Коли вибрали люди і благословило небо – історія віри, чудес і покликання пресвітера Романа Демчука

«Коли ми робимо те, що можемо, — Господь робить те, що нам не під силу». Цими словами гість чергового випуску програми «Розмова зі служителем» підсумовує своє життя, повне Божих чудес, випробувань і вірності. У студії — Роман Дмитрович, пастор церкви села Боратин, старший пресвітер Радивилівського району Рівненської області, батько п’ятьох дітей. За плечами — 17 років молодіжного служіння, дияконство, пресвітерство й новий етап відповідальності за цілий район. Розмова вийшла надзвичайно щирою, сповненою особистих свідчень про Божу милість, перемогу над образами та пошук Божої правди в сучасному світі.

— Романе, ви народилися в багатодітній віруючій сім’ї (11 дітей!) Розкажіть про своє дитинство та найяскравіші моменти Божого втручання.

— Мені ніхто не казав: «Іди, приймай хрещення!» Не казав, як жити. Я просто дивився на батьків, і коли виповнилося 17 років, я вирішив вступити в завіт із Господом. Але за кілька днів до хрещення я захворів на двостороннє запалення легень: температура сягала 39°. Багато хто відмовляв: «З температурою — і в холодну воду?» Але я твердо вирішив хреститися, бо дуже хотів виконати те, що написано в Божому Слові.

Коли нарешті вступив у воду, я відчув, що все тіло від п’ят до голови пронизало ніби вогнем, таке тепло… Я раптом відчув себе здоровим! Після хрещення побіг додому, виміряв температуру — 36,6. Більше мені не кололи антибіотиків – Господь явно зцілив!

— Ви навчалися на ветеринарного фельдшера в Млинові. Кажуть, витягували «щасливі білети» — це було везіння чи Божа рука?

— Я приїхав у Млинів, коли всі вже здали заліки й чекали екзаменів. А я — нічого не встиг. Але Господь зробив так, що за день мені виставили всі оцінки. Це не були мої великі здібності, це була Божа рука.

Тато завжди казав: «Сину, коли на перерві всі бігають, ти дивись у вікно й молись». Я так і робив. І коли прийшов на перший екзамен, витяг білет на який знав відповіді. Викладачка поставила п’ятірку і похвалила.

Наступного разу одногрупник, який носив сатанинську книжку, поклав мені її на голову й сказав: «Ти не здасиш». Я відповів: «Я Божа дитина, я не маю з цим нічого спільного». І витягнув білет, який вивчив напередодні. Так було знову й знову. На анатомії сказав хлопцям, що витягну 13-й білет (бо народився 13-го). Викладачка обурилася: «Що за цирк?» Але витягнув саме його й розповів без підготовки. На патанатомії я не знав третього питання, але викладачка раптом сказала: «Розкажи перші два на п’ять — третє не питатиму». І я отримав п’ять.

А на державному екзамені з епізоотології я запитав у друга, який білет здавав переді мною. Він сказав: «17-й». Я вивчив його й ліг спати. Наступного дня сам викладач витягнув мені саме 17-й білет. Я ледь не заплакав, бо це тільки Господь міг таке зробити. Вірю, що так Він працював з моєю вірою аби укріпити її.

— А чи траплялися чудеса вже в подружньому житті?

— Так. Одного разу дружина захворіла — шлунок дуже болів. Я кажу татові – треба в лікарню. А тато відповідає: «А на коліна ти не хочеш?»

Я зайшов у гараж, став між машиною та стіною й молюся: «Господи, прости мене, де я згрішив. Зціли мою дружину». Попросив у Бога: нехай, коли я приїду додому, вона вийде й скаже, що шлунок перестав боліти і назве час — початок 12-ї ночі.

Я поспішав додому, не маючи жодного грама сумніву. Тож коли я відчинив хвіртку, назустріч вибігла дружина: «Рома, мене вже не болить!» Запитаю: «О котрій перестало боліти?». Вона відповідає: «Десь на початку 12-ї, біля 11:30». Ми стали й подякували Богові. Він зцілив її.

— Ви були керівником молоді 17 років, потім дияконом, пресвітером, а тепер — старшим пресвітером району. Як відбувалися ці переходи?

— Я не перескакував з першого в третій. У 2008 році мене обрали дияконом, у 2009 — рукоположили. 13 років я був дияконом. У 2022 році обрали пресвітером. А 18 лютого 2026 року — старшим пресвітером Радивилівського району.

Згадую прекрасні часи, коли ми з молоддю ходили пішки через поля в сусідні села. Не було машин, ми співали дорогою, туди й назад — пішки. Ми боялися Бога, любили Його. Це були чудові часи.

— Чи є в Бога «любимчики»? — запитання, яке виникає після ваших історій.

