ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

        Дороги як долі – різні. З горами й долами, з несподіваними поворотами, з ямами й камінням, — все, як на дорозі, все як у житті.

       У ці дні довелося подорожувати саме по таких дорогах – на Буковині, а потім на Гуцульщині. Станівці, Привороки, Велика Буда – це румунські села на Буковині. Косів, Прокурава, Космач – це вже гуцульський край з неповторними краєвидами гір і долин, і людьми — долі яких, як гірські дороги.

       Хата подружжя Дмитра і Марії здалеку, ніби притулилася під церквою. Йому — 93, вона трішки молодша – не личить же жінку про вік запитувати. Обоє, разом з родинами витерпіли всі «принади» радянських концтаборів. У вигнанні знайшли і покохали одне одного. Зберегли любов і вірність і віру в Бога до глибокої старості. Сестра Марія розповідає:

       — «Мій батько Володимир відбував ув’язнення у таборах Казахстану. Одного разу група ув’язнених у великому сараї перебирала брудну, замерзлу овечу вовну. Нестерпний холод і неможливість хоча б на будь-чому присісти. Батькові вдалося знайти дерев’яний ящик, але тут він зауважив в’язня, який ледь тримався на ногах і запропонував йому «стілець». Той з вдячністю скористався пропозицією. Познайомилися — виявилося, що в’язень — Йосиф Сліпий, митрополит Української Греко-Католицької церкви…»

      «А моя мама — ділиться спогадами брат Дмитро — поверталася в Україну зовсім недужою. На руках ми внесли її у поїзд, на руках і виносили. Недовго прожила вона у рідному краї».

       Дідусь зітхає згадуючи про минуле, а потім продовжує: — «Нам би так ще хотілося у зібранні побути, ще хоч раз заспівати разом у церкві…»

     Тремтячими руками гортають пісенник, а потім тихо, але в тон, розпочинають пісню. Разом, дуетом, нахилившись одне до одного. Пісня вилітає за прочинені двері і вище й вище, до полонин, до гір, до небес…