ДОСЛІДЖЕННЯ: Православний патріарх, який плекав проєкти православно-протестантських уній – Валерій Вернер та Володимир Ващенко презентували книгу про Кирила Лукаріса

Якщо ви вчили історію України у школі, то напевно пам’ятаєте про Берестейську унію 1596 року, в результаті якої утворилася католицька церква східного обряду – УГКЦ. А от чи знаєте, що на зламі 16-17 століть у Константинополі жив патріарх Вселенського патріархату Кирило Лукаріс, який прийняв протестантський погляд на доктрину та плекав проєкти православно-протестантських уній?

Монографія за авторством доктора богослов’я, магістра історії, пастора київської церкви ХВЄ  «Філадельфія» Валерія Вернера та професора кафедри історії України Дніпровського національного університету Володимира Ващенка вийшла друком у 2024 році.

Книга написана легкою, як для наукового видання, мовою. Автори розглядають у ній два малодосліджені на сьогодні сюжети з життя Вселенського патріарха. Замість заглиблюватися в сюжет, пропонуємо просто почитати передмову до видання.

«ПРОКЛЯТИЙ СВЯТИЙ» АБО «РЕСПУБЛІКАНЕЦЬ У РЯСІ»

Деякі передмови пишуться лише для того, щоб нетерплячі читачі не читали саму книгу. Цей вступ, напевно, належить саме до такого типу передмов.

Книжка, яку читач тримає у руках, є одним з можливих варіантів написання інтелектуальної біографії Вселенського Патріарха Кирила Лукаріса (1572 – 1638). І якби існувала метафора, яка могла б у одній точці стиснути траєкторію післяжиття цього ієрарха у «православному» Всесвіті, якби можна було б знайти те єдине «ім’я», що здатне було б визначити місце його післяжиття на небосхилі історії християнської церкви, то цим неможливим «іменем», напевно, могло б стати «проклятий Святий».

Спочатку, майже відразу по мученицькій смерті Кирила у 1638 р., його «кальвіністське» вчення разом з іменем було прокляте рішенням аж шести (напевно, для надійності) православних соборів XVII ст.

Багато пізніше, – через три з лишком століття по тому (у 2022 р.) – Синод Вселенської православної церкви зарахував Кирила Лукаріса до лику Святих.

Отже, і «проклятий», і «святий»…

Про що може свідчити такий «парадокс», коли в межах наче б то однієї християнської конфесійної традиції з перспектив різної часової тривалості одна й та ж сама постать отримує діаметрально протилежну оцінку. Про що, врешті-решт, свідчить ситуація, коли засудження сучасниками завершується тріумфальним виправданням далеких нащадків?

Це може свідчити про те, що мислення Кирила було наскрізь стратегічним: очевидно, він думав на століття наперед, у той час, як його сучасники – більшість православної еліти – мислили тактично та ситуативно.

Можливо, також про те, що образ, начебто, незмінної грецької ортодоксальної християнської церкви радикально змінився, й ця церква з часом прийняла таки у своє лоно свого ж Святого Патріарха, а отже, прийняла той образ та подобу, які сформував для неї свого часу Кирило Лукаріс.

Розуміння сказаного ставить на порядок денний визначення тих стратегій та проєктів побудови ідеальної Церкви Христової, які накреслив протягом свого життя Кирило Лукаріс.

Розуміння сказаного робить також актуальним питання ідентичності Кирила Лукаріса й, у першу чергу, ідентичності релігійної: що значило бути християнином тоді й тепер, бути «православним» тоді й зараз, оскільки «ті» православні II пол. XVII ст. не прийняли його погляди на віру та церкву?

Ким узагалі міг бути Кирило Лукаріс, враховуючи ті умови, в яких сформувався цей «мандрівник крізь епохи» – сформувався як інтелектуал і релігійний мислитель?

Уявімо собі людину, чиї формативні юнацькі роки минали у киплячому інтелектуальному казані епохи Відродження. Не просто в будь-якому місті, а в Падуї – університетському центрі могутньої Венеціанської республіки, підданим якої за народженням був Кирило. Це університетське місто – не лише кузня знань, пронизаних радикальними ідеями викладачів студента Лукаріса, таких, наприклад, як Джордано Бруно, але й плавильний котел релігійних ідей, де католики, православні та протестанти жваво дискутують, шукають істину та часто-густо знаходять таки спільну мову. Адже Падуанський університет XVI – XVII ст. був єдиним на Апеннінах, де до навчання допускалися як православні, так і протестанти й не допускалися викладачі-єзуїти.

Пізніше сформована «антиєзуїтська програма» Кирила Лукаріса, на нашу думку, мала джерела саме в організації освітньої політики керівництва Падуанського університету й настільки ж лякала консерваторів, наскільки вабила тих, хто прагнув духовного оновлення та церковних реформ.

Саме в цій атмосфері унікальної толерантності та інтелектуального пошуку формується релігійний світогляд Кирила Лукаріса — народжується його «екуменічна» ідея про те, що, християни – православні, протестанти та католики – мають об’єднатися в «унію» і відродити єдину Християнську церкву апостольських часів.

Він, немов губка, вбирає в університеті знання, а його думки пронизані ідеалами Венеціанської республіки. Він, як і багато інтелектуалів його часу, бачить в ній не просто державу, а взірець політичного та церковного устрою, де свобода та рівність – не порожні слова, а реальні цінності. Ці ідеали стають фундаментом формування його релігійної та політичної ідентичності.

Й вже у своїх проповідях 1598-1602 рр. цей «республіканець у рясі» мріє про християнську церкву як «ідеальну республіку» – замість уявлень про жорстку ієрархію, укорінену в традиційній православній свідомості. Такі «республіканські» думки дуже рано стають підгрунтям його «політичної теології». Тож очевидно, що для багатьох тогочасних православних ієрархів погляди Лукаріса здавалися «єретичними».

