«Як вирости в сім’ї пастора і теж стати пастором?» – Олександр Славінський, розмова зі служителем

«Якщо ти впевнився, що твоя думка бути постійним у молитві — від Бога, то і люди навколо починають змінювати своє бачення», — переконаний Олександр Славінський, пастор церкви м. Костопіль та координатор сімейного служіння Рівненського обласного об’єднання УЦХВЄ.  У   програмі «Розмова зі служителем» він поділився досвідом, здобутим за понад двадцять років у молодіжному служінні та як пастор і глава сім’ї. Олександр — батько трьох дітей.

— Олександре, ви виросли в родині служителя, сьогодні сам служите. Що вплинуло на ваше духовне зростання?

— Виростати в сім’ї служителя, скажемо так, не завжди було комфортно. Мама часто казала нам: «Пам’ятайте, що ви є діти служителя».  Нам це не подобалося, але з часом Бог змінив розуміння: насправді це велике благословення — бачити, як твої батьки служать.

Пам’ятаю дев’яності та дві тисячі — час активної євангелізації в нашій церкві. Батьки були дуже зайняті — я лишався з молодшими братами й сестрами. Ми навіть завішували рушником годинник, аби час ішов швидше. Та оглядаючись назад, я розумію: Бог уже тоді працював над серцем.

Особливо запам’яталися моменти, коли до церкви приїжджали проповідники. Мене переповнювала ревність: я теж хотів проповідувати. Пробував, але не виходило, і я питав себе: «Чому в мене не так?» Тепер уже знаю — це Бог давав бажання рухатися в служінні.

Також я завжди нотував хороші думки на весіллях, хоча тоді не розумів — навіщо, адже я молодіжний служитель. Але сьогодні бачу – Бог готував до сімейного служіння. Мій принцип простий: будь вірний у малому — Господь дасть тобі більше.

— Окрім церкви, чим ви ще займаєтеся у житті?

— Насамперед — це сім’я та виховання дітей. А для забезпечення родини я професійно займаюся вкладанням керамограніту. Це дає змогу бути незалежним і водночас служити.

— Ви були з молоддю 20 років: 5 — як член, 10 — помічник керівника, 5 — керівник. Які особливості сучасної християнської молоді?

— Є позитивна риса: молодь готова до змін і реформацій. Чимало юнаків та дівчат щиро шукають Бога, досліджують Слово, хочуть служити. Але є й негативна тенденція: вони часто керуються думкою сучасних лідерів, не шукають самі, а чекають, аби хтось інший дав їм підбадьорення чи одкровення.

— Коли ви стали пастором — це було неочікувано? Якої стратегії розвитку церкви дотримуєтеся?

— Служіння керівником молоді було величезною школою, підготовкою до пасторства, де відповідальність значно більша. В служінні ми обрали стратегію за моделлю першоапостольської церкви: перебування в ученні, спільності й молитвах. Бачення таке: церква має бути єдиною, мати любов між собою, зрощувати плід Духа й бути керованою Святим Духом.

Мені подобається ілюстрація: церква — це великий корабель, він не любить різких поворотів. Тому насторожено ставлюся до молодіжних лідерів, які обіцяють усе кардинально змінити, щойно стануть пасторами. Церква — це люди, їхні долі, тому зміни мають бути плавними й обережними.

— Чи стикалися ви з тим, що ваше бачення не знаходить підтримки? Як розпізнати: це думка від Бога чи ні? І як донести її до людей?

— Так, трапляється. Як я розумію, що це від Бога? По-перше, прошу в Бога чіткого ведення. Коли думка приходить, я відчуваю її в дусі, у серці. По-друге, чекаю підтвердження від інших людей. По-третє, якщо ця думка не минає з часом — вона турбує, ти молишся, міркуєш — це теж сигнал.

Але буває, що ідея не «заходить» одразу. Тоді ми продовжуємо молитися з командою, проявляємо постійність — і з часом бачимо, як змінюється бачення людей. Постійність дуже важлива, якщо ти впевнений, що це від Бога.

— Як привести до церкви більше людей? Чому вони не йдуть?

— У першу чергу церква має бути справжньою — не формальною організацією, а живою спільнотою. Любов між собою — це найкращий доказ: «Коли ви будете мати любов між собою, то пізнають, що ви Мої учні».

