Жовтень 16, 2018 0 2841 Переглядів

Дмитро Коваль: «КДБ старався проникнути в осередки церковного керівництва»

Коли в редакцію потрапила книга «Християни віри євангельської Волидимирецького району рівненської області: становлення та розвиток» ми зрозуміли, що мусимо поспілкуватися з її автором. Тому запросили Дмитра Коваля приїхати в Луцьк і розповісти про свій дослідницький досвід.

Дмитро Коваль (1989 р. н.) живе у Вараші, разом із дружиною Оленою виховує двох дітей. У місцевій церкві виконує служіння диякона. Працює на атомній станції на посаді старшого майстра релейного захисту та автоматики. Має освіту електрика (Профтехучилище м. Вараш), інженера-електроніка (Київський політехнічний інститут), бакалавра богослов’я (Львівська богословська семінарія). Навчається на магістерській програмі Євангельської теологічної семінарії м. Київ.

— Розкажи про себе. Як так трапилося, що ти став вивчати історію християн віри євангельської?
— Ну, до цього був довгий шлях… Дуже часто, коли заходила мова про спірні питання в церкві, доводилося чути: «А раніше такого не було». І виникло бажання самому розібратися — а як було? Одним із рушіїв було саме прагнення довести опонентам, що реальність набагато різноманітніша.

— Як ми тебе розуміємо (сміємося)…
— Мабуть це спільне для всіх, хто історією чи журналістикою займається (сміється)… Наступне: коли читав історію п’ятидесятників Кременця, Львова, Дніпродзержинська, у мене виник інтерес — а як у нас було? Це був другий рушій, щоб досліджувати і шукати.

— Як же вдається, займаючись таким серйозним історичним дослідженням, ще й працювати?
— Досі 10 років я працював по змінах. Такий характер роботи дозволяв займатися дослідженням. Іноді випадав вільний час в період чергування. Напевно сторінок 200 було перекладено, зверстано на роботі. А в основному працював над книгою в нічний час — з 3 години ночі до 7 ранку. Якось вичитав про життя монахів і Жана Кальвіна, що вони вставали о 3 годині ночі. З часом це ввійшло в звичку. І справді, якщо лягти спати о 21, то о 3 людина просинається і нормально себе почуває, щоб працювати цілий день. За такою системою я жив поки писав книгу. Зараз вже перелаштувався.

— Книга — це серйозний результат. Як ти йшов до цього? Чи мав якісь публікації, статті?
— Ні. Єдина доповідь стосовно взаємодії церкви і держави була надрукована у збірнику «П’ятидесятництво в Західній Україні: історія і сучасність». Це матеріали конференції.

Я завжди цікавився наукою. У шкільні роки мріяв стати істориком-археологом. Пізніше переключився на фізику. Але у вільний від роботи час простіше займатися історією, бо це не потребує лабораторії, ресурсів — аби були ручка і зошит (сміється). Тому займався самоосвітою, читав історичну літературу, консультувався у фахівців.

— Чи були люди, які підштовхнули тебе до історичних досліджень?
— Найбільше, напевно, Михайло Мокієнко. Коли я взявся писати першу статтю, навіть не знав, чи з того щось вийде. Але він побачив у мені потенціал і це переросло у співпрацю. Він мене постійно мотивував. Також Ольга Підлужна, яка більше року співпрацювала зі мною, як редактор книги.

Дуже позитивно до цієї справи ставилася церква — зокрема пресвітери, диякони. Особливо, коли їхав до архіву, багато хто з нетерпінням чекав, які документи я знайду. Мені було це приємно, і я відчував важливість місії, яку виконую. Така зацікавленість людей теж мотивувала працювати.

— Тобто підтримка церкви мала велике значення?
— Дуже велике! Більше того, церква повністю спонсорувала мої поїздки і витрати. Загалом проект коштував приблизно 300000 грн. Робота тривала три роки. Поїздки в Білорусь, Рівне, Луцьк, Київ, проживання, харчування… На все це виділяли кошти з церковної каси. Скільки я просив, стільки й давали.

