Листопад 12, 2020 0 126 Переглядів

Старший пресвітер об’єднання церков УЦХВЄ Рівненської області Олександр КОТОК: «Поставте вічне в пріоритет»

Інформаційна довідка:

Олександр Адамович Коток народився 1 вересня 1970 року в с. Тинне Сарненського району Рівненської області у віруючій сім’ї, у якій виховувалося шестеро дітей. У Мирогощанському радгоспі-технікумі здобув спеціальність техніка-механіка. Отримав диплом з відзнакою.

Упродовж 1989-1991 років проходив військову службу в армії (м. Самарканд, Узбекистан). Після армії влаштувався працювати в споживчу корпорацію та вступив на заочну форму навчання до Львівського торгово-економічного університету.

У 1994 році одружився. Разом із дружиною Тетяною виховують семеро дітей.

У 1999 році був обраний, а через рік рукопокладений на служіння пресвітера церкви ХВЄ с. Тинне. Упродовж 2010-2014 років виконував служіння старшого пресвітера
Сарненського р-ну.

У 2009 році в Київському Біблійному Інституті здобув ступінь бакалавра пасторського служіння.

Упродовж 2010-2013 років навчався у Львівській Богословській Семінарії за освітньо-кваліфікаційною програмою «Магістр богослов’я».

У 2014 році став заступником старшого єпископа по регіону.

23 грудня 2017 року обраний старшим пресвітером Рівненського обласного об’єднання ХВЄ.

— Який історичний контекст має Рівненщина та які особливості, традиції внаслідок цього сформувалися в церквах області?

— Щодо історії, то відомо, що територія сучасної Рівненської області внаслідок Ризького мирного договору 1921 року підпала під владу Польщі — і це стало її благословенням. Бо Польща, на відміну від Радянського Союзу, сприяла поширенню релігії на своїх теренах. Свобода віросповідання там не тільки декларувалася, а й оберігалася державою, більше того — людей спрямовували до церкви. Тому релігійність місцевого населення була високою.

Крім того, люди мали можливість їздити на заробітки в Європу й Америку, могли там навчатися, так само сюди вільно приїжджали місіонери. І це сприяло духовним пошукам.

У церквах на Рівненщині дуже стійкі традиції, які за своєю суттю є євангельськими. Зокрема це стосується порядку в церкві, проведення служінь, зовнішнього вигляду (одяг, прикраси). Традиції, звичайно, підкріплені цитатами з Божого Слова і визначають ставлення до зброї, до служби в армії, до присяги, до політики. Ці питання дискусійні, але вони були принциповими й визначали поведінку євангельського християнина. Основний посил різних заборон — християнин має нести мир, добро, утримуватися від агресії та всього, що шкодить іншим людям. Спостерігається в наших церквах певна категоричність до харизматичного руху, особливо в тих питаннях, які стосуються культу особистості проповідника, «інструменталізації» Бога, споживацькому ставленні до віри, що проявляється у зовнішніх формах служіння та практичному житті християнина.

 

Тож щодо особливостей Рівненського об’єднання церков ХВЄ, то ми маємо найбільшу кількість віруючих порівняно з іншими областями, у нас багато церков у містах і селах, у яких до тисячі й більше членів церкви, відповідно великі молитовні будинки навіть у селах. Це багатодітні родини. Розвинуте хорове служіння. У більшості церков діють по декілька хорів. Проводяться молодіжні служіння, дитячі. У церквах багато проповідників, а це впливає на побудову служіння, на кількість проповідей у зібранні (їх може бути понад чотири).

— Можливо, маєте інформацію, як прийшла Євангелія в Рівненську область?

— Є свідчення, що були в наших краях поодинокі євангельські віруючі та їхні групки ще в 1913 році. Але масовості євангельський рух набрав на початку 1920-х років, як і в інших областях Західної України, коли жителі сіл стали повертатися з полону та заробітків, де покаялися.

Зокрема початок сучасного організованого п’ятидесятницького руху в нашому краї ми пов’язуємо із Порфирієм Ільчуком, Трохимом Нагорним, Йосипом Антонюком, жителями с. Биківці (тепер Шумського району Тернопільської області), які влітку 1920 року приїхали із заробітків в Америці, де познайомилися з п’ятидесятницьким ученням. Через їхнє активне проповідництво ця наука прийшла й до нас.

А в с. Тинне Сарненського району, у якому я народився, п’яти­десятницю принесли віруючі з с. Чудель у 1925 році. Були люди, які приймали проповідників і дозволяли їм у своїх хатах проводити зібрання. Разом із братами з Чудля приходили з євангельською вісткою браття із Степаня. На хуторі Забара біля Тинного вони знаходили прийом у кількох сім’ях і можливість проповідувати в їхніх хатах. І так ширилася віра й народжувалися нові євангельські християни. Перше хрещення жителів нашого села відбулося в 1925 року в с. Богуші, тепер Березнівського р-ну, а в с. Тинне — у 1926-му. Цей рік вважається роком народження церкви села.