Сьогодні методи 90-х чи 2000-х уже не працюють. Найефективніше — особистий євангелізм, живі стосунки, справжність. Ми живемо у світі ілюзій та фейків, і люди шукають справжнього спілкування, справжньої любові. Коли вони бачать це в церкві, їх вабить.

— А що в церкві найголовніше?

— Любов. Все починається з любові. Коли я маю любов до Бога, то все інше стає на свої місця — розуміння в сім’ї, у команді. І ще одне — живе Боже Слово. Людська душа голодна, і якщо вона бачить актуальне слово, вона йтиме за ним, навіть на велику відстань.

— Ваш батько — пресвітер, і ви тепер служите в тій самій церкві. Представники двох поколінь. Чи є непорозуміння? Як знаходите спільну мову?

— Непорозуміння між поколіннями завжди були. Але проблема не в цьому, а в тому, як ми реагуємо. Якщо дивитися на церкву як на тіло Христове, то кожен член важливий. Старші більше розуміють старших людей, молодші — молодь та її виклики.

Моя позиція — повага до старших. Вони пройшли випробування й залишились вірними. Це виклик для нас — передати це наступному поколінню.

— Нещодавно вас обрали відповідальним за сімейне служіння в області. Які є виклики і які плани?

— Це служіння, про яке я найбільше думаю, молюся й планую разом із дружиною. Ми бачимо великий запит. У християнських сім’ях чимало проблем, і не завжди зовнішня картинка відповідає дійсності.

Плани такі: заохотити служителів, показати актуальність цього напрямку; організувати структуру по районах, аби в кожній церкві був представник сімейного служіння; запровадити дошлюбну підготовку; навчити душпастирів для консультування; працювати з міцними сім’ями, підбадьорювати їх через семінари й зустрічі.

— У питанні вибору супутника: ми маємо право обирати будь-кого «тільки в Господі» чи шукати ту людину, яку призначив Бог?

— Досліджуючи Писання, я дійшов висновку: Бог благословляє наш вибір; Він ніколи не силує людину. Я переконаний, що Господь хоче благословити брата чи сестру, які зробили мудрий вибір згідно з Його волею. Шукати «ту єдину» десь по всьому світі — не зовсім правильно. А молитися й просити Божого благословення на свій вибір — обов’язково.

— Які критерії визначальні при виборі чоловіка чи дружини?

— Перше й основне — людина має знати Бога. Далі — любити служити, мати щирі мотиви. Із фізичного боку — спільні інтереси. Як Бог дав Адаму «відповідну» поміч — так само важлива відповідність за соціальним статусом, віком тощо.

— Як проявляється шанування батьків у дитинстві й у дорослому віці?

— У дитинстві шанування — це слухняність, виконання прохань батьків, підпорядкування. Коли ти вже одружений — шанувати батьків потрібно далі, але з’являється кордон: ти радишся з дружиною й ухвалюєш рішення самостійно. Проте турбота про батьків, їхні потреби й побажання мають бути пріоритетом, аби їм було комфортно й радісно.

— Яке найбільше духовне відкриття ви зробили за останні роки?

— Мені потрібно глибше розвивати особисті стосунки з Богом. Бути наповненим Ним, мати Його слово й мудрість. Я згадую Ісуса Навина: люди казали йому: «Ми будемо слухатися тебе, але нехай Господь буде з тобою». Люди чекають, що служитель веде їх до Бога, що це відчувається в молитві, слові, спілкуванні. Це найважливіше, що Господь відкрив мені на цьому етапі служіння.

— Скільки ще існуватиме цей світ?

— Світ існуватиме стільки, скільки задумав Бог. І лише Він знає про той день і годину. Ми не просто чекаємо кінця світу — ми очікуємо з’явлення Сина Божого, нашого Спасителя Ісуса Христа.

— І останнє, традиційне для всіх гостей: опинившись перед Богом, що ви Йому скажете?

— Мабуть, коли ми побачимо Його славу й велич, коли побачимо все, що Він приготував, — у нашому серці будуть лише слова подяки: «Боже, дякую Тобі за все, що Ти зробив для мене».

Спілкувався Олександр ГЕНІШ

Повну версію можна переглянути на каналі УЦХВЄ Рівненщини: