«Я зрозумів, що головний ресурс, це не фінанси, не час, а людина, яка знає Господа» – Василь Любчак

Вінниччина – одна з областей, у які з початком повномасштабного вторгнення ворога в Україну, хлинув потік вимушених переселенців. Люди їхали переважно транзитом і церкви та домівки вірян нашого братерства стати своєрідними опорними пунктами, де вони знаходили допомогу і захист, а головне душевну і духовну підтримку. Про служіння під час війни розповідає Василь Любчак, старший пресвітер Вінницького обласного об’єднання УЦХВЄ  

– Василь Степанович, пригадайте 24 лютого, як ви почули звістку про війну, які нові виклики постали тоді перед церквою, і що було вирішено робити?
– Я пробудився о п’ятій ранку, тому що ми готувалися до звітно-виборчої конференції, яка мала відбутися якраз 24 лютого, початок о десятій ранку. Брати, які живуть в далеких районах, такі як Джулинка, що за 200 кілометрів від Вінниці, вже збиралися виїжджати, та раптом почули як йде обстріл десь далеко.  Це вони потелефонували й повідомили, що війна почалася.

Я одразу зателефонував до єпископа Юрія Веремія, який вже був у дорозі на конференцію. І ми змушені були її скасувати. У цей день почалася нова сторінка нашого служіння. Ми зібралися зі служителями, помолилися та почали приймати переселенців, які приїжджали. Служити людям, які залишили свої домівки, церкви.
– Розкажіть яке навантаження фізичне та емоційне довелось перенести, переживання за сім’ю та церкву? Яким був цей період для вас?
– У перший час я не знав що робити, думаю, як і кожен із нас, служителів. Деякі люди з церкви почали від’їжджати, а при цьому хлинув великий потік переселенців: треба було організувати нічліг, харчування. Я приїхав до церкви, приїхали також брати з області і ми після молитви склали план дій.
Задіяли все що було у нас, які були всі ресурси: хтось матраци, подушки привозив, хтось їжу, і в Домах молитви, і в будинках наших вірян люди могли залишитися на ніч або на день.
Ми бачили людей, дітей, які приїжджали, їхні розбиті душі, у мене боліло серце, підіймався цукор, тому що сам із ними переживав.
Сім’я – сини та дружина – теж служили в церкві, в дома, приймали переселенців, як наших братів і сестер, так невіруючих людей.
Пригадую випадок, коли ми прийняли дві сім’ї з Луганщини, які прямували до Коломиї. Вони були православні, у кожній сім’ї по двоє діток. Розповіли свою життєву історію. У 2014 році, коли вони жили в самому Луганську, у них були будинки, бізнес, і все те вони залишили та переїхали на територію підконтрольну Україні. Розпочали знову працювати, мали бізнес, купили по квартирі, а 24 лютого вимушені були вдруге все покинути й тікати. Вони були у великому відчаї та тривозі. Але коли ми їх прийняли у себе, поспілкувались, далі вони поїхали вже натхненними, казали, що тут їх приймали як родину. Я благословив ці сім’ї, подарував батькам Біблії, дітям дитячі Біблії, дав контакти пастора церкви тієї місцевості, куди вони прямували далі.

– А що ви переосмислили у власному житті та служінні після восьми місяців війни? Що для вас є радістю зараз?
– Я зрозумів, що життя дуже коротке і потрібно зробити все необхідне, щоб невіруючі люди могли дізнатися про Христа. Кожного разу коли ми зустрічали людей, які втратили багато матеріальних речей, але перше, що вони потребували – не їжа, не одяг, їхня душа потребувала Ісуса Христа. І я зрозумів, що головний ресурс, це не фінанси, не час, не якісь земні речі, головний ресурс це – людина, яка знає Господа, та може поділитися Ним з іншими людьми, які Його ще не пізнали.
– Скільки людей прийняли церкви на Вінниччині за це час?
Найбільше було людей у перші дні війни. Люди масово їхали,  на багатьох дорогах утворилися затори, а потрібно було десь зупинитися на час комендантської години.
Відтак через церкви й домівки наших вірян транзитом пройшло  майже 3300 людей.
Люди відчували, що вони не чужі, коли ми їх приймали. Мене декілька разів запитували, чому ми їм служимо з такою любов’ю? Ми говорили їм, що робимо це, тому що наше життя змінив Господь.
– Чи є в області пошкоджені прильотами молитовні будинки та загиблі віряни?
– Були прильоти, і неодноразово, але дякувати Богу, що пошкоджених  Домів молитви немає. Немає також наших братів і сестер, які були поранені чи вбиті і ми дякуємо за це, Господа.

– Якою ви бачите Україну після перемоги?
– Подібно до того, як описано у Біблії: коли Ізраїльський народ в утисках  навертався до Бога, то Господь сильно благословляв їх. Ми бачимо, що навіть у 1948 році, коли утворилась незалежна країна Ізраїль, Бог сильно її благословив. Я вірю, що Господь сильно благословить Україну, багато людей сюди приїдуть, відбудують, допоможуть. Вірю, що в нашій країні буде велике пробудження.

Дякую за інтерв’ю!

Розмовляла Людмила Байдак.