Квітень 2, 2020 0 673 Переглядів

«НА ПІВНІЧ…» – в гостях у місіонерів Воркути, репортаж єпископа Миколи Синюка

На вокзалі у Києві величезний натовп у центральному залі (поїздка відбулася якраз напередодні карантину – ред.) Черга до турнікетів на виході до потяга «Київ – Варшава». Зрозуміло, наші заробітчани, як і в усі часи – за тридев’ять земель у пошуках кращої долі чи кращих заробітків.

…А ми з Віталієм та Любою Оніщук, швидким потягом на північний схід, до Росії. До Конотопа – без зупинок, на те він і швидкий. Кремезний прикордонник уважно вдивляється у паспорт. «Дивіться на мене – це до молодої дівчини – так, тааак, а тепер усміхніться. О, тепер повна схожість..» – повертає паспорт і бажає щасливої дороги…

Десь о другій ночі – Брянськ. Російський страж кордону довго розглядає візу США у паспорті, гортає сторінки туди-сюди. «А ваша фамилия через «ы» или через «и» – уточнює. Мабуть англійська версія прізвища «Synyuk» його збила з пантелику. «Вы не с Китая едете – це до пасажирки з сусіднього купе – а в Италии не были в ближайшие дни перед поездкой…?» Коронавірус, він великий інтернаціоналіст, йому байдуже до до зубів озброєних військових.

Правда, митний огляд, був дещо схожий на обшук. «А это ваш чемоданчик, вон там, наверху. Ага, личные вещи, значит. Откройте, откройте… Тааак, а что это за сумочка, ага, кошелёчек откройте, а что там за вещички под ним, приподнимите, приподнимите…» До речі, громадян Росії оглядали більш прискіпливо, аніж нас.

Що приємно – в Україні чистіше біля залізничних колій ніж у Підмосков’ї. А ще – котловани, траншеї, а в Москві – хмарочоси, урбаністичні викрутаси скляних монстрів.

На іржавих «Жигулях» за 800 рублів ассирієць Полс, або Павло по нашому, біженець десь із Кавказу, доправив нас на Ярославський вокзал. «Очень дорогая Москва, очень дорогая…» – зітхав скрушно, жалкуючи, що в СРСР було краще.

На вокзалі – загорожі, турнікети, відчуття «зони». О першій дня наш «Москва – Воркута» рушив строго на північ. Ярославль, Данілов, Вологда…– все далі у сніги. Варто зауважити, це приємно вражає – жодного запаху цигарок, надзвичайно ввічливі провідники у вагоні, чистота і порядок у біотуалетах. Бригадир поїзда ввічливо цікавиться у кожного з пасажирів чи все добре, чи потрібна допомога, чи є зауваження до  персоналу, що обслуговує,  раз по раз вагоном проходять співробітники дорожньої безпеки.

На вулиці зовсім споночіло, п’ємо чай і згадуємо місіонерські стежки молодості, попереду ще дві доби дороги…

Шлях суботнього дня

Правда, наш шлях по відстані зовсім невідповідний до суботнього шляху згідно старозавітнього закону. Проте субота, вона і в Росії субота, згідно з календарем. За ніч позаду залишилася Ярославська, Вологодська області. Суботній ранок зустрів нас в Архангельській, серед густого, безмежного лісу. Цікаво, чому саме Архангельська, а не Ангельська, Херувимська чи Серафимська?

У м. Котлас годинна зупинка. Тане брудний сніг, сиро й слизько, як у душі непокаяного грішника. Чорний бовван Лєніна – незмінний атрибут радянщини, рукою показує дорогу в нікуди. Рушаємо далі на північ. Мадмас, Межог, Мікунь – це вже Комі край. Тайга потроху нижчає, однаково стрункі – берези, осики, ялини то підступають до самих колій то раптом відбігають вдалечінь і тоді відкривається простір свинцевого північного неба. Інколи через розідране лахміття хмар проглядає сонце. Весна переможе. Наближаємося до Княж -Погоста, а біля нього селище Ачим. Віталій пригадує: «У цьому селищі ми готували перших людей до хрещення, вели уроки вивчення Біблії. До тридцяти людей завжди були присутні на уроках. Потім хрестили, це були перші спасенні душі…» «А ми – додає Люба, – тут жили у місцевих людей, німців за національністю. Вони були дбайливі господарі, тримали гарне господарство. Картопля, яку варили свинкам, нам була у відкритому доступі, а ще – квашена капуста, так що з продуктами було все добре…»