— Хороше й складне питання. Часто чуємо в проповідях, що в Бога нема любимчиків. Але коли ми читаємо Івана 3:16 — «Бог полюбив світ», — то бачимо, що Він любить усіх. Він бажає, щоб усі спаслися, але спасаються не всі. Як у ковчезі Ноя — спаслося лише вісім душ.

Але згадаймо багатого юнака: Христос подивився на нього й полюбив його. Тобто — по-особливому поставився. А що Він йому сказав? «Продай усе, роздай і йди за Мною». Бог не все дозволяє своїм «любимчикам», але Він більше з них вимагає.

Згадаймо Івана — учень, якого любив Ісус, він лежав на грудях Спасителя. Але його життя не було легким: він був висланий на острів Патмос. Яків перший постраждав за Христа. Тому, якщо Бог особливо когось любить, то це не означає «все дозволено» — це означає «більша відповідальність».

— Сього в Україні села пустують, молодь виїжджає. Чи є майбутнє в сільських церквах?

— Дійсно, складна ситуація. Коли в церкві немає дітей і молоді, це боляче. У нас є духовий оркестр, там грають хлопці 10-15 років, але я розумію, що вони виростуть і можуть поїхати. Я навіть звертався до людей, щоб дати їм роботу, аби вони залишалися.

Але є й оптимістичні приклади. Наприклад, село Лишнів Львівської області — там багато молоді, сімей, дітей. І коли є молодь, то в церкві є майбутнє. Там приємно бути. А де молоді немає — там тяжка ситуація.

— З вашого досвіду, чим служіння пастора відрізняється від служіння лідера молоді?

— Коли я був молодіжним керівником, наді мною були пресвітери, які несли основну відповідальність. Коли став пресвітером, відчув цю відповідальність особисто. Біблія каже, що нам доведеться давати звіт за кожну людину. Слово Боже навчає: «Не пануйте над стадом». І ти думаєш: «Господи, допоможи просто виконати Твою роботу, залишитися вірним».

— Ви, як старший пресвітер району, які маєте пріоритети?

— Найбільше хочу, щоб ми, як церква Христова, були єдині. І ще, щоб молоді брати долучалися до служіння. Часто ми кажемо: «Господь дасть, Господь подбає». Але тільки коли ми робимо те, що можемо, Господь робить те, що нам не під силу.

Я дивлюся на церкви, де є молоді брати, які бояться Бога. Їм треба давати можливість, долучати до служіння, вчити. Щоб коли старший служитель здаватиме служіння, уже була готова заміна. Бо бувало, що люди старіли, а передати нікому.

— Що, на ваш погляд, сьогодні має робити церква першочергово?

— Місія церкви — проповідувати Євангеліє. Не лише кафедра, а й життя – це те, що найбільше впливає на людей. Хоч ми всі помиляємося, але, як хтось сказав: «Помиляються всі, але помилки визнають одиниці». Якщо захотіти, можна знайти недоліки в кожному, так само, як і добре. Я згоден з тим, що сказала Мати Тереза: «Зроблене тобою добро завтра забудуть, але ти все одно роби добро».

Один може пожертвувати гроші, інший — відвідати вдів або самотніх, третій — проповідувати. Якби кожен робив, що може, — це було б велике діло. А решту зробить Господь.

— Як у час інформаційного шуму навчитися чути голос Божий? Як знайти Божу правду, коли в кожного «своя правда»?

— Для того, щоб розпізнати голос Божий, потрібно знати Самого Бога. Як я знаю голос своєї дружини, батька, матері. Ми мусимо знати Його голос.

Христос сказав: «Я — дорога, правда і життя». У чому Його правда? Коли до Нього привели жінку, вчинену в перелюбі, і сказали: «Мойсей звелів побити камінням», Він відповів: «Хто без гріха, киньте перший камінь». Усі розійшлися, бо кожен побачив гріх у собі. Він сказав жінці: «Я не суджу тебе, іди й більше не гріши». Ось Божа правда.

Можна доводити свою правду, але — як у прикладі з дорогою: у тебе зелене світло, але бачиш, що на червоне летить машина зі слабкими гальмами. Що тобі дасть твоя правда, якщо ти не пропустиш? У Божій правді є милість. Він каже: «Милості хочу, а не жертви».

— До мене з Європи зателефонував чоловік із критичною потребою, він шукав служителя, до кого поїхати з нею. Як ви ставитесь  до того, коли люди шукають людини, замість того, щоб шукати Бога особисто?

— Глибоке й актуальне питання. Давид у 62-му псалмі каже: «Тільки на Бога надіється душа моя». Але Павло говорить до коринтян: «Я дуже надіюсь на вас, браття, ви — моя радість». Чому так? Бо в Давида на той момент не було нікого: цар Саул гнався за ним, Мелхола не виконувала своїх обов’язків. Йому ніхто не міг допомогти — тільки Бог. А в Павла були брати, які не підводили. Він знав, що вони зроблять: заступляться. Біблія каже: «Правдива вдовиця надіється на Господа». Чому? Бо в неї нема на кого більше.

