«У нас в родині 18 дітей, я віруючий в четвертому поколінні» – пастор Ігор Фень

Від автора: 12 квітня 2026 року пастору Ігорю виповнилося 55 років. Символічно, що саме в ці дні я приїхав до нього додому. Він трохи затримувався, бо мав зустріч із пастором іншої церкви в Лубнах. До речі, у їхньому домі завжди хтось є. І зараз там живе жінка з церкви із трирічною дитиною: її чоловік на фронті, а в неї виявили онкологічне захворювання.

Упродовж нашої розмови пастору Ігорю кілька разів телефонували – просили про зустріч, допомогу, благословення. Його телефон, як то кажуть, «не вмовкає», він постійно потрібен людям. Поки я чекав, почав перечитувати зі свого архіву інтерв’ю з братом Ігорем, яке публікував у газеті «Жива надія» багато років тому – ще тоді, коли він лише розпочинав служіння в Лубнах. І звернув увагу на дату його народження: 12 квітня 1971 року. Тож це рівно 55 років. З них 32 роки — у пасторському служінні! Отже, є що згадати. Як написано: «Благослови, душе моя, Господа, і не забувай усіх добродійств Його!» (Псалом 103:2). Тож і ми хочемо разом пригадати цей шлях.

– Пасторе Ігорю, почнемо з самого початку – з часу твого народження.

– Я народився у багатодітній родині на Волині, в селі Карпилівка Ківерцівського району (нині – Луцького району). Мою маму звали Софія, батька – Йосип. У нас була одна з найбільших родин в Україні: мама народила 18 дітей. Хоча чув, що зараз десь є родини і з 19, а можливо, й більшою кількістю дітей, але точної інформації не маю.

Моя мама була нагороджена особисто президентом орденом княгині Ольги – як урядовою відзнакою за цей подвиг. Бо це справді подвиг віри. І вона зробила це саме по вірі.

Коли в нас уже було десятеро дітей, мама дуже тяжко захворіла. У неї були серйозні проблеми зі спиною, з хребтом. Три місяці вона перебувала в лікарні, не могла ні ходити, ні навіть сидіти. Коли її перевертали, щоб змінити постіль, мама втрачала свідомість від болю. На спині вже з’явилися пролежні.

Лікарі сказали, що вона не виживе: якщо не сьогодні, то завтра може померти. Батькові порадили привезти дітей, щоб попрощатися, бо стан був критичним.

Коли ми приїхали, я був другим у сім’ї (переді мною — старша сестра), і я був первістком серед тринадцяти хлопців. Загалом у нас було тринадцять хлопців і п’ять дівчат. Ми побачили маму, яка не могла навіть піднятися, лише дивилася на нас – без можливості обійняти.

Після цього ми повернулися додому. Тато сказав: «Будемо молитися, щоб Бог уздоровив нашу маму». За неї молилися багато церков – і на Волині, і на Рівненщині.

У лікарні мама молилася так: «Боже, якщо Ти мене уздоровиш, то скільки ще матиму дітей – усіх народжу». І тут хочу наголосити: це не означає, що кожна жінка, яка так помолиться, отримає відповідь від Бога. Це була її особиста віра, її особисті стосунки з Богом.

І вже наступного дня Бог уздоровив мою маму Софію. Вона встала і почала ходити. Їй казали: «Соню, тобі не можна!» А вона відповідала: «Мене Бог зцілив». Після цього батьки народили ще восьмеро дітей. Двічі у нас були двійні. На сьогодні в моїх батьків – 85 внуків. Скільки правнуків — навіть не знаю. Мама відійшла до Господа у 72 роки. Батькові зараз 85, він ще водить автомобіль і відвідує зібрання.

– Така велика сім’я – це благословіння від Бога? Адже труднощі колосальні.

– Для моїх батьків це було благословінням. І тут усе залежить не від кількості дітей, а від того, як їх приймати. Мої батьки приймали кожну дитину з радістю – і саме тому це було благословіння. Часто кажуть: якщо багато дітей – будуть злидні. Але Бог дбав про нас. Навпаки, наша сім’я була благословінням для інших. У нас було все необхідне – ніхто ні в чому не мав потреби.

– Розкажи про свої кроки віри. Як ти впевнився, що Бог — живий і реальний? Чи це відбулося поступово? Адже ти, здається, вже не в першому поколінні віруючий.

– По лінії батька – в третьому поколінні, по лінії мами – в четвертому. І це родини не просто віруючих, а служителів. Мій прадід Антон мав пророчий дар. Дідусь по маминій лінії, Мойсей Лінник, був дияконом церкви. Тобто я — вже четверте покоління служителів. Рідний брат мого дідуся, Йосип, був замучений комуністами – помер у в’язниці за віру. Мій дядько по батьковій лінії, Володимир Рихлюк, пастор Луцької церкви, також сидів у в’язниці за віру. Після ув’язнення він прожив недовго – здоров’я було зруйноване. І дідусь по батьковій лінії теж був ув’язнений за віру.

– Ти знав про це з дитинства?

– Частково знав, частково дізнавався пізніше. Але ще з малого віку, коли ми збиралися не в Карпилівці, а в Башликах, у мене завжди було бажання служити Господу. Я пам’ятаю, як пробирався крізь натовп, щоб бути ближче до кафедри. Переживав сильну Божу присутність і мав велике бажання служити. Але не вірив, що Бог може використати мене. Бачив інших – більш здібних – і не уявляв себе серед них.