Спогади, спогади… а скільки забулося, а скільки засніжених шляхів долали посланці церков, що вони – то слава Христова. Шлях суботнього дня поволі переходив у шлях суботнього вечора. Княж- Погост, Весляна, Тракт, Сіндор, а ще багато інших полустанків серед безмежжя лісів…

Подяка Богу за тих, хто міряв ці сніги у кращі роки молодості. Стемніло, у вікно вагона заглядає повновидий місяць, а гострі зуби ялин розчісують холодне небо. Вранці Інта…

Про святу Любов

Виявляється, на півночі ранок набагато «раніший» ніж у нас. Уже о пів на п’яту світлішає надворі. Наближаємося до Інти, вже видніється вокзал, світло-синього кольору, обрамлений березовою алеєю, зовсім такий, як і багато років тому. Водій-таджик швидко долає дванадцятикілометрову відстань з вокзалу до міста. Зупиняємося біля Дому молитви. Ще здалеку видно напис на центральному вході «Христос – это Путь, Истина и Жизнь» «Ви «єгови?» – з наголосом на «є» запитує. «Ні, ми християни» – відповідаємо, – ми віримо в Ісуса. «А, панятно, а я мусульманин, але я теж вірю в Ісу (Ісуса). Ми всі в одного Бога віруємо, то ті, хто там, наверху, панімаєш, поділили всіх на релігії і наживаються на нас».

До початку зібрання ще декілька годин, а тому вирішили пройтися вулицею, що оточена двометровими заметами. Зовсім неподалік Дому молитви – стара, чорна котельня. Напис на високій трубі димохода – «1952». Цю споруду, як зрештою і всі інші, а ще шахти, промислові об’єкти будували засуджені, вороги народу, хто мав політичні чи релігійні переконання, що не вписувалися у формат тоталітарної, атеїстичної системи. У небо валує чорний дим і тане у сірих хмарах. Поодинокі перехожі, наглухо забиті дошками вікна багатьох будинків – Інта тихо помирає, як і багато інших північних містечок Росії. Крокуємо у сторону центральної частини міста, раптом Віталій зупиняється. Виявляється, фотоательє, де майже 30 років тому з Галиною замовляли весільні запрошення, працює до цього часу. Ще й ще – знайомі місця: площа, ось тут ми проповідували, а тут відбулася зустріч, а тут Іван Моргулець покаявся…

У Домі молитви чисто, тепло й затишно. Багато зелені на вікнах, щоб хоч якось компенсувати її відсутність на вулиці довгі зимові місяці. Розмовляємо з людьми, які підходять. Багато з них з українським корінням, потомки репресованих «ворогів народу». Іван Моргулець, шахтар і пастор разом з дружиною Ольгою вже декілька десятків років служать тут. Він був одним з перших, хто покаявся тут через проповідь місіонерів.

 Одна з старших сестер розповідає: «Я вот услышала о Боге от миссионеров, но толком не понимала, есть Бог, нету Бога… Это время интересное было. Прихожу домой, а внучка, значит, говорит – Бог точно есть. Говорю, откуда знаешь, а она мне – да вот по телевизору сам Горбачев сказал, что Бог есть. Ну думаю, коли уж сам Горбачев, да по телевизору сказал, значит точно Бог есть… Вы знаете, я вам вот что о Любушке скажу – а поглядом у сторону Люби – это удивительный человек. Столько лет на Севере, с нами, да что мы без нее… Я вам так скажу – она святая. Да, да святая и я вас очень прошу, передайте родителям благодарность и скажите, у них святая дочка. Ну скажите, кто смог бы столько времени, столько лучших лет молодости Северу отдать, она святая, пообещайте мне, пообещайте что скажете родителям…»

Обіцяю, скажу при нагоді батькам Любові Оніщук, і всім батькам місіонерів хочу сказати – дякую вам за синів і дочок яких ви благословили на місіонерське служіння – проповідь Євангелії Христової.

