Липень 9, 2021 0 427 Переглядів

Старший пресвітер об’єднання церков УЦХВЄ Вінницької області Василь ЛЮБЧАК: «Церква має виконати свою місію!»

— Розкажіть про особливості служіння у Вінницькій області.
— Особливістю є те, що церкви протестантських течій у нас становлять 30% від усіх християнських конфесій. Населення області — 1 млн. 600 тис. Понад 1,5 тис населених пунктів. Більшість п’ятидесятників тут належать до об’єднаної церкви (ОЦХВЄ, в народі — нереєстровані). Адже п’ятидесятницький рух сюди прийшов через І. Воронаєва. Він сам сюди приїжджав не раз — у Вінницю, у деякі села, рукопокладав служителів. Вінниччина — друга за чисельністю громад ОЦХВЄ після Дніпропетровської, у Вінниці знаходиться їхній центр. В області близько 220 общин об’єднаної церкви, також багато баптистських — близько 250, і десь 120 адвентистських. А наших церков дуже мало. Коли я прийняв область у 2000 році, їх було всього 7. Тепер у нас 20 зареєстрованих церков і 15 общин у форматі домашніх груп. Усього — 687 членів.

Ще чим характерна Вінничина — за радянських часів тут сильно переслідували християн. Двоє єпископів відбували покарання за віру, один із них просидів загалом 25 років. Тому церкви боялися йти в реєстрацію, працювали підпільно. Віруючі збиралися по хатах, їхні богослужіння проходили як сучасні домашні групи. Тепер вони мають 17 дільниць у Вінниці. Саме з таких дільниць колись виросли общини. Згодом вони побудували собі доми молитви. І хоча це вже окремі церкви, але досі мають спільну братерську раду.

Аж у 1987 році дехто з братів виявив бажання зареєструвати церкву. Тоді деякі церкви перейшли в союз до баптистів, деякі лишилися незареєстрованими. А деякі ввійшли в союз ХВЄ під час з’їзду в Коростені в 1991 році. Так почалася історія церков, які тепер входять у склад УЦХВЄ. Але стосунки між реєстрованими й нереєстрованими церквами дуже хороші. Ми спілкуємося, проповідуємо один в одного, маємо спільні молодіжні конференції, святкові богослужіння, євангелізації…

Історія деяких наших церков сягає 100 років. Зокрема є дві общини, утворені ще в 1920-х роках. Одна із них — у с. Паріївка. Там пастор — Василь Сінчук, йому 72 роки. Його дідусь був пастором, і батько був пастором. За часів Німеччини та община нараховувала 120 членів. Вони були в союзі з баптистами.

— Як вам вдавалося розвивати об’єднання такими малими силами? Чи допомагав хтось з інших областей?
— Те, що нас мало — це справді проблема, тому що є церкви і за 150 км, і за 180 км, і за 200 км від Вінниці. Тому нелегко. Але ми все одно співпрацюємо, маємо гарні стосунки.

Нам допомагали місіонери з Рівненщини, Віктор Боришкевич у цьому сприяв. Також підтримував Микола Синюк. Ми направляли людей навчатися в біблійні інститути — у Київ, у Коростень. З 2002 до 2007 року в нас працював очно-заочний філіал Львівської біблійної семінарії. Анатолій Кліновський у цьому допоміг. Випускників посилали на нові точки в райони, здебільшого у великі села. І так потроху розвивалися.

— Які саме методи благовістя найбільше діють у вашій області? Як люди відгукуються на проповідь Євангелії?
— Був період під час економічної кризи — багато стали виїжджати за кордон. І все менше нових людей приходило в церкву. Коли почалася війна, стали більше приходити. А потім якось усі заспокоїлися — і пішло на спад. Тепер, коли вже минуло більше року пандемії, знову спостерігаємо приріст.

В Іллінецькому районі маємо дім для літніх людей «Віфанія». Придбали 3 га землі неподалік від районного центру, побудували приміщення — норвежці допомогли. Вже протягом 4 років ведемо це служіння. Тепер там перебуває 32 підопічних — є і православні, і католики, і протестанти. 12 чоловік персоналу. При цьому закладі є й наша церква.

3-4 рази ми проводили на рівні області семінари з особистого євангелізму «Від серця до серця». Надихали людей до благовістя. І багато хто стали активнішими, постійно просять молитися за тих, кому вони проповідують. І так у церкву прийшли деякі нові люди.

