11 Січня, 2022 0 1836 Переглядів

Євгенія Паночко: «Для мене найбільша романтика — коли ми вечеряємо разом…»

Зазвичай із нагоди ювілею ми беремо інтерв’ю в самого ювіляра. Але цього разу, із огляду на тему номера, вирішили поспілкуватися не з винуватцем торжества, а з його дружиною. Цей ювіляр — Михайло Паночко, якому 12 листопада цього року виповнилося 70 років. Від імені всього колективу редакції журналу «Благовісник» щиро вітаємо Михайла Степановича з цим святом! Проте розмовляємо з Євгенією Ярославівною Паночко.

Вона постає перед нами як турботлива й скромна жінка, дуже обережна в словах, щоб нічим не скомпрометувати чоловіка. Але ця обережність не позбавила її щирості — і кожне слово Євгенії Ярославівни про чоловіка сповнене глибокої любові й поваги. У чому ж секрет її щасливого шлюбу? Спробуємо дізнатися.

— Кожна дівчина якось уявляє собі свого майбутнього чоловіка. Яким він поставав у вашій уяві?
— Ми з майбутнім чоловіком виростали у віруючих сім’ях, в одній церкві, у селі Сулимів, на Львівщині. Ми з дитинства знали один одного. Зібрання відбувалися в домі моїх батьків. Коли була дівчиною, а вийшла заміж не рано, у 25 років, то постійно молилася: «Господи, я хочу, щоб мій чоловік був служителем». Але уявляла своїм чоловіком саме Михайла. Правда, він із молоддю не дуже спілкувався, більше часу проводив зі старшими людьми, із братами. Тому я не мала змоги спілкуватися з ним, але просто молилася, щоби Бог вирішив це питання. Сама не знаю, чому така мрія була в мене на серці. На той час він уже чотири роки був пастором, я його дуже соромилася, разом із тим дуже хотіла, щоб він став моїм чоловіком.

— Які саме риси вам подобалися в Михайлові Степановичу тоді?
— По-перше, він був гарним. Але разом із тим мене приваблювало те, як він спілкувався з людьми. Він був дуже приємним у спілкуванні. Він ніколи не пропускав служіння, завжди після роботи провідував стареньких людей. Я знала про це, тому що дружила з його молодшою сестрою.

— Коли та як Михайло Степанович наважився запропонувати вам одружитися?
— Однієї неділі після закінчення служіння, коли вже всі порозходилися, Михайло підійшов до мене й сказав: «Винеси мені грушку на дорогу». У нас була така зимова груша, яка пізно дозрівала. А це вже було 23 листопада. Коли я винесла грушку, то побачила, що він стоїть сам. Раніше ми ніколи віч-на-віч не спілкувалися. Оскільки Михайло був пастором і неодруженим, то він намагався жодним чином не скомпрометувати себе, тому не дозволяв собі таких зустрічей. Він спитав, чи можу я вийти пізніше, бо він хоче мені щось сказати — і пішов. У мене аж тьохнуло серце, і я дуже чекала вечора.

Увечері він приїхав на робочому «бобіку», ми поїхали за село — і він запитав мене: «Чи ти вийдеш за мене заміж?» Я чекала цього й молилася за це, тому й дала ствердну відповідь. Він сказав, що хотів би, щоб це відбулося 25 травня.

Але минав уже місяць після цієї розмови, а Михайло, здавалося, навіть не дивиться в мій бік. Тоді не було телефонів, щоб поговорити, а підійти я не могла, бо знала, що він не хоче, щоб хтось щось дізнався про нашу домовленість. Він приходив на служіння як пастор. Ми стояли разом із молоддю, спілкувалися, але до цієї розмови ні разу не поверталися. Я стала вже різне додумувати: «О, все — він передумав!»

Згодом виявилося, що йому був потрібен час, щоб поговорити з батьками й отримати згоду від них. Але через місяць він підійшов до мене й сказав, що наша домовленість у силі — і можна готуватися до весілля.

— Ви зробили свідомий крок і стали дружиною служителя. Думаю, що вже тоді ви знали, що до дружини служителя, до його сім’ї люди ставлять дуже багато різних вимог. Як ви справлялися з цим?
— Так, справді, люди багато очікують від дружини пастора, починаючи від господарських питань. Наприклад, приїжджають гості — до кого йдуть? Звісно, до пастора — і це все лягає на плечі його дружини. Також люди пильно стежили за тим, як ми виховуємо дітей. Вони ставили й до них високі вимоги. Бувало, дитина десь недобре щось зробить, то одразу чуєш: «О, то пресвітера дитина — і таке собі дозволила».

Треба було вчитися спокійно сприймати це все, щоб нічого зайвого не сказати. Я не могла допомогти чоловікові в служінні, але завжди намагалася не стати йому перешкодою. Старалася не давати приводу, щоб про мене щось погане говорили. Старалася ні про кого не говорити нічого поганого поза очі.