…Завтра Воркута.

Про черемху у дворі та каміння в нирках

Що ви показуєте гостям у першу чергу? Ось скажімо, навідали вас з далекого краю друзі й вам так хочеться чимось приємним здивувати. Що б такого оригінального, неповторного, щоб запам’яталося показати? З єпископом Федором Величко ми зустрілися на церковному подвір’ї у м. Воркута. Він озброєний лопатою. Боротьба зі снігом у цих краях має першочергове значення з простої причини – не прибереш снігу, не попадеш до власного дому, не зайдеш у Дім молитви. Єпископ з лопатою для чистки снігу – це як єпископ з кадилом у храмі, або єпископ з великим хрестом на свято Водохреща. Боротьба зі снігом – це як боротьба з ненависним коронавірусом, вимагає не тимчасових обмежень, а постійної, виснажливої роботи. Ви скажете – не єпископська це справа, або як кажуть у Росії – «не царское это дело» – так, так…втім навідайтеся до Воркути, переконайтеся…

Федір Микитович показує свій технічний парк – оці довгі сани з бортами, для вивезення снігу, оці – як причіп до «Бурана», (є такий снігохід), а оці – дерев’яні – це для оленячих запрягів, на них у тундрі ненці подорожують. А ще одні – пасажирські, там під навісом заховані, це коли з гостями в тундру до чумів потрібно навідатися…

А ось тут – Федір Микитович показує на величезний замет – тут у нас черемха росте. Спеціально віз з південніших околиць. Минулого літа шість квіточок було. Бабусі з двору сходилися понюхати. Це справжнє чудо, що вона вижила…- турботливо доторкається рукою до непримітної галузки, що стирчить зі снігу – красуня, дочекаємося літа – зацвіте Божа краса…»

Сани, ті що для пасажирів у тундру, не дочекалися виїзду, оскільки розгулялася пурга, що у нас заметіль називається, тільки небезпечніша й люта, так що навіть з міста не виїхати ані на санях, ані на авто чи оленях, які десь далеко в тундрі шукають поживу у глибоченному снігу. Запланована поїздка в тундру, до ненців відкладалася до кращих погодних умов. Саме час у затишному домі пити чай і згадувати. Про що? Про це трошки пізніше…

А тепер про каміння…

За столом неквапно тече розмова. Спогади про особливі події, буденне життя, про північний «карантин» довжиною у 30 років.

Федір згадує: Справді, життя тут – непрогнозоване й цікаве. Якось перед Пасхою трапився такий випадок. Ми були далеко-далеко в тундрі. Я три дні був у пості. На Великдень проводили богослужіння у Сєверному, а в понеділок поїхали до оленярів. Ночували в чумах. Вранці пішли в тундру наламати хмизу, щоб приготувати чай. Дорогою назад я посковзнувся і впав. З’явився біль у спині. Уже біля чума стало зовсім зле. Довелося скасовувати богослужіння і терміново їхати в лікарню. Під час молитви Бог промовив до мене: «Не їдьте на снігоходах, а їдьте на оленях» — «Чому Господи?» — запитую. «Олені добіжать, а снігохід зламається» – такою була відповідь. Саме так і сталося, я довірився Господу — поїхали оленями. Дорога була дуже важка, я тричі втрачав свідомість.

Коли з’явився зв’язок, подзвонив додому. Мирослава з сестрами стали молитися і мені полегшало. Весь наступний день мене водили по кабінетах, спочатку діагноз – гепатит, потім стали готувати до операції на апендицит. Довгий час я пролежав на кушетці в коридорі й зрозумів, що нікому не потрібний. Поїхали додому. Став приймати гарячі ванни за порадою знайомих. У тому стані не міг ні спати, ні їсти. Так минуло три доби. В якийсь момент я зайшов у свою кімнату і став говорити з Богом. В душі був повний мир. Я казав: «Господи, мені боляче, я не знаю, що зі мною. Але Ти знаєш, бо Ти — Творець. Я Тебе не звинувачую, але якби мій син так хворів, то я йому поміг би. Як би не було, я дякую Тобі за все». Господь мені чітко відповів: «Усяка рослина, яку насадив не Отець Мій Небесний, буде вирвана з коренем.» (Мт. 25:13) І мені відразу прийшло усвідомлення, що Бог відповість. Пішов до спальні, ліг і заснув. Проспав, думаю, десь 13 годин. Вперше за кілька днів виспався. Прокинувся — не болить. І в той же день з нирок вийшло все каміння — 22 штуки. А на наступний — я вже провів пасторську нараду…