Ми постійно робимо соціальні програми (і в Вінниці, і по області) — купуємо продукти, запрошуємо літніх людей. Людей з інвалідністю відвідуємо вдома. Було, що ми протягом 5 років щонеділі роздавали безкоштовно свіжий хліб. Також на свята (на Пасху, на Різдво) запрошуємо малозабезпечених людей на богослужіння, вручаємо їм продуктові набори. Ну, принаймні, так робили до карантину.

Наша церква «Еммануїл» у Вінниці прибудована до дев’ятиповерхового будинку. То ми щопонеділка проводимо зустрічі з місцевими літніми людьми — співаємо, молимося, вивчаємо Боже Слово, спілкуємося за чаєм. І багато з них прийняли водне хрещення.

Також запрошуємо на свята дітей, вручаємо їм подарунки. Потім тримаємо з ними зв’язок, запрошуємо на уроки недільної школи. Вони беруть участь у церковній програмі, на яку запрошуємо й батьків. Останнім часом найбільше працювали з дітьми у форматі виїзних таборів. Маємо дві команди, які виїжджають на 3-4 дні у різні населені пункти і проводять дитячу програму — чи на базі церкви, чи у виділеному органами влади приміщенні.

Маємо в області 4 будинки сімейного типу, є брати і сестри, які взяли під свою опіку дітей-сиріт. Два з них — при церквах. У кожному — по 8-10 дітей. А один брат, Віталій Стьопин — узяв 17 дітей.

Проводимо і євангелізації. Недавно приїжджав Олександр Попчук з гуртом. Люди наверталися, отримували зцілення. Але такого, як колись, тепер уже немає.

— Ви маєте на увазі, як в 1990-х роках? А розкажіть про цей період, що тоді відбувалося у вашій області?
— Були великі євангелізації в центрі Вінниці, по районах, великі водні хрещення… Джордж Давидюк не раз приїжджав, Славік Радчук. У кінотеатрі «Росія» відкривали церкву, приїжджав Дмитро Березюк. Три дні зал на 1000 місць був переповнений… Багато людей наверталися.

— Як вплинув коронавірус на церкву?
— Перші місяці пандемія не дуже торкнулася нашої області. То люди ходили в зібрання. А третя хвиля принесла високу смертність, багато людей налякані. Тепер в неділю в більшості церков зібрань немає. Ми потроху збиралися, люди більш-менш звикли, заспокоїлися. Навіть приходили нові люди. Щоправда нас викликали в адміністрацію і попросили, щоб на свята — Вербну неділю і Пасху — на чотири квадратні метри була одна людина. Розподілили поліцейських — по двоє на кожну церкву. Навіть не знаємо, чи зможемо проводити дитячі заходи. Бо минулого року нам ще дозволяли збирати невелику кількість дітей у тій місцевості, де не було багато хворих.

Тепер ми багато працюємо, щоб мотивувати людей благовістити згідно з євангелістом Марком, 5:19: «Іди до дому свого, до своїх, і їм розповіж, які речі великі Господь учинив тобі, і як змилувався над тобою!» Просимо, щоб люди дзвонили до своїх родичів, відвідували, запрошували. І це вже дає певний результат.

— Можливо, найближчим часом у вашому об’єднанні заплановано якісь цікаві заходи, проекти? Яке у вас бачення щодо служіння в сучасних обставинах?
— Останнім часом багато звертаємо увагу на сімейні проблеми, проводимо семінари для сімейних пар. Запрошуємо і членів церкви, і невоцерковлених людей. Адже ця проблематика актуальна для всіх. Плануємо продовжувати працю в цьому напрямку.

Ще один напрямок — благовістя інтелігенції. Коли ми тільки починали євангелізувати, то здебільшого йшли в тюрми, спасали наркозалежних, але забули про інтелігенцію. У нас є служителі, які є лікарями, ІТ-шниками. Тому плануємо євангелізаційні заходи для людей з вищою освітою.

— На якій ділянці служіння Вінниччина особливо потребує підтримки?
— У нас не вистачає служителів, місіонерів. Дехто мусить охоплювати по кілька населених пунктів, бо немає кому. Ми звертаємося до різних місій, просимо направляти студентів до нас на практику. Може, Бог торкнеться чийогось серця — і вони лишаться тут для служіння.

— Розкажіть про своє покликання, як ви прийшли в служіння? Яким був ваш шлях до старшого пресвітера області?
— Я народився в номінальній православній сім’ї. 1980 року увірував мій тато. Моя сестричка, на 2 роки молодша за мене, йшла зимою до школи і впала. Згодом у неї виявили саркому на коліні. І за два з половиною місяці дівчинка померла… По сусідству жив віруючий чоловік, який підтримував батька в цій скорботі, говорив йому про Бога. І через нього батько навернувся, прийняв водне хрещення. Він розказував мені про Бога.