Діти не раз казали: «Мамо, чому ви постійно кажете, що нам не можна того, що роблять інші?» На це я їм відповідала: «Дітки, ви ж знаєте, що ваш тато — служитель, на вас дивляться — і діти, і дорослі».

Не можу сказати, що мені було важко, бо я була на це одразу налаштована. Виходячи заміж, була готова до того, що маю служити чоловікові. І чого б не було у нашому житті — усе приймала: чоловіка часто не було вдома, бо вечорами після роботи він провідував старших людей або тих, які мали певні проблеми. Я знала, що це його служіння, і благословляла його.

Але мені також пощастило з чоловіком. Ми дев’ятнадцять років жили з моїми батьками у двох маленьких кімнатах, бо в третій великій проводилося зібрання. І я ніколи не чула, щоб він сперечався з ними. Михайло дуже смиренна людина. Він дуже приємний у спілкуванні. Різні життєві труднощі й непорозуміння він намагається перевести на жарт. Бувало, коли мій тато робив якісь зауваження, то він легко й з любов’ю сприймав їх.

— А з якими викликами ви стикнулися, коли Михайла Степановича обрали старшим єпископом. Чи легко було це прийняти?
— То не було легко. Для нас усіх той день, коли він приїхав із Києва й повідомив про своє обрання, був дуже важким. Пригадую: то була субота, і всі ми плакали. А в неділю ввечері зі смутком провели тата в Київ. У перший рік його служіння на цій посаді я з дітьми жила в селі, а Михайло Степанович жив у офісі й через тиждень приїжджав на вихідні додому.

Було важко й тоді, коли він сказав, що забирає нас у Київ. Діти дуже не хотіли їхати з села в столицю. Наймолодша донька в той час пішла в другий клас, інші діти — у п’ятий, десятий і одинадцятий. Найстарша вже тоді навчалася в біблійному інституті. Коли ми приїхали в Київ, то спочатку не мали навіть найнеобхіднішого, спали на матрацах на підлозі.

Служіння чоловіка в той час набирало обертів, і поки він відвідував різні церкви по Україні, ми з дітьми адаптувалися до умов столиці. Я проста сільська жінка. У нас було багато землі, на якій ми працювали. Це було звично для мене, хоча й нелегко, а тут довелося звикати до нових умов. Я сама водила дітей на зібрання, у школу. Ми разом звикали до нових викликів. Усе було для нас чуже, особливо перші пів року. Діти плакали, не хотіли навіть у школу йти, бо там стикалися з насмішками. Одного разу ми йшли на зібрання, і я собі так подумала: «Я як ота вдова — сама з дітками на маршрутку… Прийшла на служіння — а тут чужі люди, усе чуже для нас…» Невдовзі до нас у гості приїхала одна сестра з Бердичева. Я приготувала обід, але вона каже: «Не будемо обідати, поки не помолимося». Ми стали на коліна — і до мене одразу слово (хоча я нікому нічого не розповідала про те, що відчувала в серці, тільки сама собі отак поскаржилася): «Не кажи, що ти як вдова, бо Я з твоїм чоловіком, коли він виходить і входить». Тоді не змінилися обставини, змінилося моє ставлення до них. Я стала по-іншому дивитися на служіння чоловіка, бо усвідомила, що Господь і з ним — і з нами, коли нам важко й самотньо.

Особливою втіхою для дітей було те, що після роботи тато приходив додому й проводив із ними час. Вони разом читали Слово Боже, молилися. Я теж дякувала Богові за ці вечори, бо відчула, як нам цього не вистачало, коли ми жили на відстані.

— Що ви назвали б найскладнішим у своєму подружньому житті?
— Дуже хвилювалася, коли дізналася, що чоловіка обрали єпископом. Я його щиро просила: «Якщо ти займеш цю посаду й виконуватимеш це служіння, я готова поїхати з тобою, куди потрібно, але пообіцяй мені, що я ніде й ніколи не буду виступати». Дуже не люблю виходити на публіку й щось говорити. І він мені дав слово, що цього не буде.

Також дуже важкі розлуки. У мене були старенькі батьки в селі, яких я доглядала. Поки в дітей були канікули, то ми проводили їх у селі. Також згодом, коли діти підросли, а батьки потребували особливої підтримки, то я проводила з ними багато часу. Потім моя мама померла, згодом тато лежав паралізований і потребував догляду. І от буквально лише останні два роки я постійно в Києві разом із чоловіком.

— Пригадайте найприємніший момент чи моменти у вашому житті, якийсь особливий час, який ви провели разом.
— Мені здається, що все, що робить чоловік — приємне для мене. Коли йде на роботу, то завжди хоче, щоб я його благословила. З роботи завжди повертається усміхненим. Часто дарує квіти.

