Жовтень 26, 2020 4 1779 Переглядів

«Місіонери запалили в мені надію на нове життя!» – Галина Гарсіа місіонерка в Мексиці

СВІДОЦТВО
Мені 38 років і 14 з них живу в Мексиці. Розповім від початку, яким чином опинилася у цій країні. Родом я з Полтавщини, з села Демидівка Решетилівського району. Народилася у нехристиянській сім’ї, росла без батька. Окрім мами, моїм вихованням займалися ще дві бабусі й це наклало відбиток на характер: я була дуже замкнутою, боязкою, занадто сором’язливою, не могла вільно спілкуватися з людьми.

Не знаю, як би склалося моє життя, але у 2002 році в наше село приїхала місія «Христос є відповідь». Працівники місії поставили великий намет для проведення євангелізацій. Оскільки я працювала продавцем у сільському магазині, і вони заходили до нас за покупками, ми незабаром познайомилися. Місіонери почали мені (на той час двадцятирічній дівчині) свідчити про Ісуса Христа. Як і у більшості сільської молоді, у мене не було конкретної цілі в житті і, усвідомивши це, я відчувала якусь внутрішню порожнечу. Саме місіонери запалили в мені надію на нове життя. Яким воно буде, я ще не знала, але відчувала, що ці люди не такі, як всі – вони завжди усміхнені, життєрадісні, від них віяло упевненістю.

Коли мене запросили на служіння в наметі, одразу погодилася прийти. Того дня проповідував Олег Набоков, я уважно слухала, а потім вийшла вперед до покаяння, коли служіння закінчилось, попросилася до них місіонеркою. І уже через пів року моє бажання здійснилося.

Чому я стала місіонеркою?

Хоча в мене було бажання служити Богові, усе ж на той момент більше хотілося змін у житті. Вдома все було сумно – сварки та обмеження, а потрапивши у середовище місіонерів, я занурилась у зовсім іншу, позитивну атмосферу. Там відчувала, що не просто існую, а живу.

Ще на початку, коли повідомила мамі, що хочу на місію, вона заперечила: «Дитино, куди ти підеш, якщо ти не можеш спілкуватися з людьми?» Але я була твердою у своєму рішенні, і Господь поступово почав мене змінювати.

Мені дуже пощастило з наставником: запальна італійка Грациела, старша на 20 років, була досвідченою у служінні. Бог через цю жінку багато чому мене навчив, зокрема ревній молитві та спілкуванню з незнайомими людьми.

Місія «Христос є відповідь» – міжнародна, її осередки є в багатьох країнах, а також є практика обміну місіонерами. Я вирішила скористатися цією можливістю поїхати в Мексику (чарівна країна, яку бачила в телесеріалах, цікавила з дитинства). Висловила своє прохання директору місії Генрі, та запрошення від них прийшло лише через два роки. Вже готувалися документи, в посольстві Мексики в Києві мені відкрили візу на один рік, однак була проблемка – не було грошей на квиток. І тоді Бог прислав на місію християн з Канади, які пожертвували необхідну суму.

Отже, через чотири роки служіння в місії «Христос є відповідь» в Україні я летіла в Мексику. За той час сильно змінилася, стала більш товариською, сміливішою в спілкуванні, але на той момент не мала якихось планів, не знала, як складеться моє подальше життя. Просто сильно молилася, щоб виконати Божу волю.

Мене зустріли й привезли в такий же намет, як був в Україні. І так само до мене приставили напарницю у служінні. Загалом у Мексиці почалося таке саме життя, як в Україні, тільки я не знала мови та тут був інший клімат. Спочатку було дуже цікаво: після холодної осені вдома було приємно зануритися в тепло південної країни, скрізь пальми, нові яскраві враження та нові друзі.

А потім почалися будні… пригнічувало незнання іспанської мови. Навчання давалось важко і тому молилася, щоб Бог її просто відкрив. Через три місяці мовби якась стіна впала: я почала добре розуміти місцевих.

