь дійшов до лабораторії. Моя вага була 50 кілограмів. Дали 22 дні для відпочинку. Попрацювавши після цього, я знову занедужав. Мене оглянули і знову дали 22 дні на відпочинок. Моя вага була вже 36 кілограмів.

Володимир: 36 кілограмів ваги. Потім скільки батько лежав, якою стала його вага – не відомо. Він фактично помирав. Брати, які перебували в цьому таборі, доглядали його, допомагали, чим могли. Фактично чекали його смерті, щоб дати звісточку мамі, що її син помер.

…Дорога мамо, цього листа тобі надішле мій друг. Люба ненько, не плач. Якщо мені не доведеться зустрітися з тобою на цій землі, ми обов’язково побачимося на Небесах. Всевишній подарує нам цю зустріч. Матусю, не плач. Надійся на Бога…

Богдан Володимирович: В’язні помирали не тільки від голоду, а й від епідемій. Я, як і багато інших людей, захворів на дизентерію. Багато ув’язнених повмирало від проносу. Одного разу нам наказали копати яму на 10 осіб. Кидали туди тіла і жінок, і чоловіків. Ледве загорнувши яму, ставили зверху палички. Скільки осіб у ямі – стільки і паличок.

Потім приїхала комісія з Москви. Сталін дав наказ, щоб лікарі звертали увагу на хворих, щоб зарадити важкому становищу у таборах.

Нас почали вивозити косити траву, де раніше був ліс. Всім, хто косив, говорили: у твоєму покосі всі ягоди – твої. Я їв ті ягоди, а брусниця – то ж вітаміни. Я відразу ж одужав.

У Бога я просив охорони, милості, просив, щоб Він врятував моє життя. І Господь підняв мене, дав мені сил. Згодом ситуація трошечки змінилася і я вижив. Усім таким, як я, допомагала вижити тільки віра в Бога. Ми робили в таборі зібрання. Всі служили Господу і допомагали один одному. Коли я хворів, мене відвідав один віруючий з сусіднього села, розміщеного за 5 кілометрів від нас.

Володимир: Після закінчення війни було оголошено амністію. Той строк, який залишився, розділили наполовину. Всього батько провів в таборах 6 з половиною років. Коли повернувся додому, то мав бажання вчитися на шофера. Подав заявку. Його прийняли. Але знайшлися такі люди, які хотіли шкодити християнам, знущатися над ними. Одна людина зробила йому таку прикрість. Сказала що він віруючий і його не прийняли на курси. Але потім тата прийняли на курси тракториста. Батько багато років працював трактористом у колгоспі.

Одного разу він прийшов до голови колгоспу і попросив, щоб йому виписали соломи, бо корові не було що їсти. А той йому відповів: «Скажи, що Бога немає, тоді випишу». Звісно, що тато не погодився. Проте наша родина вижила. Вижила корова. Милість Божа була над нами.

Передачі ТСР відігравали надзвичайну роль у житті християн, яких переслідували.

Володимир Сидорчук: Тоді були важкі часи. Коли віруючі дізнались про християнські радіопрограми, то намагалися купити собі приймачі. Вся наша родина слухала ці програми. І не тільки ми слухали, а приходили і сусіди, інші віруючі, котрі на той момент ще не мали приймачів. Коли наставав час слухати передачу, це було фактично богослужінням. Люди сідали, слухали, разом молилися, співали, плакали та тішилися…

…Батько постійно розповідав нам про Сухобезводне. Його туди тягнуло. Але чи був шанс у людини, котра працювала у селі, поїхати туди? Це було майже нездійсненною мрією…

Якось батько дізнався з християнської преси, що в Сухобезводному, можна сказати, на кістках братів та сестер, які там полягли, які склали свої голови в таборах, буде побудовано Дім молитви! Коли тато це прочитав, то не міг спати. Вночі він прокинувся. Господь промовив до батька, що він мусить щось робити. Треба допомогти. Звичайно, тато не міг побудувати церкву, але він побажав докласти невелику частинку до цього будівництва. Батько розповів про майбутній Дім молитви братам і сестрам із сільської церкви і вони віддали на будівництво свої пенсійні заощадження. Три рази він відвозив кошти в місію, яка співпрацювала з тими, хто будував Дім молитви в Сухобезводному. Коли церкву було побудовано, то співробітникам місії також стало цікаво, чому цей чоловік літнього віку так охоче жертвував кошти. Вони взяли тата з собою на відкриття Молитовного дому. Бог здійснив батькову мрію! Проминуло понад 50 років відтоді, як тато був ув’язнений і ось, за півстоліття після цього, там побудували церкву! Для батька це було щось надзвичайне, фантастичне.