Все буденно і просто, а скільки їх – поїздок у тундру й до інших церков, хто зможе порахувати. До розмови приєднується Мирослава…

Від покликання не можна втекти

«Сестра Мирослава, розкажіть як це – бути дружиною місіонера на Півночі?» – стараюся якось сформулювати серйозне питання, але виходить як завжди. Мирослава: «Я хочу почати з позитиву, доброго. Добре те, що в цьому краї немає ні городів, ні господарства… (сміється). Справді! Бо в Україні це забирало дуже багато часу. Ну і люди, спасенні Господом люди, заради яких ми сюди приїхали. Напевно, цих дві речі. Коли ти маєш ціль, вона тебе тримає. Від покликання не можна втекти – будеш томитися, у яких би гарних краях не жив, з якими б хорошими людьми не спілкувався. Хоча, коли поїдеш на конференцію, поспілкуєшся з іншими місіонерами, розумієш – немає на що нарікати. Ще одно велике благословення – що ми мали більше часу для дітей. Я ніколи не думала, що колись будемо настільки спокійні за них. Зараз вже їх друзі через них приходять до Бога. Хоча діти кажуть: «Мамо, ми особливо й не благовістили – просто жили християнським життям». Не знаю, як би я справилася в Україні, я «Марта» ще та – дуже люблю господарювати. Я б з тих городів не вилазила…

Чи були у вас моменти особливого відчаю, коли хотілося все покинути й повернутися у теплі краї?

Мирослава: Дуже багато залежить, як ти себе налаштуєш від початку. Я була готова до того, що буде важко, тому відчаю не переживала. Коли жінки місіонерів розповідають, як їм тяжко, мені здається, що вони мали певні ілюзії щодо сім’ї й служіння. Якщо правильно мислиш і знаєш — Хто є твоїм Джерелом, то не залежиш від обставин, місця проживання тощо».

Господар дому додає: «Відчаю не було ніколи. Цар Давид промовляє: «Тільки в Господі знаходить спокій моя душа!» Коли стає важко, я шукаю себе там, у Слові. Це дуже сильно зміцнює. Звичайно, труднощі бувають, але мені не хотілося б закінчити покликання із власної волі. Я тридцять зим копаю тут сніг з усіма, і не знаю, скільки доведеться ще…

Після поїздок у тундру буває, що не знаєш, на який бік лягти, до ранку не можеш знайти положення, щоб менше боліло. Тому що, коли проїдеш 340 км за день на снігоході в хуртовину і проведеш ще у двох чумах зібрання, це серйозно… А там від тебе чекають слова. Твоя головна робота – не просто приїхати, а донести бачення. Тому я ніколи не налаштовувався на хникання. Одного разу після повернення я не міг стояти на ногах, а на другий день фізично не міг встати з ліжка. Син Йосип тільки з третьої спроби мене підняв».

Мирослава додає: «Після приїзду від оленеводів він ще кілька днів не може ложкою в рот попасти. Інколи ноги усі в синцях, потрібно особливо турбуватися…»

Труднощі це честь, а не тягар

Як донести молодим людям, що можна прожити ось так, вірою, не маючи особливих благ, і бути щасливим? Що б ви порадили молодим людям, а також їхнім батькам?

Федір: Тут діє тільки любов Господа до нас і наша до Господа. Заради цієї любові ти підеш на все (плаче). І те, що сім’я щаслива, і те що ми любимо один одного… Перші 20 років – вкладися у дітей як тільки можеш! Не вмієш виховувати – сиди ночами читай Біблію, вчися. Ніколи не злися на дітей, люби їх. Знаходь ті відповіді, які Бог має для них. Тоді вони зрозуміють, що навіть труднощі – це честь, а не тягар. Любов і тільки любов. Ми з дітьми дуже сильно любимо один одного. Ми не так багато проводили часу разом, щоб проігнорувати кожну нагоду бути разом. Коли людина знає Господа віч-на-віч, знає своє покликання, вона не зважатиме на жодні труднощі».