Зустріч з пастором Дмитром

Ще до мого від’їзду в Мексику я познайомилась з пастором з української церкви в США Дмитром Кузиком. Ця церква періодично відвідує з гуманітарною місією Мексику. Дізнавшись, що у мене там нікого немає з друзів, знайомих чи родичів, що я не знаю мови, та й нічого толком не знаю про цю країну, він дуже поспівчував мені: «Дитино, ти не знаєш куди летиш…» Пастор Дмитро добре знав про суворе і бідне життя у Мексиці, значно важче, ніж в Україні. Але я дивилася на нього і не розуміла, раділа тому, що лечу в Мексику, а він плаче. Він тоді сказав, що знайде мене в Мексиці.

Через пів року пастор Дмитро мені зателефонував, а потім з декількома братами відвідав нашу місію з гуманітарною допомогою. Я служила цим братам перекладачем з української мови на іспанську. Потім приїжджали інші брати, яким я так само служила перекладачем. Як не дивно, мені оновили візу.

Коли у нас випало кілька вільних днів (такі собі місіонерські канікули), усі роз’їхались по домівках і одна місцева сестра запросила мене в гості до своєї сім’ї. Там я познайомилася з її братом Еладіо, який зацікавився мною, а через деякий час зробив пропозицію одружитися. І я дала згоду, бо теж покохала його.

Сімейне життя

Після того, як вийшла заміж, я залишила місію «Христос є відповідь». Зараз ми живемо в селі біля великого міста Енсенада, на узбережжі Тихого океану, виховуємо трьох дітей, служимо Богові в міру сил і можливостей.

Наше сімейне служіння починалося зі співпраці з місіонерськими групами християн-слов’ян, які приїжджали щомісяця з Америки. Потім Бог дав можливість служити й в іншому місці – в одному з сіл почали робити благодійні обіди для дітей. Спочатку годували прямо на вулиці, а потім американські християни допомогли збудувати їдальню, де ми не тільки робимо обіди, а й проповідуємо Євангеліє.

Згодом до нас почали приходити мами цих дітей, деякі з них покаялися та увірували в Ісуса Христа, сформувалася невеличка церква, пастором якої є мій чоловік (він закінчив біблійну школу). У цьому ж селі ми придбали земельну ділянку та побудували власне житло. Проповідувати місцевим жителям доволі тяжко: тут багато чаклунства, поганських звичаїв, переплетених з традиційним християнством. Тому ми стараємось спочатку допомагати людям, а вже потім свідчити про Ісуса Христа.

Зараз у нашій церкві дванадцять сімей. Хоча більше жінок, чоловіки-мексиканці дуже непробивні для проповіді Євангелії. Вони такі собі мачо, досить високої думки про себе, багато вживають алкоголю та наркотиків, не люблять працювати, а проводять час у ледарстві та байдикуванні.

Упродовж цих років я не була жодного разу в Україні. Один раз в гості до нас прилітала моя мама. Відверто кажучи, уже вважаю себе місцевою і своєю серед мексиканців. Бог дає любов до цих людей.

Христос Один і Той же, Він є скрізь Духом Святим і в будь-якій країні люди такі ж грішники, яким потрібен Господь. Я вірю і бачу, що саме Бог привів мене у Мексику. Іноді мене запитують: чи не шкодую, що тут живу? Не шкодую і не розчарована. Я бачу, що тут потрібна.

Але хочу сказати, що перш ніж кудись їхати, треба молитися, щоб зрозуміти волю Божу. Господь дає бажання, і важливо, насамперед, думати про Божу справу, а не про влаштування особистого життя. Важливо поставити на перше місце служіння Богові, а потім Бог влаштує все інше.

Свідоцтво записав

Геннадій АНДРОСОВ

Попередня Пам’ятайте наставників ваших: відійшов у вічність єпископ Володимир Бровка
Наступна ІРС презентував посібник «Твоє право на свободу віросповідання» служителям церков та держслужбовцям

Вам також може сподобатися

Новини

«Влада, у тому числі судова, має відчувати відповідальність перед Богом за свої дії» – Анатолій Козачок

Будь-яка людина без винятку може опинитися у статусі засудженого довічно.

Новини
Новини

«Що заважає людині бути лагідною» – тема Духовного ранку в РДА міста Березного

19 березня у стінах Березнівської райдержадміністрації (Рівненська область) відбулася важлива