Як переконаний «республіканець», Кирило найбільше в історії православної церкви – шість разів – обирається Вселенським Патріархом, втрачаючи і здобуваючи цю високу посаду. І цим переобранням весь час намагалися зашкодити ті самі старі «друзі» – єзуїти.

Вся «конфесійна дипломатія» та конкретний геополітичний вектор Кирила Лукаріса також спрямовується силовим полем «Orbis Venetorum». Первинний простір його геополітичних амбіцій становить «республіканський інтернаціонал» – уявна спільнота, що охоплювала Річ Посполиту, Об’єднані Провінції (Нідерланди), Британську співдружність… Немов досвідчений мандрівник, він з легкістю змінював декорації, залишаючи позаду одну республіку за іншою.

Спочатку його шлях пролягав через Венеціанську республіку, де він здобув неоціненний досвід дипломатичної гри. Проте, не затримуючись надовго, він вирушив у нову пригоду – на терени Речі Посполитої. Тут він знайшов нове поле для своїх амбіцій, прагнучи вплинути на політичні процеси та релігійні питання.

Згодом доля привела Лукаріса до Османської імперії, де він зумів створити своєрідну «персональну унію» з «республіканськими» дипломатами Нідерландів та Великої Британії, продовжуючи будувати дипломатичну мережу, яка виходила далеко за її межі.

І навіть у Війську Запорізькому він бачить «морську республіку», покликану стати частиною цього величного «республіканського інтернаціоналу» в рамках «венеціанського» геополітичного простору. Саме такий образ Запоріжжя Вселенський Патріарх просуває як «співавтор» відомого маніфесту до козаків 1631 р. шведського короля Густава ІІ Адольфа (1594 – 1632).

За фасадом «республіканського» геополітичного проєкту Лукаріса, скріпленого міцною мережею «падуанських» інтелектуалів, ховалася грандіозна релігійна стратегія ієрарха. Її рушійною силою було прагнення обʼєднати християнську церкву напередодні есхатологічних очікувань, що панували в 1600-1666 роках.

Для Речі Посполитої це означало створення союзу між «православними» та «протестантами», який би нейтралізував Брестейську унію 1596 року, що мала об’єднати «православних» та «католиків». Відправною точкою цієї амбітної стратегії став зʼїзд у Вільно 1599 року.

У цьому році Вільно було епіцентром гарячих дискусій, адже тут зібралися делегати з різних конфесій, саме щоб вирішити долю «протестантсько-православної» унії. Кирило Лукаріс, хоча й не був присутній особисто, пильно стежив за перебігом подій.

Кальвіністи, які становили основу протестантської партії, були сповнені рішучості обʼєднатися.

Таким чином, на цій віленській «шахівниці» мала розігратися партія, яка мала не лише змінити геополітичну карту, але й об’єднати розрізнені конфесії християнства, що не підпорядковувалися Папі Римському. Віленський зʼїзд став першим кроком на цьому шляху.

Однак на шляху до єднання у 1599 році постає серйозна перешкода. Православні представники готові підписати “православно-протестантський” союз лише за умови згоди Вселенського Патріарха та визнання за ним ролі глави Церкви.

Така ситуація створює складну головоломку, яку Кирило Лукаріс згодом спробує вирішити. У відповідь у нього народжується сміливий план. Він усвідомлює, що протестанти не визнають авторитет Вселенського Патріарха, якщо той не прийме «кальвіністський» символ віри. Отже, для досягнення єдності, Патріарх має піти на компроміс із протестантами, визнавши їхні віросповідні принципи. А для цього він має зробити те, що для православного Патріарха є немислимим – офіційно затвердити «кальвіністський» символ віри як основу православної догматики.

Цей крок стає викликом не лише для самого Кирила Лукаріса, а й для всього православного світу. Визнання «кальвіністського» символу віри Патріархом може бути розцінене – й було таки розцінене – як зрада православних догматів. Але Лукаріс готовий ризикувати, адже вірить, що єднання заради «республіканського» ідеалу важливіше за догматичні розбіжності. «Республіканський» проєкт, заснований на ідеях свободи та рівності, веде його до небезпечної межі, де віра та геополітика переплітаються, а ціна єднання може виявитися занадто високою – й високою для нього особисто. Й цією ціною стало «прокляття». Але з історичної перспективи XXI ст. вона виглядає виправданою.

Так могла б виглядати популярна інтелектуальна біографія Кирила Лукаріса — для тих, хто не має часу читати цю книжку далі. І якби виникло питання: «Чим дана розвідка відрізняється від аналогічних?», то відповідь могла б бути сформульована одному реченні. А саме: це дослідження виділяється серед інших, оскільки переосмислює вплив «венеціансько-республіканського» елемента на формування Кирила Лукаріса та відображає значення протестантсько-православних уній у контексті Orbis Venetorum — від Венеції до далеких територій Речі Посполитої та Запоріжжя.

Для тих, хто хоче розібратися в деталях, пропонуємо перейти до інших розділів, де йтиметься про життя та діяльність Кирила Лукаріса, його освіту, формування ідей, геополітичні проєкти, релігійні реформи та суперечливу спадщину.

***

До вашої уваги – відеопрезентація книги «Кирило Лукаріс та «Orbis Venetorum»: проэкти православно-протестантських уній кін. XVI — поч. XVII ст.» на навчальній платформі «Думай глибше», ц. «Філадельфія», м. Київ.

А якщо вам цікава історія церкви та період зародження й розвитку протестантизму в Європі, пастор Валерій Вернер готовий послужити і презентувати книгу на базі вашої місцевої церкви.