Місія заради перемоги: команда Володимира Брички на Сході (РЕПОРТАЖ)

Про поїздку на Донеччину з Володимиром Бричкою ми домовились заздалегідь. «Зараз буде шістнадцята наша поїздка у цьому році, а на Різдво – ще одна. Давай з нами», – запросив Володимир Дмитрович. Охоче погоджуюсь, адже служіння в команді невтомного єпископа – це можливість не тільки опинитися там, де це справді дуже потрібно, а й отримати заряд позитиву і натхнення на довгий час.

Світанок у Слов’янську 

Великий синій автобус, підморгуючи «аварійками», очікував біля метро. «Ого як вас багато!» – вихоплюється разом із привітанням. Десь на третину бус був забитий ковдрами і подушками для військових, а інші дві третини займали веселі й гомінкі волонтери – переважно молодь Карпилівської церкви, де Володимир Бричка служить пастором.

Як розповів пізніше єпископ, у середньому виїжджає команда до 20 осіб.

«Треба чимало людей, бо одні стоять на видачі, одні овочі чистять, ще одні куховарять, – перелічує Володимир Дмитрович. – У нас асортимент широкий: варимо перші страви, плов, каші, картоплю по-селянськи та інші страви. Ще дві команди печуть пончики з м’ясом та повидлом, це наша фішка – хлопці постійно в черзі за ними. Ну і кава, чай, узвар завжди гарячий із домашнім печивом, а влітку мохіто з льодом…»

У конвої з нашим автобусом на Схід прямує велика вантажівка та бус – обидва заповнені різним кухонним приладдям: від казанів і газових балонів до продуктів та пластикового посуду. Також везуть різний крам для військових – «буржуйки», плівку, вологі та сухі серветки.

Понад тисячу кілометрів прошурхотіли під колесами… До Слов’янська заїхали вже на світанку.

Там, де опори ЛЕП жовто-блакитні

Швидко поселяємось у готелі слов’янської церкви «Добра Звістка». Сестри радять добре утеплитись, бо за містом вітер більш пронизливий і холод відчутніший. У цьому переконалася, коли прибули на місце, і сестри, розбираючи фартухи, одна за одною висипали на вулицю. Брати тим часом вже встановлюють казани, розставляють столи.

Робота закипіла. Хрумкає під ножами очищена капуста, цибуля, картопля, зелень… шиплять газові горілки, парують казани. Усі працюють злагоджено, як годинник, час від часу, позираючи на стіл роздачі, де поволі вже гуртуються військові. Там тільки чай та кава зі смачним домашнім печивом. Та ще трошки, і вже приємно лоскоче ніздрі аромат свіжоприготовленої їжі. Почали роздавати.

Ближче до обіду черга значно виросла. За словами дівчат, багато хто навіть не зупиняються, щоб перекусити, а набирають із собою і везуть до хлопців на позиції. А тим, хто має час поїсти гаряченького, Дмитрович та капелани-добровольці після обіду пропонують взяти потрібні речі – «буржуйки», ковдри чи щось інше, що команда привезла з собою. Я ж радію можливості перекинутись кількома словами із хлопцями, щиро подякувати їм за службу.

Один з артилеристів розповів як свого часу спілкувався з жителями на звільненій від росіян території та як ті, з погано прихованою ненавистю, повторювали фрази з російського телевізора. На жаль, це реалії зросійщеної української землі. Але тут, під Слов’янськом, на дорозі в бік Бахмута, навіть опори ліній електропередач – жовто-блакитні, увиразнюють зимовий горизонт. Тут хочеться беззвучно кричати у небо: «Захисти, Боже! Зупини ворога, хай не ступить на ці поля…»

Козаки не мерзнуть, або трохи про атмосферу

Другий день нашої місії на перехресті видався не таким холодним (може, трохи адаптувалися).

«Чому ви без шапки? Козаки не мерзнуть?» – з посмішкою запитую одного з військових, нарізаючи лимон до чаю. Він всміхається у вуса: «Атмосфера у вас дуже тепла. Ну і… – додає неквапом, – тут таке скупчення людей…»

В одну мить усвідомлю, де ми знаходимось. Погляд рине у похмуре небо: чи не видно ворожого безпілотника… Та Бог був добрий до нас: усі дні перебування команди на Сході прильотів у безпосередній близькості до нас не було.

