Агнець

Хилився хлів убого. Старі рипіли двері.
Далекий гомін міста лякливо повз у кут.
Свята сім’я над сином молилась по вечері.
Осли ліворуч ясел всі збилися у гурт.

І пахло сіно полем. В кошарі спали вівці.
А в яслах — новий житель дивився перші сни.
Він був такий маленький. По глиняній долівці
Його маленькі ніжки ще й кроку не пройшли.

Спросоння посміхався, здригались злегка очі,
Як в сонного ягняти, що спало край ясел.
Вони з’явились разом, в одну годину ночі
Якраз у тій кошарі, де спав старий осел.

Мале ягня дрімало, невинне і покірне,
Не знало, що чекає його у майбутті.
Не знало, як-то доля його жорстоко кине,
Які-то перевали високі та круті.

Радіти буде сонцю, травинці між камінням,
Стрибатиме щасливо по березі життя…
Та раптом все це зникне, і вечором осіннім,
Як чорний коршун з неба, так люди налетять.

Його, невинне, чисте, пов’яжуть та без жалю
За гріх чужий як жертву у храмі принесуть…
Та ще було далеко до того зблиску сталі,
Ще поки мирно спали ягнятко та Ісус.

Не знали мати й батько, яка в них спільна доля,
Що жертвою за когось обом їм треба стать…
Вони щасливо спали. І сіно пахло полем,
І тесля ще не скоро почне хреста тесать.

Ще десь зірки в пустелі стежини прокладали
Для тих, кому відкрилось народження Царя.
Про мир небесний людям ще ангели співали
І тільки-но вставала від Якова Зоря.

Ще довгий шлях чекає на Того, Хто любов’ю
Освітить з неба людство, гріховне та німе.
…А я хреста вже бачу: на нім стікає кров’ю
Той Агнець, що на Себе гріхи мої візьме…

Юрій Вавринюк

“Українська християнська поезія”