3 Липня, 2020 0 1478 Переглядів

«Життя, посвячене Богу» – пастор-місіонер Анатолій Борисовець розповідає про служіння в Аргентині

 «Ідіть по цілому світу, та всьому створінню Євангелію проповідуйте» (Марка 16:15), – заповідав Ісус Христос учням. Щоб виконати доручення Ісуса, іноді доводиться покинути звичні місця, пожертвувати комфортом та поїхати далеко за межі рідного дому. Яка вона, праця на чужині? Як розповісти про Христа племенам, закоренілим в шаманських обрядах? «Життя, посвячене богу», – такими словами своє служіння характеризує Анатолій Борисовець, єпископ, пастор, директор дитячого будинку, служитель, місіонер в Аргентині.

 — Розкажіть про Ваше служіння. З чого воно починалось?

— Моє служіння розпочиналось з проповіді Євангелія. Бог дав гаряче бажання звіщати Євангелію, що змушувало шукати можливості. Коли утворилася місія «Добрий Самарянин»,  я приходив сюди по духовну літературу. Це не пройшло непоміченим, мене запросили працювати в місію у відділ тюремного братства, який через декілька місяців я очолив. Довелось дуже багато працювати, їздити по місцях позбавлення волі: за шість років служіння ми завезли в тюрми близько 2 млн. примірників різної духовної літератури і більше 500 тис. Нових Заповітів. Потім ми мали служіння по вівторках в Палаці молоді (м. Рівне) яке потім нам заборонили проводити. Тоді і виникла думка організувати нову церкву на мікрорайоні Ювілейний.

На базі Палацу культури «Хімік» моя сім’я та сім’я Сергія Ільницького у 1995 році почали служіння за підтримки місії «Добрий Самарянин». Так з’явилася «Церква Божого Спасіння». Ми проводили недільні зібрання вранці і ввечері, молодіжні зібрання, щовівторка проводили євангелізації, а ще мали розбір Слова Божого по маленьких групках людей. Особливо благословенним було так зване сімейне служіння. Церква росла і за два роки більше як 200 людей прийняли водне хрещення.

— Ви мали гарне служіння в Україні. Як відчули, що Бог кличе до праці за кордоном? Чи легко було покинути служіння на рідній землі?

— Ми емігрували до Аргентини в 1997 році. Я до кінця не розумів, чому їду саме туди і майже рік часу щодня задавав Богу те саме питання: «Чому я тут?» Але в один день Бог явно проговорив до мого серця: «Це місце, куди Я тебе послав, щоби там мати служіння». Після двох років життя в Аргентині ми почали допомагати дитячому будинку, започаткували радіопрограму українською мовою з коротким коментарем іспанською. Хоча з мовою були проблеми, спочатку було дуже важко, але Бог давав сил. На сьогоднішній день це служіння розширило свої межі, ми відкрили Церкву, яка теж має назву «Церква Божого спасіння». 12 років тому почали будівництво дитячого будинку на півночі Аргентини, у дуже бідній провінції Формоса.

— Тож чому саме Аргентина?

— Думаю, що Бог так повів. Навіть тоді, коли мені пропонували переїхати до США і мати пасторське служіння, розумів, що Аргентина – це те місце, де мене хоче бачити Бог. У 2003 році ми поїхали на північ країни, у провінцію Формоса. Там ми побачили людей, які живуть у дуже складних умовах. Населення переважно індіанське, живуть племенами у лісі, в примітивних палатках, дуже багато бездомних дітей. У 2007 році ми почали будівництво дитячого будинку, яке завершили через тир роки. На теперішній час у цьому будинку перебуває 22 дітей-сиріт різного віку.

У провінції Формоса відкрили дві Церкви, одна з яких діє на базі дитячого будинку. Збудовано також Дім молитви у 2016 році. Церква налічує 30 членів, молоді теж приблизно 30 осіб, недільну школу відвідує близько 80 дітей.

—  «Не говори людині про Бога, поки не скажеш Богу про цю людину». Ці слова вказують на один з важливих етапів підготовки до місіонерської праці – молитву. Як Ви готувалися до поїздки в Аргентину?

— До поїздки в Аргентину я готувався передусім молитовно. Розумію, що перед тим, як щось зробити – треба розповісти про це Богові. Лише тоді ми маємо успіх. Бог дає бажання молитися за якусь справу, а потім допомагає цю справу здійснити, якщо на це є Його воля.

— Що було найскладніше, коли приїхали? Як сприйняло місцеве населення?

— По-різному бувало. Найскладніше – незнання мови. Потрібно було вивчити мову, ознайомитися з культурою. Я бачив у тому Божий план, тому що ми започаткували Церкву, яка за три роки зросла більш як на 100 членів.

— Чи відчували побутові труднощі?

— Безумовно. Життя в Аргентині інше, ніж в Україні. Але ностальгії в нас не було. Ми завжди і за все дякували Богу.