Різдвяні гості й смак борщу із салом

Із самого ранку в Різдвяний день на майданчику, де розгорнулась наша кухня, вже стояла карета «швидкої». З неї вийшла бойова медикиня Наталія з позивним «Фурія». Енергійна та відкрита до людей Наталка була в національному українському вбранні – святковий настрій хлопцям та дівчатам підіймає. «Ми ненадовго, тільки привітаємося і подякуємо «Баті», та їдемо далі», – карбує Наталя.

Володимира Бричку вона називає не інакше як «Батя». Достеменно невідомо, звідки у рівненського єпископа взявся такий позивний: чи то через шеврон із милозвучним написом «Батєнька», подарований колись молодим військовим, чи, скоріше, завдяки по-батьківськи турботливому серцю Володимира Дмитровича.

«Цього разу Батя передав термоковдри, щоб укривати хлопців яких вивозимо з нуля на евак групу. І вологі серветки теж дуже виручають», – ділиться насущним медикиня. Вона щиро співчуває хлопцям, бо й сама перенесла поранення і контузію.

Коли робота волонтерів кипить (у прямому і переносному значенні), час іде дуже швидко. Під обід на майданчик, де було вже чимало військових, завітали особливі гості – команда єпископів Ради Євангельських Протестантських Церков України. У різдвяні дні старші служителі провідали своїх капеланів та послужили для воїнів у різних підрозділах вздовж лінії фронту. Для них дівчата та хлопці накрили стіл поряд з військовими. Аромат свіжого борщу з салом на окрайці домашнього хліба – саме те, що потрібно після довгого перебування на свіжому повітрі.

«Краща євангелізація, ніж на стадіоні…»

«Щиро дякую всій команді й особисто Володимиру Дмитровичу за цю працю. Сімнадцять тижнів із п’ятдесяти двох за рік вони провели тут, готуючи гарячі обіди для військових та цивільних. Ви тільки порахуйте, скільки рису, м’яса та інших продуктів тут іде щодня, щоб приготувати півтори-дві тисячі порцій! Це неймовірна робота! І, я вважаю, що це навіть краща євангелізація, ніж на стадіоні», – каже старший єпископ УЦХВЄ Анатолій Козачок, на той час головуючий РЄПЦУ.

Незабаром на майданчик завітала ще одна команда – мобільна група військових капеланів ЗСУ. Серед них і В’ячеслав Когут, директор Соціального департаменту УЦХВЄ, який розповів, що сьогодні група вже встигла відвідати кілька частин уздовж лінії фронту.

Приємно спілкуємось з капеланами, серед яких чимало знайомих мені облич. Аж раптом над майданчиком зринає чистий і світлий спів молодих голосів. На мить застигаю з телефоном в руках, знімаю дивовижну багатоголосу колядку. «А що дивного, вони ж усі хористи…» – коментує весело хтось із команди. До слова, п’ятидесятницька церква у Карпилівці, яка налічує 800 вірян, має величезний як для села хор і аж чотири диригенти.

За волонтерську діяльність  під час Великої війни єпископ УЦХВЄ Володимир Бричка був нагороджений низкою державних нагород та відзнак.  Серед них – орден «За заслуги ІІІ ступеня» від Президента України Володимира Зеленського,  медаль «За патріотизм до України» від Центру звільнення заручників «Патріот», відзнака «За гуманітарну участь в антитерористичній операції» від  Президента України Петра Порошенка та інші нагороди.

Важливе відчуття, що ми разом

Зимовий день збігає досить швидко. Увечері команда готувалася відвідати зібрання в церкві «Преображення Господнє» в Слов’янську, де мав проповідувати наш старший єпископ. Думка про те, що місія цього разу згортається на день раніше, ніж зазвичай, почасти радувала – для непризвичаєної людини, навантаження ще ті!

Утім, додому я їхала не просто сповненою нових вражень. На пам’ять раз у раз приходила розмова з одним молодим військовим: «Знаєте, як для нас це важливо! Тут бачив хлопців у броніках, тобто прямо з позицій… Нам так приємно, що люди в Різдво приїхали здалеку, пригощають домашньою їжею. Це дає відчуття, що ми разом, що вся країна нас підтримує, розумієте…»

Більше про місію заради перемоги та команду Володимира Брички дивіться у нашому сюжеті.

Ірина БОРОВКОВА

Київ-Слов’янськ-Київ