Квітень 3, 2020 0 923 Переглядів

Михайло Паночко: «Я хотів би бачити майбутню церкву багаточисельною, духовною і впливовою!»

— Питання на відчуття. Іноді кругла дата — це якийсь підсумок, переосмислення, а іноді — нічого особливого, просто черговий етап. Що для вас особисто як для старшого єпископа значить річниця п’ятидесятницького руху з позначкою «100»?
— Для мене це знакова подія — що ми живемо перед другим приходом Ісуса Христа. У Біблії сказано: «Останніми днями, говорить Господь: Я виллю від Духа Свого на всяке тіло». І на початку ХХ ст. прийшла потужна хвиля євангельського руху. Я глибоко переконаний, що на наших очах збуваються пророцтва Старого та Нового Заповітів. Приємно усвідомлювати, що нам випало жити в час таких особливих подій і бути їх учасниками. Це надихає служити й працювати, адже цей рух має набрати ще більшої потужності.

— Чим особливий цей етап, який проходить Церква? Яким ви бачите її основне завдання в сучасних умовах?
— Те, що розпочала Божа благодать 100 років тому, має глибочезний зміст, якого до кінця неможливо осмислити. Мій особистий погляд: передбачаючи трагічну кінцівку людства, Бог із великої любові дає настільки потужний вияв Своєї благодаті, аби люди, які прийняли її, стали силою, яка стримує від розкладання. Церква — стовп і утвердження істини! Це її основна місія. Вона стоїть, як маяк — незалежно від того, які навколо хвилі, тумани, шторми, бурі… Це велика відповідальність і обов’язок. Цей рух — це Боже провидіння, щоб якомога більше людей зреагували на цей маяк і навернулися до Господа. І різноманітне служіння церкви — соціальна робота, благовістя, душпастирство — це промені маяка, які просвітлюють навколишню темряву.

— То, на вашу думку, зараз темрява згущається? Адже в усі часи були свої виклики й чи не кожне покоління казало: «Ми живемо в особливо страшний період».
— Часи завжди були лукаві, небезпечні, тривожні… Але від Ісуса Христа до наших днів світлою ниткою проходить Боже Слово, яке виражене в Посланні апостола Павла до коринтян: «Ось тепер час приємний, ось тепер день спасіння!» Чи катаклізми, катастрофи, чи війни, революції, чи спокійне життя — Божа благодать потужно діє. Я б не сказав, що наші дні — найтяжчі. Вони ніколи не були легкі. Не треба особливо згущувати фарби. А погляд на ситуацію залежить і від духовного стану людини — чим християнин «холодніший», тим більше малює картину темними відтінками. Але у будь-яких обставинах Бог дає шанс на спасіння. І «де збільшився гріх, там зарясніла благодать». Років 40 тому був дефіцит на Біблію, а сьогодні в Україні розповсюджено понад 11 млн. її примірників. Хіба це не є ознакою, що Бог готує нас до ще більшого духовного пробудження? Я вірю в це.

— Із цих 100 років ви очолюєте українських п’ятидесятників 22 роки. Чи можете пригадати, що відчули, коли висунули вашу кандидатуру на старшого єпископа?
— Я виріс у християнській сім’ї, змалку відвідував богослужіння. Пам’ятаю, ще тоді в мене було велике бажання жити по правді. Ця мотивація керує мною й до сьогодні. У 18 років прийняв водне хрещення. У той день я мав особливе духовне переживання — Бог промовив у моє серце, назвавши сином. Це сильно на мене вплинуло. Це вело мене. Але для того, щоб жити по правді, потрібне джерело сили. Я відчував, що мені чогось бракує, став шукати хрещення Святим Духом. І це було надзвичайне переживання. Досі пам’ятаю той вечір і ранок, коли прокинувся весь у сльозах!

Я ніколи не мріяв бути проповідником, служителем. За своєю природою не люблю керувати. В армії відмовився, коли мене вирішили готувати на командира. Але з часом служителі стали запрошувати до проповіді. А вже у 24-річному віці обрали пастором — за мене проголосували 90% церкви. Якось мені було пророче слово: «Сину Мій, прийде час — і Я поставлю тебе на чолі Мого народу, як Мойсея, і потомство твоє буде славити Моє ім’я!» Я тоді цього не сприйняв, бо навіть не збирався одружуватися: Христос же от-от прийде! Але все збулося через 20 років.

