«Ти ще будеш проповідувати!» – свідчення про те, як 10 років батьківської молитви вирвали сина з бунтарства

Служіння Першої церкви ХВЄ у Тернополі сьогодні важко уявити без щирих молитов Миколи Петровича Коцюбайла. Проте його власний шлях до Бога не був простим. «Я Бога не шукав», — відверто зізнається пастор, згадуючи свої 23 роки роботи звичайним робітником на заводі. 

Колишній секретар комсомольської організації цеху пережив дивовижне навернення. Від першого нічного сну у 1980 році, де йому з’явився Христос, до моменту щирого покаяння минуло довгих 13 років. Микола Петрович згадує свої перші кроки у церкві на початку 90-х із глибоким трепетом: «Я ридав, як мала дитина. Брати проповідували, а я захльобувався. Настільки слово Боже торкалося мого серця…» Згодом цей злам переріс у неймовірну молитовну спрагу. Він міг довго їхати на велосипеді на дачу і всю дорогу без упину молитися.

Саме цей молитовний старт заклав фундамент для найбільшої духовної битви у його житті – битви за спасіння сина Павла.

Павло змалечку виявляв бунтарський характер. Поки молодша донька Юля відвідувала зібрання з радістю, старший син чинив тихий опір. Микола Петрович згадує це з посмішкою: «Павло — це був особливий наш син. Він йшов на зібрання, як віл на заріз. Завжди бурчав. Йшов ззаду і бурчав. Недовольний був, але ходив».

Батько не застосовував сили, але довго розмовляв із сином, намагаючись достукатися до його серця. Одного разу така розмова відбулася в ванній кімнаті: «В мене навіть була одна бесіда з ним в ванні. Він зайшов туди, а я його зловив. І ми бесідували, я його постійно переконував. І я кажу: «Ти ще будеш проповідувати?» А він так засміявся: «Тату…»

Зрозумівши, що людські слова безсилі, Микола Петрович разом із дружиною прийняв рішення — закритися у таємній кімнаті молитви. Вони молилися за сина довгих 10 років. Кожну середу та п’ятницю, незважаючи на втому чи обставини, батьки стояли перед Богом у проломі за Павла. На питання, чи з’являлися за цей час сумніви, пастор рішуче відповідає: «Ні, не було. В мене ніколи сумнівів не було, що Бог його спасе».

Тим часом ситуація була непростою. Після армії та невдалих підробітків Павло поїхав шукати щастя до Голландії. Там на початку довелося пережити справжні низини. Були й духовні виклики, коли Павло просив молитися за свого знайомого, який потрапив під вплив наркотиків, і бідкався, що сам молився вже шість разів, але «не помагає». Проте батьківська молитовна підтримка в Тернополі не припинялася ні на мить.

Довгоочікувана відповідь прийшла раптово. Одного дня, коли вдома у Коцюбайлів проходила молитовна група, Микола Петрович через дзеркало у коридорі побачив, як відчинилися вхідні двері. Це повернувся Павло. Він мовчки скинув рюкзак, пройшов до кімнати, де молилися люди, і просто впав на коліна поруч із ними.

Остаточна капітуляція людського бунту перед Божою любов’ю відбулася того ж літа на молодіжному таборі в Малині. Павло згадував, який сильний духовний бар’єр йому довелося подолати під час заклику до покаяння: «Тато, ти не знаєш, як важко переступити через одну лавку. Я хочу переступити лавку, а не можу». Наступного вечора він все ж подолав цю невидиму межу, вийшов наперед і присвятив життя Господу.

Слова батька, сказані колись у ванній кімнаті, виявилися пророчими. Павло не просто увірував – він перейняв батьківську палку любов до молитви. Коли у 2014 році в Україні розпочалася війна, тернопільська молодь кілька місяців поспіль щовечора збиралася на ревні молитви за мир, і багато із цих молитов вів саме Павло. 10 років батьківських сліз і колінних молитов по середах та п’ятницях повернулися сторицею, перетворивши бунтаря на палкого служителя Христового.

Юрій ПРИТИКА.