«Ми шукали матеріальну  допомогу, а знайшли спасіння» – свідчення Володимири Малини («МОЄ РІЗДВО»)

Різдво – особливий час на планеті. Час особливих див і чудес. Різдвяної ночі на Землю прийшов Спаситель і дивовижно змінив мільйони людських доль.  Християни по різному святкують це славне свято. Але кожен справжній  християнин має ще одне Різдво – своє особисте – день, коли Ісус Христос “народився” у серці.

Хочу поділитися історією особистого Різдва моєї бабусі Володимири. Бабуся народилася у селянській родині у 1941 році. Дуже рано залишилась сиротою. За короткий час після смерті мами у сім’ї з’явилась мачуха. Для неї з сестрою почались непрості сирітські будні. Прабабуся не мала своїх дітей, тож і до падчерок ставилась як до дорослих. Складний історичний період, не сприятливі умови для дитячого розвитку та не найліпша спадковість – усе це відбивалося на здоров’ї бабусі.

У 16 років вона потрапила у жахливу автокатастрофу та через необережність лікарів набула інвалідність: одна нога була на 12 см коротшою за іншу. Однак і це не було кінцем страждань. Невдалий шлюб, численні операції, двоє пологів, відсутність будь-якої сторонньої підтримки жахливо похитнули здоров’я. Були роки, коли бабуся 9 з 12 місяців проводила у лікарні.

У ті періоди, коли дозволяло здоров’я, вона працювала на бавовнопрядильній фабриці, також в’язала та шила одяг на замовлення вдома. Жити було важко. Одного разу на фабриці їй хтось порадив звернутися до віруючих людей.

Жінка, яка розповіла їй про християн, не була вірянкою жодної з протестантських церков. Але вона пожаліла бабусю і розповіла їй приблизно наступне: «У нас у Львові є люди. Їх називають віруючі. Кажуть, вони сектанти якісь. Але я знаю, що вони дуже допомагають своїм. Ви підіть до них, може і вам допоможуть. Але у їхніх Домах молитви нікому в очі не дивіться, бо загіпнотизують».

З такою «потужною рекомендацією»  бабуся почала шукати віруючих. Події відбувалися у середині 70-х років, тож  невідомій особі ніхто про місця збору християн повідомляти не спішив.

Моя бабуся бідкалася, що не може знайти адресу церкви або принаймні людини, яка б належала до громади ХВЄ (бо саме цих християн їй радили шукати). Вона почала молитися до Бога, щоб Він сам послав їй потрібних людей. І Бог почув її молитву.

У нас була стара хата, у якій проживали квартиранти – молода сім’я. Ці люди були дуже товариськими й мали гарні відносини з бабусею. Вони забирали мою маму та її брата на літні канікули до себе у село. І якось, готуючись до чергової поїздки «на село», кватирантка пані Аня розповіла моїй бабусі Володимирі «позорну таємницю»: у пані Ані віруюча бабуся. А для моєї бабусі ця таємниця стала відповіддю на молитву. Радість бабусі Володимири й уявити важко! Нарешті вона знайшла віруючих і то ж так майже «під носом»!

Отже, діти поїхали на село, а бабуся у кінці тижня мала їх забрати. Вона приїхала у суботу, а у неділю хотіла їхати до Львова. Але бабуся пані Ані запропонувала піти у неділю на служіння. Моя бабуся дуже чекала цього запрошення. Вона радо погодилася і разом з дітьми пішли на служіння.

Служіння відбувалася у звичайній селянській хаті. У чистій світлиці стояли лавки, під вікном – стіл за яким сиділи проповідники. У ту неділю було служіння Спомину смерті Господньої. Дітям було цікаво, адже тут усе відрізнялося від тієї церкви, яку вони регулярно навідували (православна церква у селі).

Моя бабуся спочатку сиділа з опущеною головою, бо ж пам’ятала напучування про гіпноз. Але ось почали співати пісню «Чи знаєш битву Ісуса?» і бабуся почала дуже плакати. Вона миттю забула усі «поради» знайомих і почала щиро співати. Тоді вона переживала особливу присутність Бога, яка змінила назавжди не лише її життя, а й життя багатьох поколінь після неї.

У ту неділю бабуся Володимира разом з дітьми покаялася, вони вирішили приєднатися до церкви. Християни з села дали адресу Дому молитви у Львові, де збиралися християни кількох конфесій. Кожна церква мала свою годину служіння. Так було зручно для тогочасної влади.

Бабуся з дітьми почали навідувати одне зі служінь. Спочатку віряни ставилися з осторогою до нових людей, але зовсім скоро почали запрошувати на домашні групи, які були значно ближче до будинку моїх родичів. Невдовзі бабуся, мама та мій дядько вступили в Завіт з Богом через Святе Водне Хрещення.

Ми вдячні Богу за ту милість, яку Він явив до нашої родини.

Оксана Потопник.