Під обстрілами, але в Божих  руках – пастор Петро Лобойко про війну, служіння, випробування та Божу вірність

Автор: Геннадій Андросов

Петро Лобойко – пастор, волонтер і перший заступник старшого пресвітера УЦХВЄ Харківщини. У цьому інтерв’ю він розповідає про шлях віри: вплив сім’ї та наставників, перші кроки в служінні, випробування під час повномасштабного вторгнення – евакуації, гуманітарну допомогу й Божу охорону посеред небезпеки. Ця історія також про те, як церква в час війни не лише рятує людей, а й несе Євангеліє, відкриває нові спільноти, будує молитовні доми і зберігає надію попри руйнування та втрати.

 

– Цього року, влітку, мені виповниться 42. Одружений, маю дружину Інну і трьох дітей. Старший син Микола цього року прийняв водне хрещення, доньці Олесі 16 років, а молодшому сину Іллі цього року виповниться 12.

– Як ти покаявся і прийшов до церкви?
– Мене привела мама. Вона увірувала в 1991 році, коли мені було сім років. Батько був невіруючим, але мама робила все, щоб ми любили Бога, знали Його і хотіли служити Йому. Мама й мій перший пастор Павло Гончаров із дитинства запалили в мені віру і бажання служити Господу. Я казав, що коли виросту, хочу відкривати церкви та бути пастором. Тому у 14 років, після 9 класу, я забрав документи зі школи і поїхав навчатися до Слов’янської біблійної школи. У 2000 році отримав свідоцтво про її закінчення. Потім вступив до Київського біблійного інституту на денне відділення – одразу на другий курс. Таким чином, став  чи не наймолодшим випускником КБІ: диплом отримав у 16 років.

– Ти народився на Харківщині?
– Так. Після КБІ я повернувся додому і включився у служіння. Ще під час навчання в біблійній школі ми з молоддю під проводом Павла Івановича відкривали церкви в селах Харківщини. У нього не було інших помічників, тому брав нас, підлітків, ми їздили селами і проповідували Євангеліє. Це служіння дуже полюбилося мені, тому досі займаюся благовістям. До Харкова я переїхав із села у 17 років і почав тут служити. Разом із пастором церкви «Свята Трійця» Іллею Герасимом ми служимо вже 23 роки – пліч-о-пліч. Я вдячний Богу за такого пастора.

До війни наша церква проводила багато соціальної роботи: дві команди регулярно відвідували харківські в’язниці. У Зміївському будинку-інтернаті працювала наша спільнота, де багато людей прийняли хрещення. Відвідували вісім пансіонатів, дитячі будинки та центри для дітей з інвалідністю. Ми були соціально активними в області.

За місяць до початку повномасштабного вторгнення, у січні 2022-го, Іллю Петровича обрали старшим пресвітером УЦХВЄ Харківської області, і він запросив мене бути його першим заступником. Наші плани змінило вторгнення: почали займатися евакуацією людей і допомогою навіть під обстрілами. Тричі я прощався з життям… Одного разу вже не молився: «Господи, врятуй мене», а просив: «Благослови мою дружину і дітей, якщо мене не стане».

– Розкажи про ті випадки.
– Перший серйозний випадок стався, коли я привіз продукти і павербанки людям, що ховалися в підвалі школи, де навчалися мої діти. Раптом почувся звук літака, ми впали на підлогу, і літак скинув авіабомбу на школу. Школа затрусилася, посипалося скло, пил і сажа. Коли ми почали підніматися, обтрушувати з себе все це, знову почули гул – літак розвернувся і скинув другий заряд. Ми були у фойє, а бомби впали на порожню актову залу, тому ніхто не загинув.

Другий випадок стався під час евакуації в північному районі Харкова, який називали «Північна Салтівка». Люди не встигли підійти до місця евакуації. Ми мали б розвернутися і поїхати, але товариш (у нього також троє дітей) запропонував ще почекати.

Раптом почався обстріл. Військові, які стояли поруч, миттєво розбіглися – хто в окопи, хто в підвали. Я впав біля дев’ятиповерхівки на бетонну відмостку. І вже лежачи там, зрозумів, що опинився у дуже небезпечному місці. Наді мною було дев’ять поверхів бетону, скла і балконів.

Під час одного з обстрілів уламок скла влучив мені в потилицю. Через адреналін я навіть не відчув цього. Лежачи під будинком і закриваючи голову руками, думав, що можу вже не вибратися: уявляв, як обвалиться плита й накриє уламками, а люди навіть не знатимуть, де мене шукати.

