«Я зрозумів, що головний ресурс, це не фінанси, не час, а людина, яка знає Господа» – Василь Любчак

Вінниччина – одна з областей, у які з початком повномасштабного вторгнення ворога в Україну, хлинув потік вимушених переселенців. Люди їхали переважно транзитом і церкви та домівки вірян нашого братерства стати своєрідними опорними пунктами, де вони знаходили допомогу і захист, а головне душевну і духовну підтримку. Про служіння під час війни розповідає Василь Любчак, старший пресвітер Вінницького обласного об’єднання УЦХВЄ
– Василь Степанович, пригадайте 24 лютого, як ви почули звістку про війну, які нові виклики постали тоді перед церквою, і що було вирішено робити?
– Я пробудився о п’ятій ранку, тому що ми готувалися до звітно-виборчої конференції, яка мала відбутися якраз 24 лютого, початок о десятій ранку. Брати, які живуть в далеких районах, такі як Джулинка, що за 200 кілометрів від Вінниці, вже збиралися виїжджати, та раптом почули як йде обстріл десь далеко. Це вони потелефонували й повідомили, що війна почалася.
Я одразу зателефонував до єпископа Юрія Веремія, який вже був у дорозі на конференцію. І ми змушені були її скасувати. У цей день почалася нова сторінка нашого служіння. Ми зібралися зі служителями, помолилися та почали приймати переселенців, які приїжджали. Служити людям, які залишили свої домівки, церкви.
– Розкажіть яке навантаження фізичне та емоційне довелось перенести, переживання за сім’ю та церкву? Яким був цей період для вас?
– У перший час я не знав що робити, думаю, як і кожен із нас, служителів. Деякі люди з церкви почали від’їжджати, а при цьому хлинув великий потік переселенців: треба було організувати нічліг, харчування. Я приїхав до церкви, приїхали також брати з області і ми після молитви склали план дій.
Задіяли все що було у нас, які були всі ресурси: хтось матраци, подушки привозив, хтось їжу, і в Домах молитви, і в будинках наших вірян люди могли залишитися на ніч або на день.
Ми бачили людей, дітей, які приїжджали, їхні розбиті душі, у мене боліло серце, підіймався цукор, тому що сам із ними переживав.
Сім’я – сини та дружина – теж служили в церкві, в дома, приймали переселенців, як наших братів і сестер, так невіруючих людей.
Пригадую випадок, коли ми прийняли дві сім’ї з Луганщини, які прямували до Коломиї. Вони були православні, у кожній сім’ї по двоє діток. Розповіли свою життєву історію. У 2014 році, коли вони жили в самому Луганську, у них були будинки, бізнес, і все те вони залишили та переїхали на територію підконтрольну Україні. Розпочали знову працювати, мали бізнес, купили по квартирі, а 24 лютого вимушені були вдруге все покинути й тікати. Вони були у великому відчаї та тривозі. Але коли ми їх прийняли у себе, поспілкувались, далі вони поїхали вже натхненними, казали, що тут їх приймали як родину. Я благословив ці сім’ї, подарував батькам Біблії, дітям дитячі Біблії, дав контакти пастора церкви тієї місцевості, куди вони прямували далі.
– А що ви переосмислили у власному житті та служінні після восьми місяців війни? Що для вас є радістю зараз?
– Я зрозумів, що життя дуже коротке і потрібно зробити все необхідне, щоб невіруючі люди могли дізнатися про Христа. Кожного разу коли ми зустрічали людей, які втратили багато матеріальних речей, але перше, що вони потребували – не їжа, не одяг, їхня душа потребувала Ісуса Христа. І я зрозумів, що головний ресурс, це не фінанси, не час, не якісь земні речі, головний ресурс це – людина, яка знає Господа, та може поділитися Ним з іншими людьми, які Його ще не пізнали.
– Скільки людей прийняли церкви на Вінниччині за це час?
Найбільше було людей у перші дні війни. Люди масово їхали, на багатьох дорогах утворилися затори, а потрібно було десь зупинитися на час комендантської години.
Відтак через церкви й домівки наших вірян транзитом пройшло майже 3300 людей.
Люди відчували, що вони не чужі, коли ми їх приймали. Мене декілька разів запитували, чому ми їм служимо з такою любов’ю? Ми говорили їм, що робимо це, тому що наше життя змінив Господь.
– Чи є в області пошкоджені прильотами молитовні будинки та загиблі віряни?
– Були прильоти, і неодноразово, але дякувати Богу, що пошкоджених Домів молитви немає. Немає також наших братів і сестер, які були поранені чи вбиті і ми дякуємо за це, Господа.
– Якою ви бачите Україну після перемоги?
– Подібно до того, як описано у Біблії: коли Ізраїльський народ в утисках навертався до Бога, то Господь сильно благословляв їх. Ми бачимо, що навіть у 1948 році, коли утворилась незалежна країна Ізраїль, Бог сильно її благословив. Я вірю, що Господь сильно благословить Україну, багато людей сюди приїдуть, відбудують, допоможуть. Вірю, що в нашій країні буде велике пробудження.
Дякую за інтерв’ю!
You might also like
Міноборони підтвердило право віруючих на альтернативну службу (ДОКУМЕНТ)
За дорученням Міноборони військове командування роз’яснило шляхи реалізації прав віруючих громадян щодо виконання свого обов’язку перед державою під час мобілізації.
У Хмельницькому рукопокладено єпископа
Звітно-виборна конференція обласного об’єднання ЦХВЄУ відбулася 15 лютого у м. Хмельницькому. Ще на чотири роки старшим пресвітером області одноголосно було обрано Ростислава Мураха.
Пам’ятайтe наставників ваших: до небесних осель пeрeйшов пастор Кліновський Анатолій Іванович
З глибоким сумом повідомляємо, що 27 вересня внаслідок важкої хвороби