Мирослава додає: «Оскільки наші діти не ходили в дитячий садок, то вони навіть не уявляли, чим іншим можна займатися в житті, крім благовістя. Коли Марійка йшла в перший клас, у перший же день я помітила що її портфель чимось навантажений – так, що її саму переважує. Відкриваю, а він повний гедеонівських Євангелій! І це не тому, що ми так навчили, а тому, що діти просто жили серед цього, просякнули цим. Не було на кого лишити – скрізь брали з собою. І вони іншого прикладу навіть не бачили. У них все життя так: де б не були – постійні дебати… В коледжі збирали цілу актову залу вчителів, батьків – щоб застерегти від дружби з Величками. «Бо якщо з ними поспілкуєтеся, миттю опинитеся в секті!»

 Найкраще, що може бути в житті – бачити як діти ходять в істині… Все решта можна пережити. Страждання за правду – це честь. І різати нас приходили, і стріляти, і газ пускали, і колеса різали… Пережили. Не відступилися. Деяких з тих бандитів уже й на світі немає. А деякі навіть навернулися до Бога. А ще був дуже неординарний випадок на зоні…»

Святий отче, хочу покаятися!

Федір: «Був випадок, коли я приїхав проповідувати в зону. Був під натхненням Святого Духа. Підходить блатний: «Так, мужик, маєш сюди принести 300 000 рублів! Ти мене зрозумів?» Я якось навіть не зреагував на нього: «Що ти хочеш від мене?» Він: «Ти що, не зрозумів з ким говориш?» І тут Бог каже мені: «Скажи, якщо торкнеться до тебе – в ту ж мить перетвориться на порох!» Я йому це повторив, то він аж відскочив. Було відчуття, що Бог дав мені повну владу над ним. Я йду – він за мною. Там були брати, які знали, хто він, злякалися. Я кажу: «Заходь сюди, ти зараз покаєшся перед Богом!» Тоді він демонстративно вийшов, і я його не бачив дев’ять місяців. Якось приїжджаю на зібрання, й бачу – приходить цей Борис, стає переді мною на коліна і каже: «Святий отче, хочу покаятися!» Я теж став на коліна, помолився з ним. Він щиро покаявся, а потім навіть написав у зонівську газету свою сповідь. Через деякий час його десь перевели і його подальша доля мені не відома.

Іншого разу я проповідував у цій же зоні. Відчуваю – це слово навіть не для зеків, а для офіцера охорони. Після закінчення він запросив мене до канцелярії, зайшли в кабінет, він стає на коліна і каже: «Хочу покаятися! Я за своє життя наробив на 200 років тюрми»…

А ще було, одного разу хотів мене зарізати рецидивіст, він 18 років відсидів у в’язниці. Це було в Домі молитви селища Сєверного…

Зламаний ніж, або «піду й твого Федора заріжу!»

Сталося так, що його дружина, наша сестра, потрапила в лікарню з важким інсультом. Її син – хірург, приїхав у Воркуту до матері. Знайшов мене, бо колись ми були знайомі, і попросив прийти на консиліум лікарів. Після їхнього засідання я запитав: «Чи могли б ви сказати, чого чекати?» Лікар хворої каже: «Ймовірно, сьогодні вона помре». Але Святий Дух мені говорить: «Скажи цим людям, що рівно через тиждень ти забереш її здоровою додому!» Це настільки мене надихнуло, що я не замислюючись це повторив вголос. Син так обійняв мене, притиснув до себе… Лікарі дивилися на мене з неприхованим скепсисом. Рівно через тиждень Боже Слово виконалося, я забрав її і здоровою відвіз додому.