Пророк Єзекіїль звертається до служителів: «Слабих не зміцняли, хворих не лікували, поранених не перев’язували, заблудлих не шукали». Господь запитує: «Для чого Я поставив вас?». Якщо пресвітер не виконує своїх функцій — людина йде прямо до Бога. Але коли є служитель, він має вислухати, перев’язати, помолитися. Інакше — навіщо він у церкві?

— Чи були у вас періоди сумнівів щодо віри в Бога? Як їх долали?

— Були. І це страшно — сумніватися, бо написано: такий чоловік подібний до морської хвилі. Але я хочу розповісти один випадок.

Перед тим, як мене обрали дияконом, одна сестра підійшла й сказала: «Я бачу тебе дияконом». Тоді одразу відповів їй: «Та ні, я молодий, є достойніші». Але в неділю мене і справді обрали. Я був піднесений, хотів служити, як належить. Та невдовзі поїхав до іншого села навідати хвору сестру. Зайшов у двір, постукав. Відкриває та сама сестра й каже: «Не ти мав бути дияконом». І закрила двері.

Я стояв, приголомшений. Думав: «А справді, не я мав бути… Вона права». Я поїхав, помолився, а ввечері сказав Богові: «Господи, якщо Ти мені не відповіси сьогодні, у неділю я встану й скажу, що я не буду дияконом».

Того вечора на зібранні Господь промовляв до всіх проповідників — але не до мене! Я був у розпачі. Аж ось одна сестра, гостя з Америки, каже: «Того брата покличте, до нього є слово». Я підбіг. І було слово: «Так говорить Господь: вибрали тебе люди і вибрало небо. Благословлять тебе люди і благословить тебе небо. І будеш працювати в винограднику Моєму». Я плакав, бо Господь запевнив мене, що це Його воля.

— Часто ображаєтеся? Як виходите з цього?

— Ми не залізні, серце не камінь. Коли хтось боляче вдаряє словом, болить. Але образа — це отрута. І хто п’є цю отруту — помирає. Нам здається, що Бог покарає того, хто образив. Але поки прийде той час, тебе вже може не бути, бо ти п’єш отруту.

Я пам’ятаю випадок, коли одна сестра сказала мені таке, про що не міг навіть подумати. Я сів у машину і заплакав. Приїхав додому, зайшов у кімнату, сів у кріслі – сльози текли самі. Поруч лежала Біблія. Відкрив на словах  апостола Павла: «Ви всім довели, що ви чисті в тій справі». Це було до мене. Закрив.

Відкрив знову: «Коли твій ворог голодний — нагодуй його, коли прагне — напій, бо роблячи це, ти збираєш розпалене вугілля на його голову». І тут з кухні дружина заспівала: «Він знає рани, що життям дані, Спаситель знає все». Я став на коліна, подякував Богові — і після молитви рана зникла.

Боліти — можна. Але не дати образі гніздитися. Бог допомагає прощати й любити.

— Що для вас означає «жива віра»?

— Це віра, підтверджена ділами. Як написано в Якова: «Покажи мені віру без діл, а я покажу тобі віру з діл». Віра змушує нас щось робити. Авраам повірив — і робив.

Герої віри — одні гасили полум’я й закривали пащі левам, а інші були перепиляні. І це теж герої віри. Ми не завжди розуміємо Божі шляхи. Але «віра, що діє любов’ю» — це коли я люблю Бога, Якого не бачу, і це спонукає мене служити ближньому.

— Що б ви сказали собі 20-річному?

— Цінуй час. Він дуже швидко минає. Ми навіть озирнутися не встигаємо.

— Скільки ще існуватиме цей світ?

— Про той день і годину не знає ніхто, тільки Отець. Люди вираховують — але це неправда. Ми знаємо, що Господь забере Свою Церкву. Але найважливіше питання — не «коли?», а «чи готовий я?». Лягай спати в мирі, люби людей, люби Господа. Бо неможливо казати: «Я люблю Бога», — а сусіда не любити.

— Останнє запитання для всіх гостей: опинившись перед Богом, що ви Йому скажете?

— Я думав про це. Коли Господь за Своєю милістю дасть мені цей момент, я прийду перед Нього. Мені здається, я впаду перед Ним. Я подякую Йому за доброту. Бо нічим не кращий за інших. Є люди з кращим характером, але, на превеликий жаль, вони не знають Бога. Я подякую Йому за те, що Він зглянувся на мене. Якщо Він дасть мені вінець, я хотів би покласти його до Його ніг. Я дуже хотів би обняти Його.

Спілкувався Олександр ГЕНІШ