Страх за життя та майбутнє стимулює мешканців Нікополя відвідувати Дім молитви

Місто Нікополь на Дніпропетровщині останні чотири місяці знаходиться під щоденними обстрілами ворожих військ. Багато людей виїхали з міста, є багато руйнувань будівель, чимало мешканців втратили свою роботу, але ті, хто залишився в місті відкриті до Божого Слова. Про служіння місцевої церкви «Дорога до Бога» в такий непростий час розповідає пастор-місіонер Петро Ковальчук.

Я приїхав з Волині у Нікополь у 2011 році як місіонер, служіння починав з нуля, разом з іще одним братом місіонером. Ми брали столик і виходили та різні частини міста, ставали з християнською літературою і запрошували людей на домашню групу. На Пасху ми зробили перше загальне служіння в міській бібліотеці. І від того часу почали проводити постійні служіння. До війни в нас було  вже два десятки членів.

Ситуація змінилася з початком воєнних дій 24 лютого 2022 року. На служіння стали приходити переселенці з інших регіонів: Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Харківської й Сумської областей. Та коли розпочалися обстріли нашого міста, переселенці поїхали далі, зате більше почали приходити місцеві жителі. В основному – це люди середнього і старшого віку (молоді жінки з дітьми виїхали). Вже 55 людей покаялось.

Наша церква розрахована на двісті місць. Останні пів року на молитовні зібрання в середу приходить півтори сотні осіб, а в неділю – по чотириста людей. Ті, кому не вистачає  місця в приміщенні, слухають на вулиці крізь відчинені вікна (в теплу пору року).

У нас загальний спів, апаратури немає. Особливих проблем з дисципліною немає. Якщо люди приходять п’яні, розказуємо, пояснюємо правила поведінки в Домі молитви. Якщо ж хтось занадто гамірно себе веде, то стикається з колективним невдоволенням, адже  люди йдуть сюди, щоб задовольнити свої духовні потреби. Зараз вони у пошуках Бога.

Страх за своє життя, за життя своїх рідних, воїнів, за майбутнє стимулює відвідувати Дім молитви. Інколи ми роздаємо продуктові набори, але це не є основною причиною для відвідування церкви. Після служіння люди лишаються просто поспілкуватись, попити чаю.

Відкриття Дому молитви було у 2017 році. По мінімуму тут є все: зала зібрань, туалети гарні, дитячий майданчик, мініготель, парковка, гараж, альтанка. Під час будівництва я приходив і молився: «Господи, наповни цей дім спасенними людьми! Господи, я хочу бачити славу Твою!»

Постився по 5-7 діб. Інколи з батьком, з друзями або сам. Раз на рік я брав піст на 7 діб просто для того, щоб бачити спасенні душі. Треба було пов’язувати служіння, будівництво, особисте життя, допомогу людям. Щоб люди бачили, що я сюди приїхав не просто будувати дім молитви, а й жити, і проповідувати. І якщо ти мріяв, надіявся, 10 років вкладав, то не можеш це просто залишити через якісь несприятливі обставини. Думав, що навіть якщо буде окупація, не буду поспішати виїжджати.

Ще раніше було слово від Бога: «Деякі зміни прийдуть у цій місцевості, і я наповню цей дім людьми». Тоді думав, що це мова про ковід-19. Люди трішки активніше почали відвідувати церкву, але згодом я зрозумів, що карантин не вплинув суттєво. Буде щось гірше… З тим, як я робив, жив і ставився до людей, іноді ловив себе на думці: «Що ще я для вас не зробив, щоб ви прийшли в цю церкву?» Хоча двоє-троє людей ми кожен рік хрестили, хотілося більше.

З такою кількістю людей як приходить зараз, не легко. Але це радість: люди хочуть спілкуватися, ставити питання, горнуться до тебе.

Думаю, найближчим часом доведеться щось змінювати. Хотілося б мати двох відповідальних дияконів, щоб було легше в служінні. Так буває, що я проповідую, жінка співає, помолилися і розпустили людей.

Через два роки я хотів би бачити не менше ста членів церкви, двоє дияконів і ще місіонерів в навколишніх селах. Хочеться бачити посвячених людей, які б пішли за Ісусом, незважаючи ні на що.

Записала Юлія Вакуленко.