Минуло кілька днів. Прийшла на богослужіння ця Єлизавета Федорівна, сіла і гірко плаче. Питаю: «Що трапилося?» Нічого не каже… Раптом в коридорі почався якийсь шум і я вийшов подивитися. Бачу, стоїть її чоловік, рука – за пазухою. Бог попереджає: «Він небезпечний для тебе! Простягни до нього руки». На мене зійшла Божа сила. Від несподіванки в чоловіка з руки випав ніж і встромився в підлогу. Я взяв цей ніж, переламав його і викинув у двір. Питаю: «А тепер скажи, чого ти сюди прийшов!» Він весь трясся й не міг відповісти. Кажу: «Або ти зараз вибачишся перед церквою і покаєшся, або я тебе порву, як мавпа газету!» Відчував таку силу, що, здається, справді міг це зробити. Він як рвоне, і слід пропав. Вибігла жінка — плаче, обіймає. Розказує: «Коли йшла на богослужіння, чоловік гострив ніж. Каже: «Піду твого Федора заріжу!» Я знала, якщо він сказав, то зробить…»

Після цього всією церквою молилися і дякували Богу. А шок до мене прийшов вже після зібрання. Сів у машину, а руки ватні, тремтять. Чоловік, до речі, потім приходив, просив пробачення. Я дізнався, що він мав коханку і не хотів, щоб дружина одужала. Вони ще довго були в нашій церкві, потім поїхали в Татарстан».

 У селищі Комсомольське

А ще було… я слухав і думав – для декого з диванних християн одного тижня життя на крайній півночі вистачило б, щоб потім усе життя дітям і внукам розповідати про «великі подвиги» віри.

Поволі рухаємося з Федором по занесеній снігом вулиці селища Комсомольське. Неподалік, у заметах вище вікон, Дім молитви. Покинутий, як і все селище. Пригадую, як багато років назад його штукатурив Володя Кірпічов. Навколо, як в апокаліптичних фільмах страхів – мертве місто, поруйновані товщею снігу доми, багатоповерхівки, будинок культури з обдертими стінами й порожніми зіницями вікон. Самотній перехожий, здається зовсім не чує, що за ним, майже по п’ятах їде наша «Нива».

 Зупиняємося, наздоганяємо. Мені важко передати розмову людини яка все ще проживає чи існує у сніговій пустелі, у п’ятиповерхівці, де мешкають ще декілька людей – заручники холоду й безвиході. Не знаю, як вас, але мене нецензурна лайка завжди гнітить і відштовхує. Проте на цей раз лихослів’я на адресу Путіна, місцевої глухої влади сприймалося, вірніше – чулося зовсім інакше, якийсь м’який, зболений мат. Закінчився цей спіч зовсім несподіваним: «Ничего, зато Америка нас не победит, нам все по…» далі знову лайка, і незрозуміло, чого більше було – ненависті до американців, чи гіркого сарказму до власної безвиході… Прощаємося, чоловік рушає у заметіль…

… я давно збирався поставити це запитання служителю Христовому, але все не насмілювався, зрештою наважуюся: «Все ж таки – тридцять років добровільного заслання у Воркуті, це надто багато, це ціна, а коли десь південніше, хоча б на тисячу кілометрів…? Коли?» Федір дивився десь у сторону заметеного Дому молитви, мовчав, підбираючи слова, потім відповів: «Коли, запитуєте? Можливо правильніше – куди? Тут житло не має жодної вартості, а південніше дороге, та, зрештою, не в цьому суть – він знову промовчав. – А тут хто залишиться, поїду я, ще дехто, і залишиться заметений снігом Дім молитви, порожні стіни без людей і життя…»

Я мовчав, дивлячись в очі вірному Христовому служителю й чи то сльозина скотилася у нього по щоці, чи від теплоти очей сніжинки танули…

Це може повторитися – або крематорій доль людських

Єпископ Федір розповідає: «Цей випадок стався у селищі Сєверному. Ми займалися ремонтом Дому молитви. Оздоблювали як могли, табличку з написом про церкву прилаштували, порядок на території наводимо… Зауважую неподалік дідуся, щось дивиться на напис на табличці, потім відійшов, присів збоку, плаче… Ми до нього:

– Дедушка, вам плохо, вам помочь. Эй, кто-нибудь воды дедушке принесите…

– Не надо воды, сынок, вишь водица из глаз лишняя вытекает, не надоть.