На той час я був старшим пресвітером Львівської області. Приїхали старші брати, старійшини, запропонували висунути мою кандидатуру… Для мене це було несподівано: чому я? Як тоді, так і донині мене не цікавлять регалії — цікавить результат. І почалася велика внутрішня боротьба. Я розумів, що це велика відповідальність, велике навантаження. До останнього дня вагався. Останньої ночі не міг заснути. І боявся сказати Богові «ні», і не хотів казати «так». Найбільше хотілося отримати тверде переконання, що це — від Бога. Тоді можна сміливо йти. А якщо Бог не посилав? Під ранок я отримав сильне слово підбадьорення. Воно звучало так: «Вам легко проповідувати, що Бог полюбив світ і віддав Свого Сина, бо ви ще нічого не віддавали!» Це було дуже глибоко для мене. Я зрозумів, що Бог не ламає через коліно, але підводить мене до рішення на основі любові, щоб потім не нарікав, як пророк Йона. Принцип «Симоне, сину Йонин, чи ти любиш Мене?» — лишається для всіх поколінь. І я сказав: «Господи, я все зрозумів!» І вранці дав згоду. Тоді інший претендент відмовився. І проголосували майже однодушно за мене.

Тепер я розумію, що ще з дитинства Бог вів, беріг, працював над моїм серцем і готував до служіння. Коли читаю Книгу Ісаї: «Так говорить Господь, що тебе учинив і тебе вформував від утроби, і тобі помагає…» (Iс.44:2), то мені це дуже близьке.

— Церква росла й розвивалася при вас. Якою ви пам’ятаєте її, коли починали служити? Як вона змінилася?
— По-перше, на церкву потужно вплинула свобода, відкриті кордони. Тисячі віруючих роз’їхалися по різних країнах світу. Приїхали місіонери з Заходу — зі своєю культурою, традиціями, поглядами, доктринами. До цього ми були зосереджені на виживанні. Але настав час перебудовуватися, пристосовуватися до нових реалій. Зима скінчилася, прийшло літо, пора кожуха скидати! А дехто так і не скинув.

Щоправда, коли люди були затиснуті, більше відчувалася сімейна близькість. При свободі почалися трохи «протяги» між людьми — роботи, зарплати, моди… Але церква в усі часи має лишатися церквою. Її не мають ослаблювати зовнішні чинники. І сьогодні є велика духовна боротьба.

Разом із тим, багато людей за цей час навернулися до Бога. Наше завдання в сучасних умовах — адаптуватися й бути вірними Господу. Як Павло, який «привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі». Якщо будемо мати близькі стосунки з Богом, на нас не вплине ні багатство, ні слава, ні матеріалізм…

Я вдячний Богу за умови, які Він нам дав, за можливості, які відкрив. Якщо з нашого боку виявити активність, енергійність, віру, то можна досягнути великих результатів. Тепер прекрасний час для проповіді Євангелії!

— А як на вас самих вплинуло служіння пастора, єпископа?
— Як у фізичному розвитку є періоди — дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість, так і в духовному. Коли несеш служіння в селі, у тебе одні погляди (і це нормально), коли виходиш на рівень області, починаєш бачити ширше, спостерігати розмаїття церков. На рівні цілої України ще більше різноманітності — Захід, Схід… Я вже не кажу — на світовому рівні. На усе це дивишся: і той ніби правий, і той правий… Щоб все це поєднати, потрібна універсальна мудрість і любов Божа. І серце мусить розширитися, щоб усіх вмістити. Не зробити всіх однаковими, а досягнути, щоб у різних обставинах люди трималися Бога. І не замінювали Біблію своїми традиціями.

Поряд із цим, є речі, які я досі не можу вмістити. І вважаю, що їх не можна пускати в церкву через їхній небіблійний характер і руйнівний вплив. Тут треба стояти твердо й пильнувати. Наприклад, є музика, яка будує, а є така, яка, крім какофонії, нічого не дає. І людина може навіть не розуміти, на що така музика її програмує. Те саме стосується і якості проповіді, і особистості служителя тощо.