— Це якийсь райський куточок! Як таке можливо взагалі (сміємося)?
— Ще одне — мені повністю довірилися. У процес дослідження ніхто не втручався. Адже нерідко буває й так: хто дає кошти, той замовляє, що і як писати. Був момент, коли потрібно було дійти кінцевих висновків щодо оприлюднення документів КДБ. Я поїхав до Віктора Боришкевича (тогочасний старший пресвітер УЦХВЄ Рівненщини — прим. ред.), описав ситуацію, розповів власне бачення. Він запитав: «Що від мене потрібно?» Я сказав: «Коли вийде книга, люди, можливо, заперечуватимуть, казатимуть, що я щось не так написав. Чи згідні ви, якщо так буде, сказати, що я незалежний історик, це моя особиста думка, яка має право на існування. А переслідувати мене не будете» (сміється). Він погодився і пообіцяв, що жодних церковних репресій не буде. Для мене було важливо, щоб він визнав незалежність наукового дослідження. За що я йому дуже вдячний. Свобода висловлювати власні думки — це дуже велике сприяння.

— А щодо чого саме у тебе були такі побоювання?
— Найбільше — щодо оприлюднення прізвищ агентів, які співпрацювали з владою. Хоча була випрацювана максимально мирна методика: я хотів показати, що вони це робили не для того, щоб здати одновірців, а для того, щоб сприяти виживанню церкви. У цьому світлі і подавалися прізвища, власне, частина прізвищ…

— А чому тільки частина?
— Тому що щодо деяких немає можливості перевірити дані. До речі, документи далі 70-го року досі не розсекречені. Це можна зробити, але потрібна впливова людина, яка могла б цей процес зрушити з місця.

— Чи були у ході дослідження виявлені імена людей, які співпрацювали з владою не з примусу, а були свідомими агентами?
— Власне, вони всі це робили свідомо. Якщо ви маєте на увазі тих, хто робив це задля наживи, то таких були одиниці. В книзі є така ремарка: «в опрацьованих документах лише один раз згадується про те, що спецслужби скористалися любов’ю до грошей однієї людини, і з допомогою цього витягували з неї інформацію». Єдиний випадок. Щодо усіх інших — близько сотні людей — самі спецслужби пишуть: «Хоча вони і співпрацюють з нами, та ми впливу на них не маємо, вони ведуть свою лінію і користуються нашими стосунками для того, щоб будувати церкву».

— І це справді так було?
— Так. Мені здається, що я зміг у книзі відобразити цей факт. Є документи Комітету держбезпеки, який заявляє, що усі єпископи ВРЄХБ — їхні агенти, що власне сама ВРЄХБ є їхнім дітищем. Але уже в документах 4-5 років потому вони самі пишуть: «Хоча вся верхівка в наших руках, але вони нічого не роблять, доки ми їх не змусимо. І навіть не роблять того, до чого змушуємо. Вони підпільно ведуть усю ту церковну активність, яку ми їм забороняємо вести». Я зробив для себе висновок, що єпископи спочатку змушені були домовитися, бо інакше не давали реєстрації. Але надалі зайняли таку позицію: «Ми не будемо до кінця їм розкривати обставин церковного життя, бо і вони не розкривають нам цілей секретної співпраці». І, користуючись цією співпрацею, вони робили по суті все, що їм забороняли.

Такий приклад. Спецслужби звітують про те, що у Львів повернувся з ув’язнення один п’ятидесятник. Звернувся у місцевий Комітет держбезпеки, записався агентом, отримав гроші. Потім звернувся у залізничне відділення держбезпеки, записався агентом, отримав гроші. І так по всіх відділеннях! Зібрав гроші, прийшов до церкви, розповів, хто за ким стежить, про всі методи роботи КДБ і пішов у підпілля. І вони пишуть: «Де нам тепер знайти цього пройдисвіта?» (сміється).

— Виходить, самі віруючі були не гіршими спецагентами, ніж кадебісти?
— В КДБ так і писали: «Ми маємо справу із дуже законспірованим об’єктом, у якого є своя система шифрування, система зв’язкових, нелегальні типографії…» Цілий список. І продовжують: «Вони цього навчилися ще з тюрем царської Росії, вони детально вивчили нашу роботу, вони усе вміють». Тому КДБ дуже старалися проникнути в осередки керівництва. Особливо нереєстрованих п’ятидесятників.