За сорок два роки нашого подружнього життя Михайло не те, щоб накричав чи образив, він навіть голосу на мене не підвищив. Він усе покривав любов’ю й завжди підтримував мене. Не раз я скаржуся йому на щось, а він каже: «Не переживай, усе буде добре!» А потім засміється, обніме мене — і якось легше стає від того. Тому всі роки свого життя я можу назвати щасливими. Я не жалію ні про свій вибір, ні про жоден день, проведений із чоловіком.

— Як проходить ваш день, коли чоловік удома, вільний від служіння? Чи таких днів не буває у вашому житті?
— Бувають, але рідко. І то в ті дні щось виривається. Я ніколи не можу наперед чогось спланувати, бо знаю, що чоловік постійно в служінні. Навіть вечори він часто проводить, даючи по інтернету коментарі щодо різних питань, багато спілкується з різними служителями. Вихідні в нього бувають дуже рідко, бо в суботу він або готується до виїзду в ту чи іншу церкву, або доїжджає туди.

Одного разу чоловік каже мені: «Поїдьмо-но сьогодні в сосновий ліс, бо в мене вихідний». Це так мене потішило, але тут раптом задзвонив телефон… Чоловік змушений був все відкласти й поїхати до людей, які мали потребу в цьому.

Але знаєте, що для мене найбільш романтичне — коли ми вечеряємо разом із чоловіком. От у будні, коли він повертається з роботи, ми маємо цей час для спілкування. Це особливо приємні миті — і більшого я й не чекаю. Я розумію чоловіка, підтримую його вибір, благословляю на служіння. Вважаю, що кожна жінка, чоловік якої служитель — щаслива, бо вона впевнена в тому, що він її не образить.

— А які риси ви по-особливому цінуєте у своєму чоловікові?
— Я ціную його як людину в цілому. Уже згадувала про його легкий характер, вміння з жартом вирішувати конфлікти. Також він дуже щедрий. Зазвичай усю зарплату віддає мені. Я не раз кажу: «Та поклади собі», а він відповідає: «Ні, ти розпоряджайся, як потрібно». Він має співчутливе серце, яке бачить тих, хто потребує, тому дуже любить допомагати іншим людям. І мене заохочує робити це.

— А чи є щось таке, що вас напружувало у вашому чоловікові? Як справлялися з цим?
— Мені не подобається, що, коли я говорю, він часто мовчить. Я, бувало, перепитую: «Міша, ти що, не почув мене?» — «Ні, почув. Просто думаю, що тобі відповісти». Ось така сповільнена реакція мене іноді напружує, але з часом якось звикла до цього. І навчилася навіть не повторювати свого запитання вдруге, бо розумію, що, напевно, він заклопотаний чимось більш глобальним.

— Що ви вважаєте найціннішим у побудові тісних стосунків між чоловіком і дружиною?
— Ми, віруючі люди, повинні знати, коли щось сказати, а коли стерпіти. Треба бути неегоїстичною, розуміючи, що не може тобі чоловік віддати всю свою увагу, особливо коли він служитель. Треба благословляти й молитися один за одного.

Дуже важливо знати потреби й вподобання один одного. От, наприклад, я знаю, що мій чоловік дуже не любить, коли жінка багато говорить. Тому й навчилася більше мовчати. Правда, от сьогодні, тут із вами, напевно, трохи порушила це правило (сміється).

Кожна жінка, яка виходить заміж за християнина, а особливо за служителя, повинна розуміти, що шлюб — це не лише для того, щоб легко й щасливо прожити. Треба жити так, щоби бути приємним та корисним для інших людей і для Бога. І щоб чоловік, будучи щасливим біля тебе, міг виконати те, до чого Бог його покликав.

Розмовляла Ольга Міцевська

Благовісник, 4,2021

Попередня На Київщині започаткували «Школу служіння»
Наступна Анатолій та Ольга Козачки: «Служителями ми стали разом»

Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/chve/chve.org.ua/www/wp-content/themes/trendyblog-theme/includes/single/post-tags-categories.php on line 7

Вам також може сподобатися

Новини

«Українські місіонери – ключ для євангелізації балканських народів»

З 29 листопада по 10 грудня цього року завідувач Місіонерського

Жіноче служіння

«Жінка, яка шукала Бога» – на конференції в Івано-Франківську сестрам служила місіонерка з Мексики

7 серпня в Івано-Франківську відбулася обласна жіноча конференція. Місіонерка з

Новини

Подарунок від Бога – родинам загиблих волонтерів подарували власне  житло на Київщині (РЕПОРТАЖ)

З Вікторією Ільчук та Оксаною Супрун  ми зустрілися у затишному