1985 року прийшов час мені йти до війська, мали бути проводи. Уся родина була невіруюча, але батько 7 днів постив і молився, щоб проводи зробити по-християнськи. Коли я отримав повістку і вертався додому, щось стало робитися в серці, якось так шкода стало тата… Прийшов і кажу: «Тату, робіть віруючі проводи». А він готував намет. І каже: «А Бог мені сказав, що будуть віруючі». І він запросив братів, хор приїхав, два вечори було таке собі євангелізаційне служіння. За мене помолилися, і я поїхав.

Служив у ракетних військах у Новочеркаську Ростовської області. Десь через місяць тато вислав мені Євангелію, і я став читати. Мене зворушив один випадок. Була перевірка: нас по черзі викликали в кабінет до прапорщика і наказували викласти все, що є в кишенях. І я викладаю Євангелію. Він подивився, полистав — і віддав мені. Раніше у таких випадках хлопці мали серйозні проблеми. А тут ніби Бог закрив йому очі… І я настільки впевнився, що є живий Бог!

Молився: «Боже, дай, щоб я на Новий рік приїхав додому й покаявся!» А в мене ще й першого січня день народження. Прослужив 6 місяців, дали відпустку — і на Новий рік я їду додому! Але про це з моїх домашніх ніхто не знав. Коли я вже під’їжджав, тато якраз був на молитві. І Бог відкрив, що я скоро буду вдома. Він пішов і мамі це розказав (мама дояркою працювала). Вона не повірила, каже: «Яке там «Бог відкрив»?» А незабаром, я переступаю поріг — вона стала дуже плакати! І на другий день ми разом пішли на богослужіння — я покаявся, мама покаялася, моя друга сестричка покаялася. Згодом я отримав хрещення Святим Духом. І через 10 днів поїхав в армію народженим згори.

1987 року закінчилася моя служба, повернувся в Україну. А в мене був друг із Молдови. І він запросив до себе у Бєльці, каже: «У мене брат теж повернувся з армії, приїжджай, приймете хрещення, є кімната, де жити». Тато мене благословив — і я поїхав, подивився, мені сподобалося. На той час там була автономна церква. Вони співпрацювали з Чернівцями, Харковом, Одесою, Києвом. Я прийняв водне хрещення і лишився там. Був проповідником, брав участь у молодіжному служінні.

1990 року Віктор Павловський (нині головуючий єпископ Молдови) оголосив, що одна людина з Молдови може поїхати навчатися в Югославію (ще був Радянський Союз). І вибрали мене, бо я трохи знав англійську. Тож до 1994 року навчався в Хорватії (Югославія розпалася), у семінарії м. Осієк. 1992 року одружився. Дружина теж із Вінницької області, вона два роки навчалася зі мною. Потім ми повернулися в Молдову. Я ще написав роботу «Розвиток євангельського руху в Молдові» на прохання Віктора Павловського. Писав англійською, а вони потім переклали на російську. А потім мені запропонували — або прийняти церкву в Бєльцях (тоді виїжджали в США і з 300 членів церкви лишилося 100), або проводити біблійні курси російською мовою по Молдові. Але ми з дружиною хотіли повернутися на Вінничину, починати працю в селах. І нас благословили на це.

Так ми повернулися в Україну. Жили у Жмеринці. Якось приїхав до нас Микола Мельник, тогочасний старший єпископ церков ХВЄ — місцева церква ділилася, молоді брати виходили з об’єднаної церкви. І місцевий служитель попросив, щоб я взяв єпископа на ніч, каже: «Якщо я прийму, то скажуть, що в реєстрацію пішов». А я знав Миколу Мельника, бо він колись приїжджав у Бєльці з Коломиї. Стали спілкуватися, я розповів про себе. Він каже: «Тут є наше братство, є відповідальний по Вінничині, я тебе познайомлю!» А я не знав цього, тому ходив у Жмеринці в об’єднану церкву.

Познайомилися, я став у Вінницю приїжджати. Відповідальним по області був Анатолій Лисий, перед ним був Володимир Шевчук, але він виїхав у США. Я займався здебільшого євангелізаціями. 1997 року став відповідальним за євангелізацію по області. 1999-го ми відкрили церкву у Вінниці, і я став помічником старшого пресвітера. А в 2000 році старшим пресвітером обрали мене. До речі, недавно, цього року, мене рукопоклали на єпископа. Я не турбувався про це, але через 20 років це сталося.