— Чи є факти, коли в церкву засилалися спеціально підготовлені служителі?
— Є факти, що готувалися такі люди. Але вони засилалися як рядові члени. Можливо, вони могли ставати зрештою служителями, цю лінію не прослідковано. Але самі спецслужби у 60-х роках дійшли висновку, що цей метод неефективний. Це зафіксовано в документах: «Більше не використовувати практики залучення мирян як спецагентів в церкві. Краще завербувати такого члена, який потенційно швидко може бути обраним на керівну посаду». Таким чином вони змінили стратегію через те, що не мали успіху.

Юрій Вавринюк:
— Церква в с. Горичів була однією з небагатьох зареєстрованих за радянських часів у Володимир-Волинському районі Волинської області. Цікаво, що пресвітерам вдавалося при цьому забезпечувати повноцінне церковне життя — з підпільним оркестром, хором, гостями із нереєстрованих баптистів і п’ятидесятників…
— Це справді була мудрість служителів — вони знали методи роботи влади і не лізли на рожен. Вони знали як вести служіння, щоб їх не чіпали.

Разом з тим є і конкретні випадки, коли люди йшли на повідку у влади. І навіть деяких старший пресвітерів змушували робити вчинки на розкол церкви. Чогось вони могли уникнути, але деякі речі прослідковувалися до кінцевого виконання.

— Давно йде мова про розсекречені документи, згідно з якими влада цілеспрямовано намагалася маргіналізувати церковне середовище. Для цього впроваджувалася заборона на музику, здобуття освіти тощо. В деякий церквах до цього часу помітні відголоски цього. Чи проходили через тебе такі матеріали і чи є вони десь опубліковані?
— Так, вони є і в моїй книзі. Зокрема, т. зв. циркулярні листи, які розсилалися ВРЄХБ. Ієрархія така: ВРЄХБ перебувала у тісній співпраці з державними службами. Це був свідомий вибір, інакше їх би не існувало. Відповідно, Комітет держбезпеки намагався влаштувати внутрішнє життя ВРЄХБ так, як йому було вигідно. А вигідно було, щоб віруючі виглядали відсталими неосвіченими людьми без будь-якої культури. Точніше, їм так казали: «Не може бути жодної церковної культури, якщо хочете культури, то ідіть в світські бібліотеки, клуби, кіно і т. д.» І розсилали циркулярні листи приблизно такого змісту: «Нам стало відомо, що в церквах почали практикувати декламацію віршів, спів дуетом, квартетом, використання музичних інструментів… Це не є побожно! Припиніть цю практику, інакше наслідки будуть важкі, і ви знаєте які».

— «Це не є побожно»… Десь ми таке вже чули (сміємося)!
— Але центральні баптистські церкви — в Києві, Донецьку, Москві — вели повноцінне життя. Там була можливість і грати, і співати, і будувати власну культуру. А всі ці заборони стосувалися більше периферії. Один із пресвітерів нашого району писав у листі уповноваженому: «Чому така несправедливість? Я їздив у Донецьк, там все зовсім по-іншому, там молодь приходить на зібрання… Чому в нас це заборонено?» Тобто у громадах, куди приїжджали іноземці, давали більше свободи. Можливо це робилося «для вітрини».

— І вони мусили не з власної волі впроваджувати в церкви такі правила?
— Наскільки я можу судити, так. Хоча не всі пресвітери й зачитували такі листи у своїх церквах, проте церковне життя все ж спрямовували відповідним чином. І з часом це переросло в церковний світогляд. Люди почали пояснювати речі, яких не практикували в їхній церкві, біблійними категоріями.

— Отже, сучасні заборони у церквах витікають ще з тих часів?
— Вплив держави через церковну структуру — це одна з причин. А друга причина в тому, що служителі, які розбудовували церкву, після війни були усунуті, вислані. На їхньому місці лишилися молоді. І саме вони потім приймали постанови про довжину спідниць, рукавів і т. д. Це описує у своїй книзі Олександр Гула.

