«Але ти ж віруючий…» – ці слова, напевно, чув кожен, хто виріс в християнській сім’ї» – Павло Цитнарук

Мене звати Павло. Народився я в сім’ї віруючих батьків п’ятою дитиною. Тато був вчителем, а згодом директором недільної школи. Батьки виховували нас згідно з Біблією, і ми виростали в атмосфері Божої любові. Кожен, кого ця історія може стосуватися, напевно знає, що це не залишається непоміченим людьми зі світу.

Зі своїм першим «але ти ж віруючий!» я стикнувся ще в початковій школі, і вже тоді в голові 9-річної дитини засіла думка: «Я не такий як інші». Спочатку ця думка викликала, можливо і дитячу, але гордість. Якщо у мене була можливість розказати, до якої церкву я ходжу, чи чому я не молюся «Богородице діво» на уроках християнської етики, я радо нею користався. Проте з дорослішанням ця думка викликала все менше завзяття, а згодом її й зовсім причавили підліткові звички, запозичені в однокласників. Я вдало «ховав своє світло», коли в оточенні не залишалося людей з церкви. І коли часом лунало від моїх однолітків: «Павло, хіба тобі можна таке робити? Ти ж віруючий…» Мені було неприємно, що на гарячому мене зловили зовсім не батьки, чи хтось із церкви, а хлопці та дівчата, які були далекими від християнського життя.

Ситуація взяла курс на зміни коли мені було 14 років. У нашій помісній церкві відбувалися літні дитячі та підліткові табори, на які ми з нетерпінням чекали кожного року. У свій перший табір я поїхав ще зовсім малою дитиною, та вже тоді знайшов друзів, з якими підтримую теплі стосунки й до сьогодні. Саме в таборах я зрозумів, що таких дітей як я, дітей віруючих батьків, зі своїми недосконалостями та проблемами, є чимало.

У 2018 році я та багато моїх друзів пережили велике Боже благословіння саме в одному з таких таборів. Ми почали відвідувати служіння не тому, що змушували батьки, а тому, що по-справжньому хотіли цього. Зовсім ще дітьми, ми були учасниками молитовних служінь, навідували старших та хворих, старалися не пропускати служінь серед тижня. Проте ідеальних людей я ще не зустрічав, такими не були, і не є ми. Поступово наше завзяття згасало, а в таборі ми пережили це по-новому.

Важливу роль у моєму становленні, як християнина, відіграла недільна школа. Підлітковою групою ми їздили до різних церков Львівської області та проводили служіння: проповіді, пісні, вірші – це все ми готували самі, за підтримки учителів. А коли прийшов час залишати недільну школу, сестра Аня, наша вчителька, запропонувала допомогти їй провести літній табір для дітей з нашої церкви. Ми радо згодилися, і група з п’яти підлітків разом з досвідченими служителями вирушила на своє перше «серйозне» завдання. Саме після нього ми долучилися до команди табірного служіння у нашій помісній церкві, а також, пройшли навчання і всі стали вчителями недільної школи.

Зараз мені 20 років, навчаюся в університеті, та займаюся підлітковим і дитячим служіннями. Питання-докір «Але ти ж віруючий…» переросло у питання «От ти віруючий, а розкажи нам…». І я щиро вдячний Богові, що попри всі мої недосконалості, попри той неприємний досвід «не зовсім християнського» життя, Він продовжує мене любити, прощати та навчати, і дає змогу бути корисним для Нього.

Моя сім’я, яка є віруючою у шостому поколінні, не дала мені спасіння, бо ж його ми отримуємо тільки вірою. Але підростаючи в християнському оточенні, я мав приклади наслідування, бачив таких самих дітей як я, які зустрічалися зі своїми викликами, та щобільше – мав приклад служіння, який перейняв від моїх наставників, вчителів та батьків. Цей досвід сподіваюся пронести крізь усе життя, скільки б негараздів чи падінь ще не було. Адже «Я – віруючий…»

Павло ЦИТНАРУК, м. Львів.