— Що б ви назвали своїм найбільшим досягненням на посту старшого єпископа УЦХВЄ? А що вважаєте своєю найбільшою невдачею?
— Найскладніше й найболючіше приймати важливі рішення щодо служителів, які пішли кривою дорогою. Непросто, бо такі люди не здаються, вони починають воювати. Можна загладити гріх, поступитися — легше для себе. Але Боже Слово не дозволяє такого робити. Мій принцип — стояти за правду й не дозволити гріху вкоренитися в церкві.

Якось, ще коли був рядовим пастором, я зробив надто різке зауваження дівчині, яка прийшла на богослужіння в не зовсім належному вигляді. І після цього вона перестала приходити в церкву. Я себе засуджую за це. Я був неправий. Сьогодні б нізащо так не вчинив…

Я готовий визнати свої помилки… Скажімо, ось підняли на хоругви мою фразу про гради, розкрутили по цілому світі. Це була промова в Малині 2014 року. Мене тоді вразили донецькі служителі своєю досить грубою поведінкою, після чого я емоційно зірвався… Але я не списую на людей. Цього казати не потрібно було, це ранило багатьох. Я вибачався вже багато разів… Я вчинив неправильно й не соромлюся визнати свою помилку.

Але за ті речі, де потрібно було хірургічне втручання через гріховний корінь, я не каюся. Хоча мене багато хто засуджує, але це потрібно було зробити. Тут справа не в особистих інтересах, а у відповідальності перед Богом, Якому даватиму звіт. Біблія дуже засуджує тих служителів, які не піднімають тривогу в момент небезпеки, називає їх «німими псами».

— Кожне служіння приносить і радість, і переживання. Згадайте найрадісніший і найважчий момент у вашому служінні.
— Бог кожного веде і горами, і долинами. Можу сказати, що в моєму житті гір було більше, але й долини бували — руки опускалися, коли був сильний тиск, наклепи… Але Бог підбадьорював і вчив не приймати близько до серця, не бути надто відкритим, щоб тобі стріляли в душу. Служитель іноді має бути прагматичним, як лікар, який робить операцію. Він не дивиться, що пацієнтові болить, що кров тече — його ціль, скажімо, вирізати пухлину. Він рятує життя.

Були дуже болючі речі. Особливо коли намагаєшся дотримуватися Писання, протистояти явному гріху, а зустрічаєш цинічне протистояння. Стає боляче, що душі настільки зачерствіли. І шкода людей, але й не можна піти їм на поступки, бо тоді хвороба пошириться.

Радісних моментів було дуже багато. Найбільше радує, коли бачиш, як люди навертаються до Бога, бачиш результат своєї праці, відчуваєш себе корисним для людей та інструментом у Господніх руках. Дуже приємно, коли церкви народжуються, коли мир між братами, коли зціляються душі…

— Є поняття «брати і сестри», є поняття «товариш, друг», є поняття «справжній друг». Чи багато у вашому житті людей, яких ви називаєте справжніми друзями?
— Небагато.

— У межах десяти чоловік?
— Так.

— Усі вони — служителі?
— Є і служителі, і не служителі.

— А що вас поєднало з цими людьми? Які риси ви цінуєте в друзях?
— Це щирість, любов до правди, бажання щось робити для Бога. Це люди, які усвідомлюють важливість проповіді Євангелії, будівництва церкви, богобоязливого життя. Люди, відкриті до добрих справ, жертовні, чуйні до чужого болю.

— Чи належить дружина до справжніх друзів?
— Так, дружина — це найближчий друг! Вона мені завжди скаже те, чого ніхто не скаже, зробить правильне зауваження… Це дуже щира, посвячена людина. Я вже був пастором чотири роки, коли одружився. І переконаний на 100%, що вона — Самим Богом послана мені помічниця.

— Чи є у вас вороги?
— Я б сказав не вороги, а недруги. Це люди, які з певних причин мають на мене образу по службовій лінії. Коли робили зауваження, дисциплінування, кадрові перестановки… Але без цього неможливо. Ісус Христос теж часом говорив різкі речі, за які на Нього сердилися, навіть хотіли каменувати.