— Цікаво, чому молоді люди за таке взялися?
— Вони були дуже «ревними». Навіть давали обітницю безшлюбності. Намагалися все звести до чітких правил. Є й третя причина. Михайло Мокієнко розповідав, коли його дід повернувся із ув’язнення, молодь використовувала в служінні музичні інструменти. І він сказав: «Я страждав, а ви тут розважаєтеся під музику?» З тих пір музика у тій громаді не в пошані.

На мене самого вплинув такий світогляд: «Краще бути віруючим прибиральником, ніж професором-атеїстом». Чомусь не казали: «Краще бути віруючим професором, ніж прибиральником-атеїстом». Я виріс у християнській сім’ї і щиро так вірив. Пам’ятаю, як важко було себе перебороти, щоб піти навчатися в університет.

— Це нам дуже знайомо…
— Хоча до 1939 року в шмідтівських церквах до цього всього ставилися нормально. Вони не билися лобами в другорядні питання, а легко їх вирішували. Тільки в маргінальних групах це ставилося на рівень спасіння.

— З якими особливостями і труднощами приходилося стикатися під час вивчення церковної історії?
— Почну з труднощів. Більшість церков майже не зберегли власної історії. Частково тут, звичайно, влада постаралася — вилучила нашу історію і зберігає у своїх спецсховищах. Конкретно я працював зі справою по учасниках з’їзду в Дніпродзержинську 1948 року. Раніше була доступна лише текстова частина, а тепер дозволили працювати також з вилученими документами та особистими речами. Наприклад, збереглися фотографії, які дозволяють відновити вигляд християн 1948 року, який відрізняється від того, який був після 1948 року.

З іншого боку у віруючих виробився такий світогляд: краще нічого не зберігати, бо можуть вилучити. А те що й зберігалося, часто губилося по необачності. Наприклад, у нашому районі був мінімум один конспект із Гданської біблійної школи, Семен Москалик там навчався. Але він пропав. Оце було найважче — віднайти первинні документи.

Коли йшла мова про історію до польських часів, то в церковному середовищі існувало багато переказів. Їх не можна було однозначно відкинути, але й багато було неправдоподібного. Хоча ці перекази походили від авторитетних людей, та вони привнесли те, чого не могли знати. Їм просто ніхто не міг заперечити і ці історії вжилися у церковну свідомість. Тому ще однією трудністю було — обґрунтовувати, чому ті чи інші факти не є достовірними. А допомогли в цьому документи 1920-х рр., знайдені у Бресті. Вже проти них ніхто не міг заперечити. Тепер деяким громадам навіть доведеться переносити деякі усталені дати (наприклад, рік будівництва дому молитви) відповідно до інформації, знайденої в документах.

— Чи вдалося в ході роботі над книгою зробити відкриття, які можна назвати сенсаційними, несподіваними?
— Були, по кількох періодах. Першим несподіваним моментом стало те, що всі п’ятидесятники Володимирецького району спочатку були баптистами. Тобто усі церкви, утворені до 1926 року. Я цього не знав, і ця інформація не була поширена. Друге — те, що не усі п’ятидесятники належали до союзу Г. Шмідта. Це поширене уявлення. Але, виявляється, що існувала опозиція, яка належала до центру в Кременці. Між цими двома союзами були немалі протиріччя. Так, що й із кафедри знімали одне одного.
Найкраще це можна проілюструвати на прикладі Мойсея Мурзи, який згаданий у книзі Володимира Франчука. Йому приписується, що був співробітником Юхима Стрєлки, що він імовірно був на з’їзді 1956 року в Харкові. Цю ж думку переймає Василь Боєчко і вже вказує, що не ймовірно, а точно. Але з кримінальної справи Мойсея Мурзи виходить, що той Юхима Стрєлки не знав взагалі, і належав до нереєстрованих (нешмідтівських) п’ятидесятників.