Та обстріл закінчився. Коли ми піднялися, військові сказали мені: «Більше під будинок так не падай, бо загинеш від уламків». Лише через годину я помітив на потилиці засохлу кров – скло таки поранило мене, але поверхнево. Найбільше вразило те, що сталося через тиждень. Проїжджаючи повз той будинок, я побачив: саме на місце, де тоді лежав, упала бетонна плита з дев’ятого поверху. Господь ніби показав мені, що небезпека була цілком реальною, але тоді Він зберіг моє життя.

Інший випадок стався, коли мене попросили перевірити, чи немає зниклого хлопця за певною адресою. Це був мій будинок: я жив на першому поверсі, а той хлопець – на дев’ятому. Піднявся, перевірив квартиру, зняв відео для підтвердження й уже виїжджав із району, коли почався обстріл. Поруч розривалися снаряди, усе навколо затягнуло пилом і димом. На мить я розгубився: вискакувати з машини чи тиснути на газ. Коли поруч вибухнув ще один снаряд, я різко рушив і буквально вирвався з тієї хмари. Уже згодом побачив, що уламок пробив машину наскрізь. Від траєкторії його польоту мою голову відділяло приблизно 70 сантиметрів. Якби я рухався трохи швидше або уламок летів інакше, усе могло закінчитися трагічно.

Уламок пробив капот, повітряний фільтр і кілька шарів металу, але машина залишилася на ходу. Коли о шостій ранку я повернувся на те місце, побачив суцільні вирви від снарядів. Саме поруч із місцем, де стояла моя машина, були розриви.

– Можливо, хтось передав інформацію, побачивши автомобіль. Обстріл був дуже прицільним – били саме по тому місцю, де я їхав. Добре, що тоді не зволікав і відразу рушив далі.

Ще один випадок залишив особливо глибокий слід. Наприкінці березня 2022 року мені подзвонив друг зі Слов’янська й попросив допомогти вивезти тіло віруючого хлопця Іллі, який загинув у реабілітаційному центрі в селі під Харковом. Фронт уже був поруч — батьки хотіли поховати сина перед евакуацією.

Село перебувало в так званій «сірій зоні» без повної зачистки. Я намагався заїхати з різних напрямів, але три блокпости нас не пропустили. Тоді помолився й вирішив: якщо не вдасться пройти четвертий – доведеться повернутися. Перед тим оформив усі необхідні дозволи в поліції. На четвертому блокпості військовий переглянув документи й сказав: «Їдьте за танком – там буде зачистка». Так ми з товаришем потрапили в село.

Військові здивувалися, що цивільні змогли дістатися туди, де ще планувалися бойові дії. Нам дали лише дві години. На місці ми дізналися, що загинули не лише Ілля, а ще двоє людей, бо будівля була зруйнована прямим влучанням снаряда.

Ми знайшли тіло Іллі, завантажили й вивезли його батькам, оминаючи небезпечні ділянки. Але найважчим для мене стала не дорога й не ризик, а зустріч із родиною. Коли мати вибігла назустріч і в розпачі впала мені до ніг, це стало сильним потрясінням. Тоді я молився, щоб більше не доводилося виконувати таких завдань.

Через два місяці село остаточно зачистили, і тіла інших загиблих змогли забрати лише згодом. Тоді я зрозумів: Господь дав нам можливість зробити те, що іншим вдалося значно пізніше.

– Спочатку був переконаний, що треба виїжджати, бо здавалося нерозумним залишатися в місті під обстрілами з трьома дітьми. Але ми з дружиною одразу включилися в допомогу людям: приймали їх у квартирі, годували у підвалах, займалися евакуацією.

Дружина запитувала, чому ми не виїжджаємо, але дороги були забиті машинами. І щоразу, коли я думав про від’їзд, відчував внутрішній неспокій. Тоді зрозумів: Господь хоче, щоб я залишився.

Ми переконали дружину з дітьми виїхати. Спершу вони були на заході України, а потім опинилися в Польщі, де християни з Америки організували прихисток для біженців. Те, що сім’я була в безпеці, дало мені можливість повністю присвятити себе служінню.

Разом із великою командою ми евакуювали людей із Харкова та області, розвозили їжу по підвалах, де були люди. Згодом почали надходити гуманітарні вантажі, і служіння стало ще масштабнішим.

