Січень 11, 2022 0 166 Переглядів

Анатолій та Ольга Козачки: «Служителями ми стали разом»

Розмова з подружжям Ольги та Анатолія Козачків. Брата Анатолія знають, мабуть, усі — перший заступник старшого єпископа, посвячений служитель, який бував у багатьох церквах України. А про Ольгу більшість із нас знає лише те, що вона дружина свого знаменитого чоловіка. Але сьогодні ми маємо змогу познайомитися ближче з цією родиною, яка цього року відсвяткувала 25-річчя подружнього життя. Вони разом виховали чотирьох дітей — двох доньок і двох синів.

— Якими трьома словами ви можете охарактеризувати свою сім’ю?
Анатолій:
— Вона мені подобається.

— Сестро Ольго, як це — бути дружиною служителя?
Ольга:
— Коли Бог нас парував, то під­бирав нас так, щоб ми підходили один одному. Він дав нам здатність бути підтримкою один для одного в служінні й щоденному житті. Я з юних років молилася, щоби Бог дав мені чоловіка-служителя. І Господь відтоді готував мене до того, щоб стати підтримкою для людини, яка буде служити Йому.

Я не виходила заміж за пастора. Коли ми одружувалися, мій чоловік був простим випускником КБІ. І служителями ми стали разом, поступово зростали й формувалися в цьому.

Поділюся цитатою, яка багато років підкріпляла мене. Це слова Девіда Вілкерсона, адресовані його дружині Гвен: «Якщо Ісус через мене рятував душі для Свого Царства або ж здійснював благочестиві справи, приємні Йому, то в той день, коли я постану перед Ним і Він захоче дати мені певну нагороду, то ти, Гвен, отримуватимеш її разом зі мною».

— А чи побажали б ви своїм донькам чоловіка-служителя?
Ольга:
— Якщо він буде такий, як Анатолій, то так.
Анатолій:
— Знаєте, служителеві навіть якось довірити легше. Я розумію, що виконувати служіння разом із чоловіком (хоча, звісно, більша відповідальність на ньому) не завжди просто, або, точніше, завжди непросто. Тут є безліч викликів. Але служителеві треба навчитися, йдучи додому, не все нести з собою в дім.

— Як дружині служителя справлятися з частою відсутністю чоловіка й батька дітей і його надмірним перевантаженням?
Ольга:
— Я думаю, що лише Господь може дати сили. Звісно, ми як сім’я переживаємо різні етапи життя. Коли діти маленькі, це дуже нелегко. Але Бог підкріпляв, іноді заміняв дітям батька. І, думаю, наші діти не були обділені чимось. Можливо, я намагалася приділяти їм більше уваги. Чоловік, якщо мав можливість, теж проводив час із дітьми. Тут жінці дуже важливо зайняти правильну позицію й взяти на себе певну відповідальність. В один із важких періодів Бог підбадьорив мене через слова однієї дружини пастора, яка сказала: «У той момент, коли мені було дуже важко, бо чоловіка часто не було вдома (він багато часу приділяв служінню), я прийняла рішення, що буду робити все, що від мене залежить, щоб розділити з ним тягар його посвяти. І коли я прийняла таке рішення, то стала почуватися набагато краще». Коли я почула ці зовсім прості слова, то відчула, що це Бог промовляє до мого серця. Мені потрібно було прийняти це рішення й виконувати його у своєму житті.

— Як служителеві справлятися з усіма обов’язками чоловіка й батька за умови частої відсутності й надмірного перевантаження?
Анатолій:
— Якщо говорити про часту відсутність, то це більше стосується останнього періоду мого життя. Тепер, коли діти вже підросли, з цим набагато простіше. Проте хочу поділитися з вами тим, що звучатиме, можливо, дуже дивно. Не знаю, як прийшов до цього, але чомусь завжди молився: «Господи, я не буду змушувати своїх дітей читати Біблію, молитися, але хочу одного — щоб вони пізнали Тебе, полюбили Тебе. І якщо в їхньому житті це станеться — то все інше надолужиться». І Господь відповів на мої молитви. Господь відкрився моїм дітям, сповнив їх Святим Духом, і вони тримаються Господа. Можливо, це була для мене від Бога певна компенсація того, що я не додав їм як батько, віддаючи багато часу служінню, — Господь певного часу сильно їх торкнувся. Моя молодша донька, яка часто читала Біблію в метро, розповідала, що бабусі дивувалися, бачачи, яку книгу вона читає, бо не вірили, що ця книга може зацікавити молоду людину. Мої діти свідчать про Господа своїм одноліткам і запрошують їх у церкву. Деякі з їхніх друзів вже прийняли хрещення.