Тато побував на відкритті Дому молитви в Сухобезводному. Порадів, що зустрів там людей, котрим колись свідчили про Христа. Зокрема, батько побачився з родиною, яка навернулася до Бога через віруючих засуджених. До речі, там були такі випадки, коли навіть працівники КДБ, а також вільнонаймані працівники з навколишніх сіл наверталися до Бога…

Богдан Володимирович: Я хотів, щоб усі мої діти були віруючими.

Володимир: Нас було четверо дітей. Усі хлопці. Я – найстарший син. Звичайно, у сільській школі були насмішки, переслідування. Але я не порівнював свої страждання з тими, яких зазнав мій батько. Доки ти дитина, то не усвідомлюєш благословення, яке дається тобі через батьків. Гадаю, їхнє благословення переходить не лише на дітей, а й на внуків…

Закінчивши 8 класів, я планував навчатися у Львові. Але я не розраховував на хороші навчальні заклади. Бажав здобути скромну професію слюсаря. Однак у моїй шкільній характеристиці написали: «Син батьків-сектантів і перебуває під їхнім впливом». Коли я прийшов в училище, мені сказали, що такі люди, як я, їм не потрібні.

Я повернувся до школи і провчився ще два роки. Ситуація трішки змінилась. Я отримав більш лояльну характеристику. І таки почав навчатись на слюсаря. На щось інше я не розраховував.

На роботі я також зазнав певної зневаги за свою віру. Коли комусь потрібно було щось зробити, йшли до мене. Коли потрібно було когось навчити, йшли до мене. А як потрібно було над кимось посміятись, також ішли до мене…

Нині ситуація змінилася. Якось я зустрів директора сільської школи, котрий переслідував нас. Запитую: «Куди йдете?». Він: «До церкви». «Як до церкви?!» – дивуюсь я. – «Так просто йдете чи за переконанням?» Директор каже: «За переконанням. Я все робив за переконанням!» «І тоді, коли нас гнали?»- запитав я. Він зіщуливсь і пішов.

Я не тримаю зла на своїх переслідувачів. Люблю та благословляю їх. Зернятка віри, які ми посіяли в дитинстві, не завжди швидко сходять. Проте я вірю, що у чиємусь серці вони свого часу зійдуть…

У Господа випадковостей не буває. Автор послання до Євреїв писав, що Бог створив світ і тримає «все Своїм могутнім Словом». Ми живемо не в хаосі, не у «грі випадку», а в світі, який підтримує Господь. Той Господь, Який допомагав і християнам у важкі часи.

Віруючі, яких так жорстоко переслідували, страждали не даремно. Вони страждали за Христа. Вони страждали за тих, хто через свідчення їхньої віри згодом навернувся до Бога. Християни, яких гнали, врешті побачили перемогу Господню над злом.

Шановний читачу, якщо ви ще не пізнали Бога особисто, вам потрібна ця зустріч з Ним. Кожній людині у житті потрібна надія. І потрібна віра. Віра в Ісуса Христа. Тільки Він може розірвати гріховні пута, які тягнуть вас униз, у пекло. Вам здається, що ви стрімко падаєте все нижче і нижче? Згадайте про те, що Всесвіт у Божих руках і ваше життя також. І зробіть крок віри до Господа…

Джерело: twr-ua.org

Попередня Комітет ВР відхилив законопроект 3316 та альтернативні редакції
Наступна Богослужбова практика Церкви Християн Віри Євангельської України

Вам також може сподобатися

Історія цервки

Коррі тен Бум.  Прощення, загартоване, концтабором

Голландка Коррі тен Бум народилася 15 квітня 1892 року. Буми завжди відрізнялися побожністю і активною доброчинністю серед бідняків міста Гарлема. Сім’я жила у маленькому будиночку, на першому поверсі якого дідусь Коррі Віллем тен Бум відкрив годинникову майстерню.

Історія цервки

Дмитро Коваль: «КДБ старався проникнути в осередки церковного керівництва»

Коли в редакцію потрапила книга «Християни віри євангельської Волидимирецького району

Роздуми

Марія біля гробу

Холодний камінь тиснув важко груди І бовваніла скеля, як мара.