— Коли на вашу адресу лунають звинувачення в нечесності, зловживаннях, вас це зачіпає?
— Звичайно, не зачіпати може хіба що мертвого. Навіть Ісус Христос, коли Його вдарили по обличчю, сказав: «За що Мене б’єш?» Головне — не дозволити, щоб це проникло глибоко в серце й зробило рану, яка кровоточитиме. Я цього не допускаю, а так — синяки бувають…

— Як на це реагувати? Ігнорувати? Чи спробувати порозумітися з опонентом?
— Є різні ситуації. Найперше, треба усвідомити, що це допустив Господь. По-друге, порівняти свій біль із болем Ісуса Христа — стане легше. У такі моменти я шукаю зцілення, реабілітації в Господі. Може, шрами й лишаються, але загалом почуваюся нормально донині.

Був випадок, коли дисциплінували одного старшого служителя, і він таку грубу й цинічну неправду сказав про мене! Від несподіванки я не встиг затулитися «щитом віри», і це мене ранило. Не міг заспокоїтися кілька годин. Думки свердлять: «Як так можна?» Раптом зрозумів, що цей млин думок потрібно терміново зупинити, бо вийде чорна мука. Став молитися — побачив перед собою скривавленого Ісуса Христа, прийшло таке слово: «Тебе ще так не били, як Мене!» І миттю прийшов мир.

— Опишіть портрет старшого єпископа УЦХВЄ, який прийде після вас. Яким він повинен бути, щоб витримати всі навантаження?
— Я стараюся ніколи не пускати коріння в крісло. І в мене немає думки триматися за важелі керівництва до смерті. Тримаю своє серце відкритим перед Божою волею. Якщо Він мене тримає 22 роки, дає здоров’я — при тому, що вже можна було стільки раз ущент розбитися — це, очевидно, Його промисел.
Я дуже хотів би, щоб та планка, яку зараз маємо — авторитет церкви, її повільний приріст, діюча структура — як мінімум втрималася на цьому ж рівні й піднялася вище. Щоб мій наступник мав серце, повне любові до людей, до братерства, був близький із Богом, мав бачення від Бога й натхнення вести Його народ.
На кожен період історії потрібен свій лідер. Мойсей вів євреїв через пустиню, а за Йорданом — зовсім інші виклики. І Господь підготував Ісуса Навина, який працював не гірше. Я буду тільки благословляти наступного служителя, щоб він ще краще вів, і радітиму за нього.

Я думаю про це. Вірю, що цей час наближається. Все під Божим контролем! Моє завдання — вчасно й правильно відреагувати на ситуацію, яка складатиметься.

— Якою ви бачите церкву, яка святкуватиме свій 150-літній ювілей?
— Думаю, що до 150 років ми не дотягнемо. Хоча все може бути… Чому? Через події, які відбуваються на наших очах. Із блискавичною швидкістю йде технічний прогрес, разом із тим — політична, екологічна криза. Політики всерйоз говорять про загрозу третьої світової війни. Напоготові — 33 тис. ядерних боєголовок. Напруга у світі зростає. Час настільки прискорений, що за тисячоліття стільки всього би не сталося, як за наше життя. Набирає обертів атеїзм, гендерна ідеологія. Коли беззаконня стає законом, це означає, що вирок — близько.

Тому я хочу бачити майбутню церкву чисельною, духовною, впливовою, яка є сіллю й світлом для суспільства. Молюся за це.

Разом із тим до мене приходять все більше людей, зокрема, політиків високого рангу, які цікавляться протестантизмом. Це дає підстави думати, що Україна стоїть на порозі великих перемін.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

“Благовісник”, 1,2020

Попередня Вийшов друком перший номер журналу "Благовісник" (2020)
Наступна Михайло Мокієнко: «Ювілей п’ятидесятництва — це демонстрація справедливості»

Вам також може сподобатися

Новини

Розпочато реєстрацію на Східноєвропейський лідерський форум-2019

6-9 листопада 2019 року в Києві відбудеться дев’ятий Східноєвропейський лідерський