— Вам легко далося рішення прийняти на себе відповідальність за цілу область?
— 1998 року мої друзі, з якими я вчився в Югославії, переїхали в США. І запропонували мені продовжити навчання в Каліфорнії, у Фресно, на магістерській програмі. (Ми мали ступінь бакалавра). У моєї дружини був статус біженця, і мені теж дали біженця. Отже, ми мали їхати в Америку. Вже білети куплені, з дому все пороздавали, тільки сам дім ще не продали. І тут я зустрічаюся в Києві з Михайлом Паночком, щоб попрощатися, а він каже: «Хочу тобі щось сказати. Знаєш, Бог кличе тебе тут на служіння!» Ми помолилися, я їду додому. А дружина тим часом була на молитві, і до неї пророче слово: «Речі, речі… Все приготовано. Але Я вас випробовував, чи будете вірними!» Вона мені розказує, я їй. Я плачу, вона плаче… І ми вирішили залишитися. Це було за 10 днів до вильоту. Нам сказали: «Ви більше ніколи в Америку не потрапите!»

— Чи важко було вам відмовитися від виїзду в США? Чи були вагання?
— Я вже трохи звик бути слухняним Богу, як і моя дружина. Перед навчанням в Югославії я мав хорошу роботу. Ми робили гіпсову ліпнину, що на той час дуже добре оплачувалося. Але в мене завжди було велике бажання проповідувати Боже Слово. Я розумів: якщо послухати Бога, то будуть труднощі, випробування, але Бог буде зі мною! Коли навчався в Хорватії, чув багато свідчень від різних служителів, як люди відмовлялися багато від чого заради поклику і як Бог благословляв їх.

— Хто з людей особливо вплинув на вас, хто був вашими вчителями, духовними батьками?
— Пастор церкви м. Бєльці, де я був членом 4 роки, Григорій Березовський дуже вплинув на мене. Він уже у вічності. А також ректор семінарії та головуючий єпископ Югославії доктор Петро Кузьмич. Згодом сильно вплинув на мене Михайло Паночко. Також Анатолій Кліновський — ми були з ним близькими друзями.

— Які риси характеру особливо важливо мати служителю?
— Служитель має бути спокійним, смиренним. Покладатися на Бога. Любити Бога і любити людей, вміти співчувати. Дуже важливо, щоб він читав і практикував Боже Слово. І ще я як служитель завжди просив у Бога: «Допоможи мені, служачи іншим, не забувати про свою сім’ю». У нас із дружиною п’ятеро дітей, усі вони віруючі. Троє одружені. Має народитися четвертий онук.

— Тоді поділіться досвідом, як правильно розподілити пріоритети — служіння, сім’я, а ви ще й працюєте…
— Апостол Павло теж і працював, і служив. Раніше я працював у будівництві, клав плитку, граніт. Коли потрібно було кудись поїхати у справах служіння, люди розуміли, відпускали. А тепер ми сім’єю вже 12 років займаємося квітами. Маємо теплиці, діти працюють, дружина, я. Вирощуємо такі квіти як сульфінія, пеларгонія… Не завжди все дається легко, але Бог допомагає. Я завжди ставлю служіння на перше місце.

— Розкажіть, як ви познайомилися з дружиною. Адже від дружини служителя дуже багато залежить.
— Коли я жив у Молдові, то відвідував церкву, яка була місіонерською. Дуже багато молодих братів їздили в Росію, в Сибір, відкривали там церкви. Я познайомився з Вальдемаром Сардачуком, Іваном Мертсом. Вони їздили по Україні, по Росії з фільмом «Ісус» і біблійним навчанням. Це були 1988-1990 роки. І я їздив з ними — допомагав організовувати євангелізації, налагоджувати контакти зі служителями… І моя майбутня дружина Людмила теж їздила. Вона жила у Жмеринці. Так ми познайомилися. Я дружив з її швагром. І в нас було подвійне весілля — виходила заміж і моя сестра. Було 1200 гостей. Ми тоді роздали цілу машину літератури. Після того весілля 14 сімей на нашій вулиці увірували й прийняли хрещення.

