Мене неймовірно вразила ця світлина… Юрій Вавринюк

Не спотвореним обличчям скаліченого захисника України — за роки війни доводилося бачити страшніші поранення та більш емоційні фото, читати та чути історії про більш жахливі випробування… І не його поглядом в нікуди, не порожніми очницями чи розірваною щокою. І не приреченістю на довічну темряву…

Мене вразила дівчина, яка пригорнулася до свого коханого. Вразило її обличчя. Її невимушена, щаслива, оптимістична посмішка. Якби не ота постать юнака у безликому лікарняному халаті, можна було б подумати, що вона позує для інстаграму на якомусь курорті біля екзотичної пальми. Вразив невимушений та природний затишок на плечі коханого. І повний тепла та спокою погляд. І знову ж — ота посмішка, таємничо-чарівна, як у Джоконди…

Її коханий зазнав страшного поранення. Його обличчя спотворене. У нього на руках немає кінцівок. І він сліпий. Попереду тижні, місяці, роки труднощів та випробувань. Попереду реабілітація, фізична та емоційна. Неодмінно будуть емоційні та душевні кризи та почуття болю. Попереду може бути ще важче, аніж на фронті…

Але вона посміхається. Невимушено та щиро. Вона вірить у майбутнє. І насолоджується теперішньою миттю пригорнутися до коханого…

Якби мене попросили дати назву цій світлині, я б назвав її «Щастя». Саме так, щастя. Незважаючи на страшні випробування, якими їх наділила доля, незважаючи на розірванні в шмаття плани та мрії, вона щаслива. Бо поряд зі своїм коханим. Пораненим, але живим. Щаслива, що може у хвилину болю та його тимчасової безпорадності бути корисною йому. Бути його очима, його руками. Бути його майбутнім.

Не усім пощастило отак пригорнутися до свого коханого, сина, батька… З кимось попрощалися під ридання родини та салют побратимів. Хтось досі у списках безвісти пропалих.

А хтось досі в окопах та під ворожим вогнем живе надією повернутися живим і пригорнутися до рідних…

Щасливого майбутнього тобі, красуне! Сили, терпіння та високого почуття кохання! Для мене ти нині уособлення цілої України, яка вірить у щасливе майбутнє попри усе.
Блог Юрія Вавринюка