— Коли спостерігався особливий потік новонавернених у церкви області?

— Особливо багато наверталося людей на початку 1990-х років. Це пов’язано зі свободою віросповідання, активною євангелізаційною роботою, і звичайно — духовним голодом людей на пострадянському просторі. Люди мали потребу в Богові, потребу в мирі, у благополуччі. І тому відгукувалися на різні християнські заходи, їх масово можна було зібрати для євангелізації. Церкви по містах і селах стали наповнюватися віруючими. У с. Ясногірка Сарненського району одного року було хрещено понад сто людей. Люди на березі річки чули проповідь, каялися і в тому одязі, у якому були, ішли у воду, щоб самим прийняти хрещення. Таких було кілька десятків. Така дія Божої благодаті! І це було чудо. Бо до цих подій у церкві не було покаянь, і старші її члени 8 років молилися й постили за навернення жителів свого села. Уже навіть потомилися й казали, що ще цей рік попостять — і все. І тут Бог відповів і дарував пробудження. Свідчать, що з тих людей, що ось так, без підготовки, прийняли водне хрещення, тільки дехто покинув церкву, а всі інші ревно служать Богові.

— Чи розвинуте в області місіонерство?

— Бажання мого серця, щоб кожна церква була запалена євангелізаційним, місіонерським духом. Про що я і говорю по церквах і на різних бесідах. Бо ми на Рівненщині можемо тішити себе статистикою, що в нас стільки церков і стільки віруючих, скільки немає в жодній області. Але у відсотковому відношенні щодо кількості населених пунктів (а їх у нас понад тисячу) і жителів у області нас не так і багато. Ще є де працювати. Тому ми, щоб активізувати нашу місіонерську діяльність, виокремили з євангелізаційного відділу відділ місіонерський і поставили над ним відповідального. Відповідно стали вкладати у нього кошти й зусилля. Тепер ми утримуємо 20 місіонерів, які працюють по наших селах. Звичайно, вони переважно працюють у регіонах, де мало церков і віруючих. А це Корецький, Демидівський, Млинівський, Березнівський райони. Ми проводимо місіонерські школи, співпрацюємо в цьому напрямку з братами з Волині, у яких навчалася наша молодь і поверталася для місіонерської праці в нашу область.

Ми тепер широко практикуємо будівництво модульних будинків молитви, що сприяє місіонерській роботі серед населення. Це американські технології будівництва, які використовують легкі матеріали, мінвату, внаслідок чого приміщення зводиться швидко й з меншими затратами. Але це вже нова будівля, де можна проводити зібрання, роботу з дітками й інші заходи. Крім того, місцеві люди не відмовляються зайти в нове приміщення, як часто відмовляються заходити в старий викуплений будинок, особливо якщо в ньому жив, наприклад, п’яниця, який до того ж у ній згорів під час сп’яніння.

Ми проводимо по церквах спеціальні збори коштів для підтримки місіонерського служіння, для будівництва молитовних будинків у місцях місіонерської праці.

Звичайно, намагаємося не обмежуватися областю, а використовувати потенціал нашої молоді й для місіонерської роботи за її межами. Рівненська місія «Добрий самарянин» проводить місіонерські школи та поширює свій вплив по Україні. У її діяльності задіяна насамперед наша молодь, яку ми благословляємо на цю працю.

— Які відділи об’єднання можна вважати найбільш успішними?

— Кожен відділ нашого об’єднання працює в міру своїх сил і можливостей і по-своєму успішний. Але ми часто виділяємо молодіжний, як найбільш великий і сильний. У нас понад 10 тис. молоді. Звичайно, ця статистика приблизна, але в нашому об’єднанні більше третини молодих людей. Цей відділ міцний і структурно. Керівник має своїх заступників, відповідно в районах і церквах є відповідальні за роботу з молоддю. Тобто є вертикаль служителів від обласного до церковного, що поліпшує комунікацію та організаційні моменти, тому легко вирішується багато практичних і духовних питань.

Кожен із відділів ми намагаємося розвивати. Зокрема відділ освіти розбудовує свою структуру, щоб оперативно реагувати на потреби та виклики. Відділ благовістя активно працює. Зрештою, кожен п’ятидесятник — благовісник, а якщо вони ще й організовані й правильно скеровуються — то це сила. Тому ми маємо відповідальних за благовістя в усіх церквах. Розвиваємо місіонерський відділ, вкладаючи в нього фінансовий і духовний ресурс.