Тож приходжу до висновку: якщо ти щиро віддаєшся Божій праці, виконуючи Його волю, Він компенсуватиме певні втрати, якщо ти, звісно, дбаєш про родину й демонструєш правильні цінності у житті.

— Чи можете ви сказати, що така модель спрацює в кожній сім’ї?
Анатолій:
— Я не вірю в модель, так би мовити, «насильної християнізації», коли ми намагаємося когось методом тиску чи змушування привести до віри. Такі люди стають номінальними християнами. Я мав перед собою негативний приклад одного служителя, який змушував дітей ходити на зібрання, читати Біблію й молитися буквально силовими методами. Багато з них, а дітей у нього було, здається, 12, відійшли від Бога, навіть дехто пристрастився до алкоголю. Лише тепер, після його смерті, вони потроху починають навертатися. Дивлячись на його сім’ю, я зрозумів, що це не та дорога, якою я хотів би вести свою родину. Тому виробив для себе ряд принципів, якими керуюся. Перше: навіть якщо чогось не додаєш як батько, то дуже важливий особистий приклад. Стояти над дитиною з ременем і кричати: «Я тебе приб’ю, якщо…» — це не виховання, а насильство над психікою дитини. Друге, що я зрозумів (і радий, що нам вдалося це втілити в церкві): треба створити атмосферу прийняття як в сім’ї, так і в церкві. Наші діти з ранніх років мають там певне служіння. Було таке, що ми їх навіть зупиняли, бо вони кожного вечора бігли в церкву. У них була своя, як вони називали, тусовка в церкві, де вони вчилися грати, співати, малювали щось, щоб привітати людей, які приходять на зібрання. Часто робили помилки (іноді так співали, що краще б не робили цього), але ми їх виправляли, спокійно, без докору спрямовували. Звісно, найпростіше заборонити, «порубати», але ми йшли більш складним шляхом — прийняти й поговорити, мудро спрямувати. Як не крути, наші діти повинні пройти період підліткової кризи, період самоствердження. І коли вони проходять його, будучи прийняті нами, то згодом все вирівнюється, вони визнають наш авторитет. Головне — не відштовхнути дітей від церкви, а дати їм змогу влитися в служіння.

— Повернімося до ваших взаємостосунків. Чи бувають між вами конфлікти, і як ви їх вирішуєте?
Анатолій:
— Відкритих конфліктів у нас, напевно, не було. Ну, по молодості траплялося таке, що пів дня не розмовляли.

— А хто не говорив — ви чи дружина?
— Як вам сказати: якщо жінка незадоволена, то в чоловіка немає слів. Він не знає, що робити. Для нього це непроста ситуація, можна сказати, шок. Тому головне, якщо є непорозуміння, не переставати спілкуватися. І якщо обговорювати проблему й правильно вирішувати, то вона не повторюється. Повторюється те, що не вирішене. Тепер мені навіть важко пригадати, коли був якийсь серйозний конфлікт між нами.
Ольга:
— Тут ще дуже важливо, що ми називаємо конфліктом. Якщо все ускладнювати й ходити з думкою про те, що мене злить, то з будь-якої дрібниці можна зробити проблему. Так само можна впасти в певний стан, назвати це депресією й не боротися з цим. Але ми маємо з Божою поміччю протистояти цьому.

— З яким найскладнішим викликом у сім’ї ви зіткнулися за 25 років спільного життя?
Анатолій:
— Для мене це був час хвороби нашого сина, коли він перебував між життям і смертю.

Мені здається, якщо говорити про стосунки з дружиною, то Бог дав мені чудову дружину, яка якщо й ображається, то недовго. Тому в цій сфері в нас не було особливих проблем. Також для мене як чоловіка дуже важкими були хвилини, коли стояв у магазині з копійками в кишені й думав: молока купити чи хліба, бо на те й інше не було грошей. Але це якось забулося вже.

А от хвороба сина тримається в пам’яті.

Ольга:
— Для мене у свій час викликом став вибір — залишити здобуту професію й робоче місце з хорошою зарплатою й поїхати на біблійне навчання за кордон, бо тоді ще не було біблійних закладів в Україні. Я поїхала здобувати духовну освіту в Норвегію, потім певний час працювала в офісі братерства зі значно нижчою платнею, багато їздила, перекладала. Думаю, що це стало для мене цінним досвідом, загартувало й підготувало до подальшого служіння.