– Что случилось, дедушка, вас обидели, может проблемы какие, говорите, не стесняйтесь, поможем.

– Да нет, все хорошо, я вот на табличке прочитал, вот это самое…

– Что вас так заинтересовало в надписи, дедушка?

– Вот, вишь, там написано «пятидесятников», вон там, вишь?

– Ну да, мы принадлежим к этой церкви, а что?

– Да вот, понимаешь, такое дело. Я здесь на зоне, в «Воркутлаге» срок мотал. Ну и друг у меня был, за веру значит срок получил. Он тоже был, как вы, пятидесятник. Святой человек, добрейшей души, до сих пор помню. За веру его, – знову повторив, – значит судили, эх времечко было … – дідусь витер очі.

 – Ту ночь до смерти помнить буду, за одну, представляешь, сынок, за одну ночь 450 человек, это, значит, порешили, расстреляли тоись. Вывезли трупы и на лёд речки вдали от зоны побросали. Замело все снежищем. А по весне, как вода пошла, так начало к берегу их прибивать на изгибе речки… Ну, нас погнали, значит чтобы их обратно в речку отталкивали. Вот там я и встретил своего друга, пятидесятника. Узнал закоченевшее тело, и сам его в последнее плавание по Воркуте отправил. Царствие небесное…

Дідусь замовк, а потім знову озвався:

– Я, сынок, вот о чем щас думаю и плачу поэтому. Ты же понимаешь – это же повториться может, понимаеш – повториться!…

Прощання

Стоїмо на вокзалі. «Москва – Воркута» вже на колії. Наша станція призначення – Ухта. Звідти на автомобілі До Кірова, а там буде видно… Фотографуємося, неподалік, геть заметений снігом, чорний локомотив із зіркою. Колись він курсував туди й сюди доставляючи й забираючи тих, кого везли на заслання або кого звільняли. П’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять років заслання, а потім омріяна свобода…

Багато років тому молоді люди з України добровільно, без конвою прибули у полярне місто Воркуту. П’ять, десять, двадцять п’ять, тридцять років добровільного північного заслання. Світлі роки молодості, перспектив, кохання, жертовності – все залишається тут. Над головою холодні, сірі хмари. Притрушує сніжок. «Коли назад, Федоре? Коли на юга?»

…Хто знає, хіба що розтане сніг на чорному тендері потяга із зорею попереду і заклубочаться парою, застугонять по простуджених коліях колеса, і новий, (вусатий чи безвусий) вождь дасть наказ, як у далеких сорокових. Проте, накази земних вождів не впливають на рішення мужніх, а особливо тих, у кого Вождь – Христос…

Є моменти у житті, коли слова зайві. Коли краще помовчати, подивитися в очі, поговорити без слів…

У вас бувало так, що біблійний текст днями не залишає ваших думок. Так було у ці дні зі мною, він звучав тихо й постійно. Поділюся з вами, а Федору й Мирославі я не сказав. Можливо прочитають колись. Ось ці слова: «Если бы они думали о той стране, которую покинули, то у них была бы возможность возвратиться. Они томились по лучшей стране, небесной. И потому Бог не стыдится называться их Богом, ибо Он приготовил для них город…» (Євр.11:13-14 Современный русский перевод.)

Вождь місіонерів півночі приготував місто – для них і для нас.

Попередня Благальне (До дня посту та молитви за Україну, 25 березня 2020 р.)
Наступна Віра, страх та прогулянки по воді

Вам також може сподобатися

Відділ освіти

Київський біблійний інститут у листопаді випустив майже півсотні випускників

Як розповів ректор КБІ Сергій Манелюк, черговий випуск інституту, що

Новини регіонів

«Бог працює, і це видно!» – підсумки другого молитовного сніданку в Івано-Франківську

«Це вже другий молитовний сніданок у нашому місті. Минулого року він проходив під егідою обласної ради, а цього разу ідеєю його проведення зацікавився міський голова,

Новини

Михайло Паночко взяв участь у молитовному сніданку Рівненської ОДА

13 жовтня 2017 уперше на Рівненщині відбувся молитовний сніданок, на який прийшли десятки державних мужів, військових, ветеранів АТО, науковців, освітян, політиків та священики.