Недавно сформували відділ сімейного служіння, який об’єднали з відділом сестринського, що існував давно, таким чином підсиливши ці служіння.

Десь хотілося б більше розвинути відділ доброчинності, який формують переважно брати-підприємці, що захотіли разом збиратися і служити людям, сім’ям і церквам у їхніх потребах. Браття досить активні, узяли на фінансову підтримку троє місіонерів. Формують бюджет, щоб задовольнити більшу кількість потреб.

Не можна не згадати відділ дитячого служіння, який активно працює з дітьми як в недільних школах, так і проводячи літні табори та інші заходи поза церквою, щоб посіяти Боже слово в серцях дітей.

Народився в нас ще один напрямок — відділ праці за кордоном. Я особисто їздив у Європу, був у кількох країнах і побачив, як багато українців там перебуває, у тому числі й рівненчан. Особливо багато їх в Польщі, Чехії. Менше в інших країнах. Хтось працює тимчасово, хтось навчається, дехто уже прижився й живе постійно. І вони в пошуках церкви формату українського чи навіть рівненського. Ми пробуємо збирати наших людей і організовувати їх в церкви. Делегуємо туди наших служителів, місіонерів.

Загалом в обласному об’єднанні працюють такі відділи: благовістя, освіти, молодіжного служіння, дитячого служіння, соціального служіння, реабілітаційних центрів, підприємців, сестринського служіння, праці з глухими. До того ж при обласному об’єднанні діють Рівненська Духовна Семінарія і Академія, місії «Добрий Самарянин», «Світанкова Зоря», «Глорія», «Еммануїл», фонди «Відвага», «Мир» та інші.

— А які ваші стосунки з іншими конфесіями області?

— Коли я ще був регіональним служителем, то завжди намагався будувати свою діяльність так, щоб не конфліктувати з представниками інших конфесій. Звичайно, ми маємо догматичні розбіжності, але є моменти дотичні, і саме в них ми намагалися співпрацювати. Наприклад, у питанні захисту сімейних цінностей. Тут ми були сконсолідовані, відчували підтримку й розуміння й проводили відповідні акції разом. У захисті основних біблійних цінностей ми діяли спільно. Наприклад, коли проводили масові заходи на площах, як День подяки чи інші, то запрошували голів інших конфесій. Проводили на рівні районних та обласної адміністрацій молитовні ранки, на які були запрошені представники різних християнських церков. Ми знаходили спільні теми, молилися. І тут не йшлося про злиття, ми були різні, але об’єднанні в проектах захисту християнських цінностей, допомоги вдовам і сиротам.

Тож де ми відрізняємося, то так і залишається, але де ми єдині, то на тому ґрунті ми й об’єднуємося. У нас діє міжцерковна рада церков, куди входять представники з протестантських деномінацій та православні з католиками. Ми проводимо планові та ситуативні зустрічі, на яких обговорюємо різні питання, готуємо звернення до влади України, відстоюючи християнські принципи національного життя.

У м. Сарни проводимо міжконфесійну радіопередачу «Дорога до храму». Нам її запропонувала проводити міська рада. Правда не всі з протестантів сприймали, що поряд сидять протестантський пастор і православний священик і про щось там розмовляють, хоча співрозмовники й намагалися не виходити за межі Євангелії. Довелося радіопередачу призупинити. Але стало приходити багато листів від читачів з проханням продовжити її випускати в ефір, — і ми відновили ці радіопередачі. Її формат: обговорення певної євангельської теми або роздуми з нагоди певного християнського свята, висвітлення його духовної суті. Звичайно, коли православний священик хоче пояснити необхідність крашанок на Пасху, не маючи для цього біблійної підстави, то це виглядає блідо на фоні коментарів наших братів на основі Біблії. Правда, ми не намагаємося когось заганяти в куток, ми просто розмовляємо на тему. Ця передача існує більше 10 років. Вважаю, що це добре, коли ми можемо висловити свою думку, показати людям свою позицію. А вони нехай роздумують, де правда.

— Як вплинув карантин на віруючих та церкви об’єднання?

— Карантин допоміг віруючим осмислити багато питань віри й практики. Дехто став більше розвивати домашні групи, медійне служіння, шукати напрямки служінь поза межами церковної споруди.

А церкви об’єднання продовжували функціонування. Наприклад, у селі Карпилівка Рокитнівського району, зі слів Володимира Брички, церкву в кількості приблизно 766 членів розділили на десятки. Було 76 десяток, визначили десятників, місця проведення служінь кожної з них — і вони протягом критичної фази карантину проводила служіння. Однією з умов було, що кожна десятка незмінна, не можна було переходити з однієї в іншу. Вона як одна сім’я, щоб у випадку зараження в одній не переносилася хвороба в інші. І що саме цікаво, на зібраннях цих десяток каялися люди — і цього року церква хрестила понад 40 людей. Крім того, цей метод виявив здібності тих десятників, яких в інших умовах можна було б і не побачити. Вони виявили себе як здібні проповідники, організатори, служителі, як доволі зрілий кадровий ресурс церкви. Про це Володимир Дмитрович говорив із захопленням.