— Наскільки відомо, коли в 1929 році у Човниці був з’їзд, він об’єднав церкви Волині і Тернопільщини, що належали до центру у Кременці.
— Це загальнопоширена думка, але згідно з документами із Бресту і Варшави вона невірна. 1929 року, перш ніж у Човниці відбувся союз, були консультації у Кременці. І частина кременецького союзу не захотіли йти в російськомовний інтернаціональний союз. І після зїзду в Човниці все ще існував центр в Кременці, який не належав до Г. Шмідта. Вони мали свій статут, свої з’їзди, і навіть того ж 1929 року вони паралельно подавали свої окремі документи на реєстрацію. В книзі є фото їхнього оргкомітету.
Ще одна невідома досі сторінка стосується періоду після 1948 року. Коли засудили учасників з’їзду в Дніпродзержинську, в Рівненській області існував тимчасовий центр керування усім п’ятидесятницьким рухом — т. зв. Місіонерський центр. Була попередня домовленість, хто прийме на себе керівництво, якщо учасників з’їзду ув’язнять. Так і сталося.

— Твоя книга базується суто на документах чи також на усних свідченнях?
— Я дійшов висновку, що потрібно виходити з документів, свідченнями можна тільки підтверджувати документи. Візьмемо для прикладу наших перших єпископів. Авраама Біруля ніхто не знав, а він був єпископом, ще коли церкви були баптистськими. І тільки у записах декотрих людей фігурує його прізвище. Другий — Мойсей Масланчук — був єпископом, уже коли церкви стали п’ятидесятницькими. Але його було вилучено за гріх, і тому це ім’я ніби викреслено з історії. А тим не менше, в час свого служіння, він був на хорошому рахунку у Г. Шмідта, йому доручали в союзі важливу роботу. У нього було дуже насичене життя і служіння. Коли я написав книгу, його внучка дуже дякувала, що відновили втрачену інформацію.
Отже, пам’ять людей є дуже вибірковою. Більш цінними є записи і фотографії. Сьогодні, коли не лишилося людей, які жили до Польщі, ми не можемо відновлювати історію за свідченнями. Взагалі, я вважаю, що можна приймати до уваги свідчення, якщо людині не більше 60 років і свідчення стосується останніх 30 років її життя. Людина запам’ятовує здебільшого моменти, які змінили її життя, а рутинну інформацію забуває. Деякі документи я підтверджував свідченнями 1970-х років. Але це історії людей, які пережили знущання в школі, військкоматі… Тому ці події врізалися в їхню пам’ять, дехто навіть мав записи.

— Дуже вразили фотографії в книзі. Де вдалося дістати такі якісні і рідкісні фото?
— По усіх усюдах (сміється)… Усіх, кого знав, просив — дослідників і з України, і з Білорусії… Вони дали частину фотографій до 1930-х років. Всі решта — були нагадані архівом Асамблей Божих у Спрінгфілді. Усі місіонери, які тут працювали, відправляли туди звіти. У них дуже багато фотоматеріалу. І вони в обмін на книгу погодилися безкоштовно надіслати фото (у звичайному порядку одне фото коштує 30$). Ще інші — збирав по людях, по архівах.

— А з чого почалося написання книги?
— Почалося з того, що назрівав ювілей — 20-річчя дому молитви. І я взявся з Віталієм Котком збирати історію церкви. Щось ми познаходили, але дуже мало. Потім в нас відкрилася філія Львівської богословської семінарії і приїхав викладати М. Мокієнко. Він жив у мене вдома, тож я показав свої напрацювання. Тоді він мене запросив на історичну конференцію у Львів. І так далі пішла праця в цьому напрямку.

— Чи плануєш далі в цьому напрямку працювати? Які плани на майбутнє?
— Є декілька планів. По-перше — зробити енциклопедію по усіх п’ятидесятниках України. Якщо збереться колектив, це буде реально зробити. Бо це треба в архівах попрацювати добряче. Саме зараз у нас є можливість відновити біографії служителів — де жив, працював, фотографії, обставини служіння… Тобто заповнити усі білі плями. Невідомо чи довго ще буде така можливість.

І ще є бажання зробити мультфільм для дітей про п’ятидесятників. Діти, молодь не знають історії. І інакше, як через відео до них історію не донести. Книгу вони читати не будуть.

