Мешканка Херсонщини – про моторошну втечу з окупації та про те, як християни відновлюють будинки у звільнених селах

Поки рани частково звільненої Херсонщини ще кровоточать, туди ледь не з кожного куточка України їдуть християни-волонтери аби зарадити бодай чимось, прискорити процес відновлення, привезти їжу для душі й тіла… 

Серед тих, хто допомагає у відбудові є бригада з міста Підволочиська.  Це вже друга їхня поїздка у постраждалі селища Високопілля та Архангельське. Цього разу до них доєдналися також люди із Києва, Одеси, Тернополя, Старокостянтинова – усього на допомогу виїхало 15 осіб.

За час, коли бригада працювала, було відновлено десять будинків. У трьох із них замінили дах, у решті були встановлені нові вікна та двері (всього встановили 50 вікон та 10 дверей).

Люди, будинки яких відновлювали, діляться жахливими спогадами про життя в окупації. Від деяких свідчень – мурашки по тілу.
***

Ольга (заради безпеки ім’я жінки змінене), мама дівчинки-підлітка, розповідає як переховувала свою дитину від пильного ока ворожих солдатів. Жителі навколишніх сіл неохоче, натяками розповідають, що ледь не кожна жінка зазнала наруги від окупантів. Не дивно, що мати ховала дочку й молилася, аби якось вивезти її з окупації. Бог почув молитви!

Пройшло трохи більше ніж місяць, коли з Ольгою зв’язалися наші військові, передали, що чекатимуть її з дитиною в обумовленому місці, на березі річки, що огинала село.

Ризикуючи життям, жінка з донечкою вийшла з дому далеко за північ.  Два тендітних силуети пробиралися поміж зруйнованих хат. Ольга з дитиною, терпнучи від страху, простувала змертвілим селом, де ворог вистріляв усіх собак, тому жоден гавкіт їх не видав. Однак  іти навпростець було б нерозумно, там стояла захована  ворожа техніка. Тому жінка дійшовши до річки, разом з дочкою ввійшли у крижану воду, в очереті подекуди ще плавали крижинки. По пояс у воді вони дійшли туди, де їх чекав рятівний човен…

Коли село звільнили від окупантів, Ольга з донькою повернулася додому і знайшла свій будинок  напівзруйнованим. Важко  передати почуття, що переживає людина, коли бачить як усе, що надбала, над чим весь вік трудилася, розбили та розграбували… Почуття, коли клубок у горлі, а з грудей виривається: «Слава Богу, хоч самі живі!»

І, як каже жінка, таких історій – повне село.

Зараз воно потрохи оживає, вулицями на велосипедах їздять люди. Волонтери допомагають, Бог зцілює серця й дає надію. Херсонщина повертається до життя.

Юрій Притика.