«Начальник колонії й уся адміністрація були здивовані, що в’язні так довго й уважно слухали Боже Слово» – пастор Павло Дегтярь

Ісус Христос залишаючи землю, дав повеління своїм послідовникам: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!» Від тоді Євангелія проповідується в різних місцях і різними методами. Про благовістя у в’язницях та служіння реабілітації наша розмова з пастором Павлом Дегтярем.

– Павле Миколайовичу, розкажіть трохи про себе.

– Я народився в християнській сім’ї на Дніпропетровщині. Маю вже 63 роки. Батьки з самого дитинства прищеплювали любов до Бога й церкви. Віруючий з дитинства. Одружений, маю трьох дорослих дочок і шість онуків. Я пастор церкви «Скеля спасіння» у Дніпрі з 1996 року. Нашій церкві вже 28 років. Крім того, займаюся служінням у місцях позбавлення волі, яке ми розпочали ще у 1989 році.

– Що спонукало вас служити у колоніях?

– Було велике бажання служити Богу, так нас виховували батьки. Тоді ми працювали в місії «ДВІМ» і нам дозволили проводити служіння у колонії суворого режиму №94, хоча це ще було при Радянському Союзі та було непросто домовитись про таке.

Пам’ятаю, як нас запустили у колонію (команда 40 осіб). На служіння прийшло понад 700 ув’язнених. Половина команди у кімнаті молились, щоб Бог благословив євангелізацію, а інші на сцені проповідували та співали. Попри те, що начальник колонії казав, що нас ніхто не буде слухати, коли група почала співати – зал завмер від почутого, всі тихенько слухали. Служіння тривало понад дві години. Багато людей вийшло на покаяння. Начальник колонії та вся адміністрація були здивовані, що в’язні так довго й уважно слухали Боже Слово. Забігаючи наперед скажу, що і по цей день у цій колонії проходять богослужіння.

Після першого служіння минуло пару тижнів і в мене зародилось бажання продовжувати там служити, хоча гості із-за кордону які тоді були із нами, і частина команди роз’їхались. Я та Сергій Вінковський (тепер уже покійний) почали стабільно проводити в цій колонії служіння. Пізніше у колонії зорганізувалась група людей, які щиро покаялися, їх Бог похрестив Духом Святим і вони почали вливатись у служіння.

– У скількох колоніях ви проводите служіння сьогодні?

– В основному в 94-й, буває ще відвідуємо колонію №45, де більше служать брати з церков Кривого Рогу. Більшість із них це колишні в’язні, а сьогодні вони проповідують Боже Слово у місцях позбавлення волі. Також ще служимо в колоніях №89 та №21.

– Скільки людей (ув’язнених або тих, хто звільнився) прийняли водне хрещення?

– Був час ми рахували, то рахунок був близько 150 чоловік. Потім той рахунок загубився і ми перестали рахувати. Близько 20 людей вже і померли, які звільнилися віруючими. Люди, які виходять християнами з колонії ідуть у різні церкви – п’ятидесятницькі, баптистські, харизматичні, тому що сьогодні служіння в колонії проводять чотири різні церкви, і це дає можливість людям робити вибір, яку церкву відвідувати.

– Чи були випадки, що люди, які по життєво сидять у в’язниці покаялися?

– Так, є такі. Один чоловік понад 20 років сидить у тюрмі, понад 10 років тому прийняв хрещення. Він написав книжку. Одружився. Дружина постійно приїжджає на побачення до нього.

– Як проходить служіння у в’язниці? Скільки людей у вашій команді?

– Нам керівництво колонії дозволяє використовувати кімнату для проведення служінь. Формат служіння як і в церкві – пісні, проповідь, свідоцтва. Команди стабільної немає – 4-7 чоловік, залежно яка ситуація. Якщо це свято, Різдво, наприклад, може бути й більше людей. На сьогодні вже в цій колонії, де ми служимо довгий час є в’язні, які увірували і вони теж беруть участь, у них є гітари – співають, читають Боже Слово та свідкують. Мають можливість слухати служіння онлайн. Серед них є відповідальний за служіння, він не рукопокладений.

– Павло Миколайович, які зазвичай труднощі у служінні ув’язненим?

– Легко працювати з людиною, коли вона відкрита і щира. Коли людина щира і проста, говорить правду – тоді легко. Труднощі в тому, що сьогодні важко залучати молоде покоління до служіння у в’язницях. У них вже інші цінності, пріоритети. Навіть у самій в’язниці сьогодні інше покоління – вони вже не так сприймають Боже Слово, як колись, умови стали кращими в колонії, і люди вже не так шукають Бога, хоча слухають проповідь. На служіння сьогодні в колонії приходять понад 20 людей. Були часи, коли ми проводили водні хрещення в колонії, хрестили то 5, то 10, а то і 15 людей.

– Чи є особливо яскраві свідчення про тих, хто покаявся?

– У кінці 90-х багато людей в тюрмах хворіли. І після покаяння багатьох з них Бог зцілив. Сьогодні ці люди здебільшого активно служать Богу в різних церквах.

– Як ваші стосунки з керівництвом колонії?

– Намагаємося підтримувати хороші взаємовідносини, тому що, в принципі, на хороших стосунках все і побудовано. Навіть і сьогодні, коли у нас в країні воєнний стан і нас могли б не пускати до колонії, але через хороші стосунки ми маємо можливість проводити служіння для в’язнів. Хоча бувають моменти, коли міняється керівництво, замполіти колонії й доводиться будувати нові стосунки, щоб без перешкод проводити служіння. Крім служінь у колонії ми ще надаємо допомогу одягом і продуктами для ув’язнених. Адміністрація час від часу просить зробити ремонт, де проживають ув’язнені, або допомогти будівельними матеріалами, коли потрібна фарба, цемент, пісок і т.д.

– Як відбувається робота з тими, хто звільнився?

– По різному, – в багатьох з них нема ні документів, ніякого майна. Тому ми стараємося якось допомагати, відправляємо в реабілітаційні центри. У мене вдома на сьогодні живе чотири чоловіки, яким нема куди йти після в’язниці.

Усі віруючі люди, які закінчували свій термін, коли виходили на волю – жили у мене вдома. Хтось із них жив пів року, рік, хтось три, п’ять навіть сім років…

На сьогодні багато з них вже є зрілими християнами, служителями різних служінь у церкві.

Деякі з них повернулись у свої сім’ї, таких не багато. Є такі хлопці, які після звільнення відходять від Бога, порушують закон і знов попадають у тюрму. А є такі, хто тримається Господа, в смиренні служить у церкві, і Бог їх по-особливому благословив – мають свої сім’ю, дім, авто. У нас програма-мінімум – щоб людина після звільнення змогла працювати й заробляти собі на життя, повернулась в свою або створила нову сім’ю, а максимум – щоб людина увірувала в Бога і жила відповідно.

– Чи є серед таких людей ті, хто став служителем Церкви?

– Так, є. У різних містах в церквах є служителі, які колись відбували покарання. Це і диякони, і пастори, і євангелісти, керівники різних соціальних проектів церковного чи регіонального рівня.

– Що потрібно, щоб люди не попадали у в’язницю? Побажання читачам.

– Потрібно, щоб батьки з самого дитинства вчили дітей вибирати здоровий, християнський спосіб життя, любити Бога і Йому служити. Важливо, щоб у школах дітей навчали християнських принципів, високих моральних стандартів.

– Дякую вам за бесіду. Хай Господь через ваше служіння і надалі спасає людей.

 Розмовляла
Юлія Вакуленко.