— Це тільки на рівні ідей? Чи вже щось робиться в цьому напрямку?
— Поки що немає людей… Я почав над цим працювати, але наразі зупинка — не можу знайти людину, яка допомогла б музику зробити. Анімацію я вмію робити, а музику — ні…

Наразі формується команда для роботи над енциклопедію. 2020 року буде 100-ліття п’ятидесятництва в Україні. Не знаю чи до цієї річниці вдасться закінчити роботу, але дуже хотілося б. Потрібна команда. І серйозний спонсор.

— У відсотковому співвідношенні, яких ресурсів найбільше не вистачає при таких дослідженнях — коштів, кадрів тощо?
— Кадрів. Фінанси можна знайти. Якщо поставити ціль, можна навіть із власного бюджету виділити. Але сам нічого не зробиш. Ось зараз для роботи над енциклопедією якраз найбільше не вистачає, щоб у кожному районному центрі була людина, або ж — одна людина на зарплаті союзу, яка проїхала би по усіх обласних центрах, по управліннях СБУ, скопіювала би усі кримінальні справи (що є абсолютно безкоштовно) і акумулювала би цей ресурс. Кадри зараз вирішують усе.

— Як на твою думку залучити людей до подібної наукової роботи?
— Залучити людей можна на тому етапі, коли в них самих є інтерес до певної справи. Починати потрібно ще з підлітків. Має бути хоча б така стратегія: припустимо є старшокласник, який горить історією — церква може оплатити його навчання, за умови, що він потім працюватиме над церковними проектами. У нас такої системи немає, бачення такого немає. Церква має поставити собі запитання: чи потрібні нам такі спеціалісти, які будуть через 20 років писати наукові праці з біблеїстики, давньогрецької, давньоєврейської… Щоб розвиватися, а не тільки відтворювати чиїсь думки. Якщо потрібні, то їх потрібно навчити і працевлаштувати. Можливо, доведеться потіснити когось. Але сьогодні швидше вкладаються кошти в каміння, ніж у книги, по яким будуть вчитися через багато років. Інші конфесії, які років 30 тому передбачили потреби часу і послали своїх людей навчатися на Захід, сьогодні пожинають плоди. Викладаючи в семінарії, я бачу, що є здібні люди, але їм потрібно запропонувати відповідні умови праці.

— Останнє запитання — на тему номера. Працюючи над таким великим проектом як написання книги, очевидно необхідне чітке планування часу, самодисципліна, відповідальне ставлення до роботи. Чи користувався ти якоюсь методикою? Чи, може, у тебе така вроджена педантичність?
— Можливо, це і вроджена риса. Коли беруся за якусь справу, то завжди хочу зробити її краще за попередників, принаймні не гірше. Напевно, це наша сімейна риса — максималізм. Звідси виходить і самодисципліна — якщо людина хоче зробити діло, яке для неї важливе, вона прикладе максимум зусиль. Якщо ж справа для неї неважлива, то як не дисциплінуй — все марно.

У моєму випадку, все було сконцентровано на внутрішньому бажанні — я дуже хотів, щоб ця книга була! Це було потрібно перш за все для мене самого — те, на що я міг би опертися у подальшому служінні. Це мною й рухало.

Розмовляли: Юрій Вавринюк, Дмитро Довбуш, Ольга Міцевська

“Благовісник”, 2,2018

Придбати книгу можна у книжковому магазині
в центральному офісі Української Церкви ХВЄ за адресою:

м. Київ, вул. Оніскевича, 3

телефони:
093 740 2117
098 978 0610
050 540 7316

Попередня Вийшов друком журнал «Благовісник», №3,2018
Наступна Село Семиполки спасається через дітей

Вам також може сподобатися

Історія цервки

Ричард Вурмбрандт. Вiра, не зламана тортурами

У 1969 році в Західній Німеччині почала діяти «Християнська місія в комуністичному світі». Її засновник — пастор Ричард Вурмбрандт — провів 14 років у румунській тюрмі при режимі Чаушеску.

Історія цервки

Василь Павлов. Вiра, загартована випробуваннями

На основі історичних документів, свідчень очевидців та інших матеріалів автор намагається розкрити подвиг віри, явлений основоположниками п’ятидесятницького руху. Одним з них є Василь Степанович ПАВЛОВ.