«Бути поруч, коли боляче» – капелан-доброволець Сергій Кібукевич про Церкву на передовій

Як церква підтримує військових на передовій і в тилу? Де межа між пасторським піклуванням і капеланською присутністю? Як не зробити гірше, коли поруч із тобою людина, яка втратила чоловіка чи сина? І чому сьогодні слово «покаяння» варто відкласти на задній план, а на перше місце поставити просто присутність?

Відповіді — у програмі Олександра Геніша «Розмова зі служителем». Гість — Сергій Кібукевич, людина, яка особисто координує поїздки в прифронтові шпиталі та допомагає створювати «безпечні кімнати» для тих, кого війна позбавила спокою.

— Чим капеланське служіння відрізняється від пасторського в класичному розумінні?

— Капелан — це священнослужитель, уповноважений церквою задовольняти духовні потреби людей, обмежених у доступі до церкви: у війську, шпиталях, лікарнях. Він іде туди, де є люди. Його проповідь часто — це просто присутність, слухання, особиста молитва. Пастор же опікується своєю «отарою», членами церкви. Капелан не замінює пастора, а доповнює душеопіку тих, хто перебуває в болі, стресі, випробуваннях.

—У Новому Завіті ми не бачимо слова «капелан». Як це служіння вписується в Христове доручення?

—Саме так: «Тож ідіть». Капеланство буквально виконує цю функцію — іти до людей, не чекаючи, поки вони прийдуть самі. Ми входимо в їхній світ, розділяємо переживання. Це допомагає церквам залишатися місійними, несучи Євангеліє надії, турботи та піклування, адаптуючись до реалій сьогодення.

—Яку практичну допомогу здійснюють церкви Рівненщини?

—У нашому обласному об’єднанні — близько 60 братів, а також сестер, які опікуються матерями й дружинами полеглих або зниклих безвісти. За минулий рік церкви надали допомоги більш як на 560 тонн: 190 тонн продуктів, зокрема 22 тонни вареників і 25 тонн випічки. Щомісяця — від 300 до 450 відправлень Новою поштою. Але головне — близько 5 000 особистих зустрічей: групи підтримки, спілкування на полігонах, душеопіка під час поховань. Ми акцентуємо не на тонах, а на живій присутності.

—Розкажіть про духовний центр для родин, які втратили близьких.

—Це відповідь церкви на потреби війни. Там зустрічаються матері, дружини, діти загиблих, зниклих безвісти, полонених, а також родини діючих військових і ветерани. Це простір, де можна плакати, мовчати, говорити, радіти народженню дітей — бути собою. Ми створюємо культуру підтримки, де історії людей не губляться, а є важливими.

—Що таке «безпечне середовище» і чи є воно в наших церквах?

—Це місце, де не ранять, розуміють, приймають таким, як є. Ми не намагаємося змінити людину, засудити чи порівняти. У душеопіці військових і їхніх родин на першому місці — підтримка, а не покаяння. Слова мають величезне значення: необережне слово може ранити. Безпечне середовище можливе і в церкві, коли вся громада вчиться бути поруч і не тиснути.

—Але кінцева мета — усе ж привести людину до Христа?

—Так, бо найбільше душу зцілює Христос. Ми показуємо напрямок до справжньої надії. Але робимо це в любові, не використовуючи чужого болю як інструмент для євангелізації.

—Розкажіть про співпрацю з прифронтовим шпиталем у Чернігові.

—Півтора року тому підписали меморандум завдяки директору Департаменту соціального служіння УЦХВЄ Вʼячеславу Когуту, який розвиває це служіння. Як координатор, можу сказати: щоденно там присутні капелани й волонтери з різних областей. На першому поверсі — кавомашини, смаколики, чай, вода. Ми готові слухати, молитися, відвідувати по палатах. Щовечора — спільна молитва та перегляд фільму для всіх охочих. Турбуємося не тільки про поранених (близько 200 щоденно), а й про персонал, який працює там постійно. Йде приблизно 6–10 кг кави на день. Таке служіння допомагає самим волонтерам краще розуміти родини військових у своїх громадах.

—Що б ви сказали сьогодні громадам і церквам?

—Дякуємо за молитовну підтримку. Є два поля битви — фізичне й духовне, і духовне часто важливіше. Дякуємо кожній церкві, яка жертвує, випікає, готує. Просимо: моліться далі, підтримуйте, долучайтеся. Місійність церкви — це не опція, а сутність. І капеланське служіння — один із найкращих способів бути актуальними сьогодні.

Сергію Кібукевичу, дякуємо за розмову. Закликаємо вас, дорогі читачі, продовжувати підтримувати військових, їхні родини, усіх, кого війна торкнулася горем і втратами. Нехай Бог дасть мудрості, сил, здібності й розуміння, щоб робити це найкраще.

Підготував Олександр ГЕНІШ.

Відео на каналі УЦХВЄ РІВНЕНЩИНИ: https://youtu.be/Nv-yjoEEu4g