Жовтень 26, 2020 4 1377 Переглядів

«Місіонери запалили в мені надію на нове життя!» – Галина Гарсіа місіонерка в Мексиці

СВІДОЦТВО
Мені 38 років і 14 з них живу в Мексиці. Розповім від початку, яким чином опинилася у цій країні. Родом я з Полтавщини, з села Демидівка Решетилівського району. Народилася у нехристиянській сім’ї, росла без батька. Окрім мами, моїм вихованням займалися ще дві бабусі й це наклало відбиток на характер: я була дуже замкнутою, боязкою, занадто сором’язливою, не могла вільно спілкуватися з людьми.

Не знаю, як би склалося моє життя, але у 2002 році в наше село приїхала місія «Христос є відповідь». Працівники місії поставили великий намет для проведення євангелізацій. Оскільки я працювала продавцем у сільському магазині, і вони заходили до нас за покупками, ми незабаром познайомилися. Місіонери почали мені (на той час двадцятирічній дівчині) свідчити про Ісуса Христа. Як і у більшості сільської молоді, у мене не було конкретної цілі в житті і, усвідомивши це, я відчувала якусь внутрішню порожнечу. Саме місіонери запалили в мені надію на нове життя. Яким воно буде, я ще не знала, але відчувала, що ці люди не такі, як всі – вони завжди усміхнені, життєрадісні, від них віяло упевненістю.

Коли мене запросили на служіння в наметі, одразу погодилася прийти. Того дня проповідував Олег Набоков, я уважно слухала, а потім вийшла вперед до покаяння, коли служіння закінчилось, попросилася до них місіонеркою. І уже через пів року моє бажання здійснилося.

Чому я стала місіонеркою?

Хоча в мене було бажання служити Богові, усе ж на той момент більше хотілося змін у житті. Вдома все було сумно – сварки та обмеження, а потрапивши у середовище місіонерів, я занурилась у зовсім іншу, позитивну атмосферу. Там відчувала, що не просто існую, а живу.

Ще на початку, коли повідомила мамі, що хочу на місію, вона заперечила: «Дитино, куди ти підеш, якщо ти не можеш спілкуватися з людьми?» Але я була твердою у своєму рішенні, і Господь поступово почав мене змінювати.

Мені дуже пощастило з наставником: запальна італійка Грациела, старша на 20 років, була досвідченою у служінні. Бог через цю жінку багато чому мене навчив, зокрема ревній молитві та спілкуванню з незнайомими людьми.

Місія «Христос є відповідь» – міжнародна, її осередки є в багатьох країнах, а також є практика обміну місіонерами. Я вирішила скористатися цією можливістю поїхати в Мексику (чарівна країна, яку бачила в телесеріалах, цікавила з дитинства). Висловила своє прохання директору місії Генрі, та запрошення від них прийшло лише через два роки. Вже готувалися документи, в посольстві Мексики в Києві мені відкрили візу на один рік, однак була проблемка – не було грошей на квиток. І тоді Бог прислав на місію християн з Канади, які пожертвували необхідну суму.

Отже, через чотири роки служіння в місії «Христос є відповідь» в Україні я летіла в Мексику. За той час сильно змінилася, стала більш товариською, сміливішою в спілкуванні, але на той момент не мала якихось планів, не знала, як складеться моє подальше життя. Просто сильно молилася, щоб виконати Божу волю.

Мене зустріли й привезли в такий же намет, як був в Україні. І так само до мене приставили напарницю у служінні. Загалом у Мексиці почалося таке саме життя, як в Україні, тільки я не знала мови та тут був інший клімат. Спочатку було дуже цікаво: після холодної осені вдома було приємно зануритися в тепло південної країни, скрізь пальми, нові яскраві враження та нові друзі.

А потім почалися будні… пригнічувало незнання іспанської мови. Навчання давалось важко і тому молилася, щоб Бог її просто відкрив. Через три місяці мовби якась стіна впала: я почала добре розуміти місцевих.