Ну й хвороба сина — то було справжнє випробування. У нас народився здоровий хлопчик, але в пологовому йому занесли інфекцію, яка стала руйнувати суглоби. Сину поставили діагноз — гострий гематологічний сепсис і остеомієліт. Нам це мало що говорило, але з вигляду та зі слів лікарів ми зрозуміли, що ситуація серйозна. Нас навіть готували до найгіршого, але щодня ми бачили Божу руку над нашим сином. На третій день лікарі з подивом констатували, що інфекції немає. Казали, що вони, напевно, вибрали правильне лікування, але ми знали, що це була Божа дія. Після цього ми пройшли через чотири операції, бо були пошкоджені суглоби. Нам траплялися чудові лікарі, професори, які нам свідчили, що бачать, як Господь їм допомагає в їхній праці.

Але й це випробування стало платформою для служіння. Тепер наша церква підтримує велику кількість сімей, які мають дітей з інвалідністю.

— Запитаня від учасників конференції. У скільки років ви одружилися, і чи є вік, найбільш сприятливий для одруження?
Ольга:
— Мені було 25, а чоловікові 24. Тепер у нас вже є внучка, тож ми не просто чоловік і дружина, не просто батьки, а вже бабуся з дідусем.
Анатолій:
— Говорячи про найбільш сприятливий вік, то в кожного він свій. Вважаю, що дуже важливо, щоб чоловік подорослішав розумом. Дівчата більш виважені й на них в ідеалі все ж має лежати менша відповідальність за сім’ю, як на чоловікові.

— Як незаміжнім сестрам старшого віку справлятися зі стереотипами й викликами?
Анатолій:
— У нашій церкві ми призначали спеціальні пости й молитви за таких людей, щоб Бог дав їм сім’ю. Я вірю, що підтримка церкви тут теж значима, і ми всі як Церква Божа бажаємо доброї долі для такої людини. І переважній більшості сестер Господь дав пару. Проблема виникла лише з тими, які вважали, що достойних для них немає.

Сестрам, які не вийшли заміж, раджу не надто концентруватися на цьому, тому що це часто призводить до поспішних рішень і помилкового вибору. Дозвольте собі жити більш вільно, знаходьте себе в служінні Богові й праці, яку не може виконати заміжня жінка. Чи це буде повною розрадою? Напевно, ні, але це дуже допоможе.
Ольга:
— Тут також дуже важлива ініціатива самих сестер. Наприклад, окрім того, що ми молилися, наші неодружені сестри й брати гуртувалися по віку, зустрічалися, спілкувалися, були активними в церкві, служінні. Це робить життя більш наповненим.

Я не знаю, чи це краще для вас, чи гірше, що ви не одружені. Але переконана, що Бог має найкраще для кожного з нас.

— Чи може одружений чоловік тісно спілкуватися з іншими жінками по інтернету? І чи допустимо одруженому чоловікові дружити із заміжньою жінкою, зустрічатися за чашкою кави, разом сидіти на зібранні?
Анатолій:
— Я мало вірю в дружбу між хлопцем і дівчиною, а тим паче між одруженим чоловіком і заміжньою жінкою. Для мене це нонсенс. Ділове листування допустиме, хоча й тут різні небезпеки існують. А от щодо особистого, то це має бути максимально відкритим для своєї дружини/чоловіка. Якщо ж немає цієї відкритості, то треба відверто поговорити про це, при потребі звернутися за підтримкою до служителя. У крайньому разі — звертатися й до певного церковного дисциплінування. Не треба соромитися говорити про це, прикривати поведінку свого партнера, бо тим самим ви ведете його до ще більшого гріха. Немає й не може бути ближчої людини, ніж жінка для чоловіка й чоловік для дружини, як би застаріло це не звучало, тим більше в християнському шлюбі. Тому не терпіть, а робіть все, що можна, щоб врятувати сім’ю, бо це все з часом лише поглиблюватиметься.

— Ще одне дуже серйозне запитання: «Як простити зраду чоловіка, бо ніби й простила, але недовіра залишається?»
Анатолій:
— Я не знаю. Думаю, такого рецепту немає. Моя відповідь може прозвучати як дуже теоретична. Тому хочу поділитися власним досвідом прощення в іншій сфері.

Коли мене одного разу дуже образили, Бог по-особливому відкрив мені один уривок із Писання. Це текст про вбивство диякона Стефана, який молився: «Прости їм, Боже, бо не знають, що чинять». А потім він звів угору свої очі й побачив відкрите небо й Ісуса. І в цей момент я почув у своєму серці запитання: «Чому відкрилося небо? Чому Стефан побачив Ісуса?» Бо він не тримав образи. А якби він образився, то чи сталося б так. І далі перед моїми очима змалювалася картина, що на небі його зустрічали як переможця. І всі мої образи вмить відпали, вони видалися мені дріб’язковими.

