А МИ НАДІЯЛИСЬ…

        А ми сподівались були, що Це Той, що має Ізраїля визволити. І до того, оце третій день вже сьогодні, як усе оте сталося… (Від Луки 24:21)

        Двоє чоловіків просто йшли з міста. Йшли мовчки, але як тільки мури укріплень залишилися позаду і гамір міста поволі затих, озвався Клеопа.

        – От і як тепер бути, друже? Що далі? Не знаю, не розумію, не збагну, адже Він справді був пророком, а тепер?..

        – Правда твоя, брате. Він був сильний і в слові, і в ділі. Ти ж пам’ятаєш, як намножився хліб і як буря затихла за Його словом.

        – Авжеж, і не тільки це. Коли в Гетсиманії вояки попадали від Його слова, я подумав: ну, нарешті, нарешті я побачу Його силу й міць, я побачу втіленого Бога-Месію.

        – По правді кажучи, я так надіявся, що вже з’явився Цар, з яким зможемо звільнити рідну землю від римських окупантів, – супутник Клеопи голосно зітхнув.

        – Ми всі сподівалися, чекали – ось-ось щось відбудеться і Він раптом поміняє все, але… – тепер уже зітхнув Клеопа.

        Насправді розмова могла бути зовсім іншою, проте незмінною залишається думка: «а ми надіялися, але…»

        «Надія помирає останньою», – так кажуть в народі. «Надія не засоромлює», – так написано в Новому Заповіті. Не секрет, що за декілька місяців цього року відбувалися масові похорони надій як у суспільно-політичному, так і духовному вимірах. Померла надія на те, що все можна зробити, коли маєш багато грошей і влади. Втрачена надія, що в найближчому майбутньому можна повернути захоплену територію держави. Поховано міф про «дружбу й братерство» слов’янських народів і ще багато інших домовин з «а ми надіялися…»

        А як щодо нас – християн віри євангельської? Саме в ці хвилини, коли я розпочав писати ці рядки, – отримую повідомлення, що моя старша сестра Тамара відійшла у вічність. Тихо й непомітно, без ремства й розпачу – як і личить християнці. Декілька днів тому, відвідуючи її вже тяжкохвору, я був вражений її повним миром, внутрішнім духовним спокоєм. Усмішка на устах і проста довіра до Господа – чи не це ми втрачаємо при тривожних повідомленнях щодо подій з Криму чи на південно-східних кордонах нашого краю?

        «Отже, я надіюсь на Господа, Який сховав лице Своє від дому Якова, й уповаю на Нього…» (Іс.8:17). Це сказав пророк Ісая про ситуацію, яка склалася в Ізраїлі в стосунках народу й Бога.

        Довіряти й надіятися на Господа, коли Він намножує хліби і годує тисячі народу, – це так природно! Коли Він уздоровлює невиліковно хворих і являє Свою славу – хто ще може сумніватися в Ньому? Коли у краї спокій, достаток роботи і високий заробіток – о, я так щиро і переконливо вірю і надіюся. «Коли увесь світ іде за Ним» – і я у перших рядах. Але коли Він заховав обличчя Своє, коли мрії про нову незалежну країну розхитані, коли замість царського трону Його піднімають на ганебний хрест, коли Творець рік і озер розбитими вустами шепоче «прагну» – то чи це Той, що про Нього «ми сподівалися, було…»?

        Так, це Він, Той Самий учора, сьогодні й навіки! Той, Хто після ганьби й зневаги, розп’яття й смерті – воскрес у величі й славі. Це Той, Хто робить непохитними кордони Свого царства у твоєму серці. Це Той, Хто промовляє: «З Моєї руки тебе ніхто не зможе вирвати». Це Він – Єдиний Володар зброї масового примирення, Один у полі Воїн, Захисник тих, у кого не похитнулась надія.

        Із святом Пасхи вас – дорогі брати та сестри!

        Христос воскрес! Христос воістину воскрес!