— Яким був найважчий і найщасливіший момент у вашому житті?
— Найважчий момент був, коли дружина мала народити п’ятого сина. У неї були проблеми з серцем, вона задихалася. Якось вдома їй стало дуже зле. Лишався ще тиждень до пологів. Я викликав швидку, лікарі кажуть: «І дитина задихається, і дружина». Поїхали в лікарню, на другий день перевели в обласну, а там сказали відправляти на Київ. Мовляв, немає такого обладнання, яке може забезпечити, щоб під час пологів вижила і матір, і дитина. Але ми молилися, і дружна сказала: «Ні, я тут буду народжувати!» А лікарі кажуть: «Або сина будеш мати, або дружину». В мене була велика боротьба. А дружина не сумнівалася. Але розписку мала дати і вона, і я. І нарешті погодився, відчув, що це справді від Бога. Наступного дня зробили кесареве. Стою і бачу, як виносять хлопчика — такий красивий, ми його Даніком назвали. Я запитую: «Як дружина?» — «Жива!» Бог допоміг! І це такий благословенний хлопчик, він Господа дуже любить, в церкві допомагає. Цей момент мені було пережити важче, ніж будь-який інший, тому що від мене залежало — дати згоду.

Найщасливіший момент… Пам’ятаю, коли ми працювали над реабілітаційними центрами, були деякі проблеми. Я трохи впав духом і навіть думав припинити це служіння. І якось сиджу перед зібранням, відчиняються двері і заходить молода пара з двома дітьми — люди, які колись були в реабцентрі. І мене така радість наповнила! Ось це і є для мене найщасливіші моменти життя — бачити людей, яких Господь спас, змінив і вони щасливі. Як апостол Іван казав: «Я не маю більшої радости від цієї, щоб чути, що діти мої живуть у правді». Коли Ісус спасає людей — цього не замінять жодні матеріальні блага.

— Що є головним для здорової атмосфери в церкві, для духовного зростання людей?
— У першу чергу, повинна бути відповідність Божому Слову. Розуміння, що голова церкви — Господь. Має бути команда служителів, які доповнюють один одного в єдності й любові. Умови, де кожен служитель і члени церкви можуть проявляти свої здібності, таланти. Основними напрямками мають бути благовістя й місіонерство.

— Чи є у вас мрія (в житті, служінні), яку ви хотіли б встигнути втілити під час земного життя?
— Є мрія — побудувати гарний великий дім молитви нашого братерства у Вінниці. Наші доми молитви — здебільшого невеличкі. А ще — підготувати служителів, щоб далі повели працю. Молюся, працюю з ними, виховую. Щоб не сталося так, що немає кому передати служіння. Слава Богу, є молоді брати, які готові служити. Я цьому дуже радий.

— Що б ви побажали церкві, християнам в цей непевний час?
— У всі часи були різні виклики — більші, менші… «Через великі утиски треба нам входити у Боже Царство». Через ці події, які відбуваються у світі, збувається Боже Слово. А нам слід покладатися на Бога, вірити Йому, служити Йому, бути на своєму місці. Сьогодні є така тенденція, що люди більше йдуть в есхатологію — коли прийде Божий Син? Коли прийде антихрист? На початку скорботи, всередині чи після? Ми повинні жити за принципом Мартіна Лютера, який сказав: «Якщо завтра прийде Господь, то сьогодні я ще посаджу дерево!» Ісус Христос сказав: «Не турбуйтеся про завтрашній день. Завтрашній день сам про себе потурбується!» Живімо сьогоднішнім днем. І не будьмо пасивними — будьмо активними. Скільки навколо горя, проблем… І церква у цьому всьому має виконати свою місію!

Розмовляв Дмитро Довбуш

 

Вінницьке об’єднання церков ХВЄ Статистика станом на 01.01.2021

– зареєстрованих церков — 20
– членів зареєстрованих церков — 532
– незареєстрованих церков — 15
– членів незареєстрованих церков — 155
– церков, які мають власні доми молитви — 13

– рукопокладених пасторів — 17
– нерукопокладених пасторів — 5
– рукопокладених дияконів — 13
– нерукопокладених дияконів — 3

– музичних гуртів — 7

– молоді в церквах — 92
– керівників молоді — 5

– сестер (членів церкви) — 373
– відповідальних за жіноче служіння — 8

– недільних шкіл — 11
– учнів недільних шкіл — 229
– вчителів недільних шкіл — 39

– християнських таборів в області — 2

– притулків для людей похилого віку — 1
– підопічних притулку — 32

“Благовісник”, 2,2021

Попередня «Боже, якщо Ти є, покажи мені Себе!» - свідоцтво Василя Бубки, пастора з Решетилівки
Наступна Всеукраїнська Рада Церков зустрілася з дипломатами G7

Вам також може сподобатися

Новини регіонів

Вітаємо Віктора Мʼялика з перемогою на  виборах до ВР

На  позачергових  виборах до Верховної Ради України 21 липня 2019

Новини братерства
Новини

Рада євангельських протестантських церков закликала християн України  долучитися до посту й молитви 15-20 березня

Рада євангельських протестантських церков України під час засідання 10 березня