Я розумію, що це трохи інший випадок — це близька й рідна людина. Я тільки можу уявити, що відчуває жінка, яка віддалася в руки чоловікові, хотіла йому повністю довіритися… Тому момент зради тут особливо болючий. Я думаю, що це не непрощення, а страх бути зрадженою ще раз — і від нього треба звільнитися. Зруйнувати довіру — легко, а відновлення її потребує певного часу й дій з боку обох.

Просіть у Бога сили пройти цей шлях. При потребі шукайте підтримки душеопікуна.

— Ще одна ситуація: «Молода сім’я, чоловік відійшов від Бога, гуляє, дітьми не цікавиться. Пожалілася служителям — порадили терпіти. Чоловік каже, що він — мій хрест. Що робити?»
Анатолій:
— Терпіти що? Терпіти для чого? Терпіти доки? Тут купа запитань… Якщо ця жінка має відкриття, що їй треба терпіти, щоб його спасти, то це шлях великої посвяти. Це цінно. Але перед тим, як прийняти таке рішення, треба собі дати відповідь на безліч питань, деякі з яких я озвучив вище.

Можливо, хтось не погодиться зі мною, але якщо цей чоловік невірний, то згідно зі Словом Божим жінка не зобов’язана терпіти. Проте з Божою підтримкою вона сама, а не чоловік-маніпулятор, має визначити, чи це її хрест, чи не її.

Також ті запитання, які я озвучив вище, і ті, які є в серці людини, варто поставити й служителеві, щоб зрозуміти його позицію. Мені навіть складно уявити, що ця жінка переживає, тому незрозуміло, чому відповідь служителя була такою. Ну, припустимо, терпіти й мати з ним стосунки — так «нагородить» невідь-чим, а взагалі це значить — принизити свою гідність до рівня «однієї з…» Для мене це виглядає жахливо.

— Чи допустиме одруження після розлучення? Де знайти служителя, якому можна було б довіритися? Чому часто служителі не вникають у проблеми жінок і більше довіряють чоловікам?
Анатолій:
— Щодо повторного одруження, то кожен випадок треба розглядати окремо, і ми досить часто дозволяли розлученим утворення сімей. Колись мені один літній єпископ дав цінну пораду: «Бог їм простив?» — «Так». — «Ця жінка може повернутися до першого чоловіка?» — «Ні». — «То чому ти людей мучиш?» Я не кажу, що ця порада вмить вирішує всі питання. Тут варто розглянути безліч факторів. Але є моменти, коли сім’ї фактично немає, тому ми вчимо цих людей, спрямовуємо, наставляємо, щоб у новій сім’ї вони не повторювали старих помилок. Часто люди, особливо які прийшли зі світу, знають цінність насолоди, але не знають цінності сім’ї. І уява про сім’ю в них зводиться до слова «взяти». Ми вчимо віддавати, служити сім’ї. Чесно скажу, що з молодими людьми робити це набагато простіше.

Щодо довіри до служителя, ми говоримо про це зі служителями, вчимо їх будувати стосунки з людьми. Звісно, ви можете знайти людину, з якою поділитеся наболілим — і вона вас не розуміє, але так чи інакше ми повинні будувати стосунки зі своїм служителем і знаходити порозуміння з ним. Він відповідатиме перед Богом за себе, а ви за себе. Будьте відвертими, говоріть про свої почуття, скажіть, що хочете довіряти, хочете бути почутими. Моліться, щоби Бог працював і з серцями пасторів. А ми зі свого боку робимо певні кроки, щоб таких ситуацій у наших церквах не виникало.

Розмовляла Людмила БЕНДУС,
Всеукраїнська жіноча конференція, м. Затока, вересень 2021 року

Благовісник, 4,2021

Попередня Євгенія Паночко: «Для мене найбільша романтика — коли ми вечеряємо разом…»
Наступна Володимир Бричка: «Сімейне служіння — широке поле праці»

Вам також може сподобатися

Новини

Долучайтеся до Всеукраїнської Ходи на захист прав дітей і сімей!

У суботу, 2 червня 2018 року, в Києві тисячі громадян

Новини

Національна молитва за Україну 8 червня зібрана у Київському палаці спорту тисячі людей

За свідченням багатьох учасників цьогорічна Національна молитва за Україну, що