Зустріч з пастором Дмитром

Ще до мого від’їзду в Мексику я познайомилась з пастором з української церкви в США Дмитром Кузиком. Ця церква періодично відвідує з гуманітарною місією Мексику. Дізнавшись, що у мене там нікого немає з друзів, знайомих чи родичів, що я не знаю мови, та й нічого толком не знаю про цю країну, він дуже поспівчував мені: «Дитино, ти не знаєш куди летиш…» Пастор Дмитро добре знав про суворе і бідне життя у Мексиці, значно важче, ніж в Україні. Але я дивилася на нього і не розуміла, раділа тому, що лечу в Мексику, а він плаче. Він тоді сказав, що знайде мене в Мексиці.

Через пів року пастор Дмитро мені зателефонував, а потім з декількома братами відвідав нашу місію з гуманітарною допомогою. Я служила цим братам перекладачем з української мови на іспанську. Потім приїжджали інші брати, яким я так само служила перекладачем. Як не дивно, мені оновили візу.

Коли у нас випало кілька вільних днів (такі собі місіонерські канікули), усі роз’їхались по домівках і одна місцева сестра запросила мене в гості до своєї сім’ї. Там я познайомилася з її братом Еладіо, який зацікавився мною, а через деякий час зробив пропозицію одружитися. І я дала згоду, бо теж покохала його.

Сімейне життя

Після того, як вийшла заміж, я залишила місію «Христос є відповідь». Зараз ми живемо в селі біля великого міста Енсенада, на узбережжі Тихого океану, виховуємо трьох дітей, служимо Богові в міру сил і можливостей.

Наше сімейне служіння починалося зі співпраці з місіонерськими групами християн-слов’ян, які приїжджали щомісяця з Америки. Потім Бог дав можливість служити й в іншому місці – в одному з сіл почали робити благодійні обіди для дітей. Спочатку годували прямо на вулиці, а потім американські християни допомогли збудувати їдальню, де ми не тільки робимо обіди, а й проповідуємо Євангеліє.

Згодом до нас почали приходити мами цих дітей, деякі з них покаялися та увірували в Ісуса Христа, сформувалася невеличка церква, пастором якої є мій чоловік (він закінчив біблійну школу). У цьому ж селі ми придбали земельну ділянку та побудували власне житло. Проповідувати місцевим жителям доволі тяжко: тут багато чаклунства, поганських звичаїв, переплетених з традиційним християнством. Тому ми стараємось спочатку допомагати людям, а вже потім свідчити про Ісуса Христа.

Зараз у нашій церкві дванадцять сімей. Хоча більше жінок, чоловіки-мексиканці дуже непробивні для проповіді Євангелії. Вони такі собі мачо, досить високої думки про себе, багато вживають алкоголю та наркотиків, не люблять працювати, а проводять час у ледарстві та байдикуванні.

Упродовж цих років я не була жодного разу в Україні. Один раз в гості до нас прилітала моя мама. Відверто кажучи, уже вважаю себе місцевою і своєю серед мексиканців. Бог дає любов до цих людей.

Христос Один і Той же, Він є скрізь Духом Святим і в будь-якій країні люди такі ж грішники, яким потрібен Господь. Я вірю і бачу, що саме Бог привів мене у Мексику. Іноді мене запитують: чи не шкодую, що тут живу? Не шкодую і не розчарована. Я бачу, що тут потрібна.

Але хочу сказати, що перш ніж кудись їхати, треба молитися, щоб зрозуміти волю Божу. Господь дає бажання, і важливо, насамперед, думати про Божу справу, а не про влаштування особистого життя. Важливо поставити на перше місце служіння Богові, а потім Бог влаштує все інше.

Свідоцтво записав

Геннадій АНДРОСОВ

Попередня Пам’ятайте наставників ваших: відійшов у вічність єпископ Володимир Бровка
Наступна ІРС презентував посібник «Твоє право на свободу віросповідання» служителям церков та держслужбовцям

Вам також може сподобатися

Новини

Роман Полікровський буде одним зі спікерів на Глобальному лідерському саміті 2021

9-10 грудня у Києві пройде Глобальний лідерський саміт (ГЛС). Щорічна