— Місіонер, який вирішує їхати в іншу країну, повинен пройти процес інкультурації, тобто входження в іншу культуру. Культура Аргентини суттєво відрізняється від культури України. Назвіть основні відмінні і схожі риси.

— Люди в Аргентині, як і ми, українці, патріоти своєї держави – у цьому є схожість. Люди дуже привітні, стараються допомогти. Хоча є і негативні сторони, про які не хочеться говорити. В Україні люди більш самовпевнені. Аргентинці не такі гостинні: вони завжди приймуть на служінні, а от щодо гостин вдома – це вкрай рідко.
В Буенос-Айресі, де ми живемо, дуже багато емігрантів: німці, італійці, французи, українці і кожен представляє частинку своєї культури. А на півночі, де служимо і в загальному підтримуємо 44 церкви, живуть індіанці, в них своя культура, свої звичаї і традиції, яких вони неухильно тримаються. Культура цих племен тісно пов’язана з шаманськими обрядами, тому працювати в такому середовищі нелегко.

— Які релігії поширені в Аргентині? Чи численним є християнство?

— Католицизм – близько 75%, майже 30% – практикуючі католики, 7-8 % – протестанти, решта – мусульмани, юдеї і т.д. Офіційно зареєстрована сатанинська церква.

— Як проходять служіння у вашій церкві? Чи відрізняються вони від українських? Який відбиток накладає культура?

— Кожна церква має свій хід і стиль служіння. Ми ставимо в основу свого служіння Слово Боже і стараємось, щоб люди не йшли за людьми, а за Ісусом. Доводилося відвідувати такі церкви, які у служінні поєднують шаманство і християнство. Ми мали з ними непрості бесіди, але вони важко йдуть на контакт.

— Чи бувало бажання повернутися в Україну?

— Відверто кажучи, поки ні.

— Розкажіть про свою сім’ю.

— Моя сім’я є місіонерською. Коли ми будували дитячий будинок, син практично до одруження працював з нами на волонтерських засадах в багатьох напрямках, дочка так само працює на місії в дитячому будинку. Якщо людина покладається на Бога – Він не залишає. Наша сім’я місіонерська, ми служимо Господу, підтримуємо один одного і маємо благословіння.

— В одному псалмі співається: «Земная долина – висоти, низини». Як Ви боролися з низинами у житті, перебуваючи далеко від дому та духовних наставників?

— Найкраща боротьба – це у спільності з Божою підтримкою. Коли в молитві приходиш до Бога, Він чудовим чином дає відповіді. Навіть тоді, коли не знаєш, як вирішити те чи інше питання, ситуація здається безвихідною – треба йти до Бога. Було багато таких моментів, коли Бог говорив до мене через Своє Слово і давав необхідне рішення.

— Якби Ваше служіння можна було вмістити в одну історію, яка це була б історія?

— Я би назвав її «Життя, посвячене Богу». Як  сказано в Євангелії: «Ми  нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були» (Луки 17:10). Багато різних історій пережито, але розкажу випадок, який трапився в одному індіанському поселенні. Коли ми проводили зібрання невеличкою групою з 20-ти осіб, до нас підійшла одна жіночка і каже: «Пастор, я хочу, щоб ви помолились за мого сина». Я згодився і коли ми йшли з того місця, де проводили зібрання (це не був Дім молитви, а просто накриття і  колоди, на яких сиділи люди), я запитав її: «А що з вашим сином?». «Він невіруючий, сварить, б’є мене», – відповіла вона. Коли ми підійшли до їхнього дому, вийшов юнак, подивився на мене і каже: «Що вам тут треба?». «Мама просить, щоб ми за тебе помолились. В тебе є бажання помолитись?», – сказав я. Трохи подумавши, він відповів: «Так». Коли ми звершили молитву, Бог дав йому перемогу над собою, звільнив від всякої залежності і він став активно служити Господу, співав, євангелізував інші індійські племена. Цей юнак прожив дуже коротке життя, через два роки після навернення до Бога він загинув від удару блискавки. Але його мама і ми всі радіємо, що він примирився з Господом.

— Який вірш з Біблії є Вашим улюбленим?

—  «Ми безумні Христа ради» (1Кор.4:10).

— Дякуємо за чудові думки! Благословінь Вам від Господа!

Спілкувалася Олена ХОМІНА

 

 

Попередня Пам’ятайтe наставників ваших: співчуття родині пресвітера Лановецького району Євгенія Захарука
Наступна Михайло Паночко звернувся відкритим листом до Президента України Володимира Зеленського та Голови ВРУ Дмитра Разумкова

Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/chve/chve.org.ua/www/wp-content/themes/trendyblog-theme/includes/single/post-tags-categories.php on line 7

Вам також може сподобатися

Новини

На лідерському ретриті в Яремче молодіжні пастори провели навчання та затвердили план дій на 2020 рік

17-19 жовтня молодіжні керівники церков з різних областей України зібралися

Новини

«Доброчесність суддів треба закладати з дитячих років» – Михайло  Паночко

Представники ВРЦіРО та Громадської ради доброчесності виступили за оновлення судової