Але є і негативний досвід. Ніхто не чекав, що це буде так довго. Деякі церкви зупинилися, особливо великі. Це вплинуло на комунікацію, на спілкування, дехто звик до цього, дехто взагалі десь загубився.

— Чи спостерігалися на Рівненщині під час карантину певні провокації, щоб налаштувати людей проти віруючих?

— У засобах масової інформації розміщували фото якоїсь давності з переповненими молитовними будинками, а підписували, що це відбувається в час карантину. Відповідно це викликало шквал обурення й агресивних коментарів щодо євангельських спільнот. Коли церква м. Сарни проводила хрещення, то ми не змогли зупинити потік людей, які захотіли бути учасниками цієї події. Ми нікого не запрошували, але віруючі традиційно самі приїхали з навколишніх церков, щоб розділити радість сарненчан. Влада поставилася до цього з розумінням, але преса подала ситуацію в дуже негативному світлі, що викликало бурхливу реакцію проти віруючих. Звинувачували нас, що ми свідомо поширюємо хворобу й хочемо зруйнувати чийсь бізнес. Комусь дуже хочеться скласти вину за поширення епідемії на християн і посіяти міжконфесійну ворожнечу.

— Розкажіть, як ви стали служителем?

— Я працював у споживчій кооперації. І в 1994 році мені запропонували керівну посаду в цій організації в великими перспективами. Це мене зацікавило і стривожило. Усі навколо підбадьорювали мене, спонукували прийняти пропозицію. Тільки мама радила мені не братися за ту справу. Я попросив дати мені тиждень на роздуми. За цей тиждень я переосмислив своє життя і став глибоко віруючою людиною. Бог дав тоді мені розсудливість, щоб я зорієнтувався в тій ситуації й прийняв правильне рішення. Зазначу, що тоді дуже допомогли мені молитви та поради моєї мами.

Після цього Бог став кликати мене до служіння. Спочатку взявся за проповідь Божого Слова, потім доручили дияконське служіння, а згодом — пресвітерське в с. Тинне, а далі — обрали старшим пресвітером церков району, регіональним заступником єпископа області й зрештою — старшим пресвітером церков області.

Перед обранням на служіння пресвітера мав боротьбу, чи варто погоджуватись на це служіння. Але прийняв рішення йти тим шляхом, яким веде Господь. Дружина завжди підтримує мене й допомагає, а тепер цю допомогу відчуваю ще й від дітей, які активно задіяні в служінні Богу.

Якихось великих амбіцій не маю, молюся так: «Боже, дай бути вірним Тобі в цей час».

— Які риси характеру, на вашу думку, потрібні служителеві?

— Постійність. Служитель, як ніхто, має жити вірою, а не емоціями. Його основа тверда й збудована на Писанні. Він має любити людей, бо його служіння — це робота з людьми.

Йому потрібно вміти працювати не тоді коли хочеться, а коли треба, бути здатним жертвувати своїми інтересами.

Розмовляв Василь МАРТИНЮК

“Благовісник”, 3,2020

Попередня Вийшов друком черговий, третій номер журналу «Благовісник»
Наступна Радіопередачі «Жива надія» 50 років

Вам також може сподобатися

Новини

На дев’ятому Східноєвропейському лідерському форумі служителі церков шукали шляхів  оздоровлення суспільства

6-9 листопада 2019 р. в Києві відбувся дев’ятий Східноєвропейський лідерський

Новини регіонів

Попович Юрий Михайлович


Попович Юрий Михайлович,пастор церкви, заместитель Старшего пресвитера, Закарпатская область.

Когда я читаю Слово Божье, то верю, что Бог заранее назначил нас для Своего Царства. В это я верю твердо. Я начну с моей бабушки. Бабушка – не родная мама моего отца, мачеха. Когда ему было три с половиной года, его мама умерла, тогда в семью пришла она. Она поверила в Иисуса Христа, была очень доброй женщиной, ходила на собрание, а папа не ходил, хотя она ему говорила, что надо покаяться, но он не хотел.

Новини регіонів

На річницю відкриття церква приймала інвалідів

21 квітня 2013 р. в селі Ківерцях Волинської області, у приміщенні дому молитви церкви «Cпасіння» відбувся з’їзд інвалідів. Люди з обмеженими можливостями прибули з різних місць Волинської, Львівської, Рівненської областей та сусідньої Білорусі. Було зареєстровано 116 чоловік.