Пізніше я ненадовго поїхав до сім’ї. Вони перебралися до Іспанії, і там я познайомився з єпископом Ярославом Демком, побував у церкві в Мадриді та ділився свідченням. Ми говорили про можливість служіння в Іспанії, адже тоді ще не було зрозуміло, чи втримається Харків. Але мені було дуже важко далеко від України. Кожна новина про обстріли викликала біль. Ми жили біля океану, серед неймовірної природи, але коли твоя країна стікає кров’ю, неможливо спокійно насолоджуватися красою навколо.

Згодом ми вирішили повернутися в Україну. Дітям я пояснював: наші військові воюють за країну, і ми також маємо бути поруч зі своїм народом. Дружина лише попросила не повертатися тоді до Харкова, і я погодився. Завдяки пастору Василю Данилюку ми знайшли житло в Івано-Франківську. Нині дружина з двома дітьми живе там, а я зі старшим сином – у Харкові.

Коли я зрозумів, що Господь залишив мене в Харкові, то сприймав кожен дзвінок і кожне прохання про допомогу як особисте завдання. Ми настільки виснажувалися, що просто не мали часу боятися. О шостій ранку, після комендантської години, автомобілі вже були готові – і ми знову їхали евакуйовувати, допомагати, рятувати.

Згодом мій номер телефону почали поширювати як контакт для евакуації. Дзвонили люди з різних країн – просили врятувати рідних із Харківщини та Ізюма. Не всі історії мали щасливий кінець. Одного разу нас попросили врятувати лежачого чоловіка, який залишився сам у квартирі. Коли наші люди відкрили двері, він уже помер. І мені довелося повідомити про це його синові.

Були й інші складні евакуації. Одного разу ми вивезли із сірої зони майже всю церкву – 33 людини, серед яких 17 дітей. Дорога до безпечного місця тривала понад добу. Навіть військові на блокпостах просили нас рятувати їхніх рідних, поки самі захищали Україну.

– Так. Я мав внутрішню впевненість, що Бог мене береже й веде. Через мій телефон проходила вся евакуаційна робота: я приймав заявки й передавав їх братам, які виїжджали рятувати людей. Навіть у найнебезпечніших місцях відчував особливий Божий захист.

– За роки війни ми надавали гуманітарну допомогу більш ніж у 200 населених пунктах Харківщини. Але з часом зрозуміли: наше покликання – не лише допомагати продуктами, а відкривати церкви.

Під час кожної гуманітарної поїздки ми проповідували Євангеліє, молилися з людьми, співали. Там, де бачили відкриті серця, починали працювати над створенням церкви. Якщо раніше на Харківщині було 28 церков, то зараз їх уже понад 60.

Особливим стало служіння в Ізюмі. Ще до війни в мене було бажання, щоб у цьому місті з’явилася церква п’ятидесятників. Після звільнення Ізюма ми почали регулярно їздити туди з гуманітарною допомогою та проводити євангелізації. Спочатку богослужіння проходили у невеликому приміщенні, де замість лавок використовували ящики від снарядів, накриті покривалами. Згодом вдалося придбати й розширити приміщення. Сьогодні церква в Ізюмі вже має близько 30 членів, а богослужіння відвідують до 150 людей. Ремонт триває й нині.

– Ні. Я хотів би прожити це життя саме так. Не шкодую ні про одне рішення. За ці роки Господь подарував багато друзів і благословенних зустрічей. Це був непростий, але дуже цінний час.

– Хочемо, щоб сім’я знову жила разом у Харкові. Дружина зараз служить в Івано-Франківську в команді, яка відвідує військовий госпіталь. Щодо обласного служіння, наше бачення — до кінця 2029 року мати 150 церков на Харківщині. Також плануємо завершити ремонт Дому молитви в Ізюмі й, можливо, відкрити там ще одну церкву.

– Так. Колись мене запитали: «А якщо ракета все зруйнує?» Я відповів: «А якщо Христос прийде сьогодні? Це ж не означає, що нічого не треба робити».

Ми віримо, що кожен день потрібно використовувати для Божої справи. Для мене немає більшої радості, ніж бачити, як люди приходять до Бога і як змінюється їхнє життя.

«Тому, мої любі брати, будьте тверді, непохитні, завжди збагачуйтеся у Господньому ділі, знаючи, що ваша праця не марна перед Господом» (1 Коринтян 15:58).