– Як ти особисто прийшов до Бога? Коли це сталося – покаяння, водне хрещення?

– Я часто кажу: віра не передається автоматично з покоління в покоління. Навіть якщо ти виріс у віруючій сім’ї, приходить момент, коли ти сам приймаєш Ісуса Христа як особистого Спасителя. Точної дати не пам’ятаю, але це було до 16 років. Я молився: «Боже, прости мене — я хочу служити Тобі, посвячую своє життя Тобі».

Бог зберіг мене від багатьох гріхів. Я не жив розпусним життям, не вживав алкоголю і навіть не знаю, що означає бути п’яним. Розумію, що можна називатися віруючим, але дозволяти собі гріх – і це різні речі. Перед водним хрещенням також було покаяння, як і має бути. Заповіт із Богом я уклав у 20 років – після армії.

Фень Ігор Йосипович, пастор церкви «Ковчег» Християн Віри Євангельської, місто Лубни, Полтавщина

– Чому саме після армії? Це було пов’язано з певною традицією?

– Так, у нас у селі було прийнято приймати хрещення після повернення з армії – приблизно у 20 років.

– Попри це ти був досить сміливою людиною.

– О, сміливості мені вистачало. Любив екстрим. Пригадую, як у Рівному, коли працював на будівництві, спускався з восьмого поверху на перший – з балкона на балкон. Я навіть не діставав до наступного балкона: тримався руками за метал, розгойдувався і стрибав.

Зараз, коли згадую, мурашки по шкірі. Це було дуже небезпечно.

Також мав велике бажання стрибнути з парашутом – і воно здійснилося: стрибнув із висоти 3,5 км.

– Але ж літати в духовному сенсі – краще, правда?

– Мої перші «духовні польоти» були ще в юності. У нашому селі Карпилівка ми відвідували літніх людей: рубали дрова, копали городи, носили воду і читали Слово Боже. Це була добра традиція.

Сьогодні, мабуть, такого вже не побачиш у такому обсязі. Навряд чи молодь легко погодиться вручну копати комусь город. А ми це робили – і вдома також багато працювали. Було щире бажання служити.

У мене був друг Гриша Фень (не родич, просто однакове прізвище), і ми разом ініціювали це служіння. Також любили їздити на молитовні служіння в інші села.

Пізніше я навчався в ПТУ, бо не був комсомольцем і не мав можливості вступити до інституту. Вчителі дуже тиснули на віруючих, не давали можливості отримувати високі оцінки.

Пам’ятаю: коли я був готовий і піднімав руку, — мене не викликали. А коли не був готовий і намагався сховатися – тоді викликали. І так – двійка за двійкою.

У якийсь момент у мене зникло бажання вчитися. Я не хотів іти до школи, бо було боляче і несправедливо: коли готовий – тебе ігнорують, коли ні – карають.

Так тиснули на віруючих. Хоча в восьмому класі я показав, що можу вчитися – підтягнув багато предметів. Але це не було враховано, бо я залишався «віруючим учнем».

– Ти після школи одразу пішов у армію чи ще десь навчався?

– Варіантів, куди можна було вступити, було небагато: або вчитися на тракториста в Клевані, або піти в ПТУ на будівельника в Луцьку. Я обрав друге. Закінчив ПТУ, і вже наприкінці навчання керівник нашої групи сказав: якщо скажете, що Бога немає, отримаєте вищий розряд. Це було те, на що ми фактично заслужили.

Зі мною навчалися й інші віруючі. Зокрема, в одній групі був Величко Ростислав, який згодом став єпископом у Луганській області. Звичайно, я на таке не пішов. Потім була армія — Далекий Схід. Там були свої випробування. Через те, що я відмовився приймати присягу, мені одразу сказали: «Відправимо тебе до білих ведмедів». І таки відправили – у Хабаровський край. Поблизу Комсомольська-на-Амурі є селище Ельбан. А в самому Комсомольську був брат Льоня з Липного – пастор. Це був 1991 рік. Там також служив Василь Феськов, який зараз є пастором церкви у США.

Мене призвали, і я мав працювати водієм на гауптвахті – за умови, якщо прийму присягу. Це вважалося престижною посадою. Але я сказав, що присягу приймати не буду. Тоді мені відповіли: «Якщо не приймеш – відправимо тебе в стройбат». І ще додали: повеземо тоді, коли частина буде вишикувана на плацу, щоб усі бачили, звідки ти. І що там у тебе будуть проблеми, бо віруючих не люблять.

Так і сталося: мене привезли саме тоді, коли вся частина стояла на плацу. Але Бог так влаштував, що рота мене дуже добре прийняла. Там був ще Олег Радіон із мого села і мій друг із Ковеля – Коля Василюк. З Василюком ми особливо трималися разом, дружили. І щонеділі їздили за 70 кілометрів у місто на служіння. Нас відпускали.

Коли ми тільки прибули в частину, я сидів у бесідці. До мене підійшов солдат із сусідньої частини – старший на рік по службі. Серед усіх він підійшов саме до мене, сів поруч. Так Бог діяв. Він запитав:
– Є тут віруючі?
Я кажу:
– Є.
– Є ті, хто не приймав присяги?
– Є.
– Можеш покликати?
Я відповів:
– Це я.

Він обійняв мене як брата і сказав: постарайтеся в неділю не працювати. Бо якщо будете працювати, вас почнуть відправляти на розвантаження вагонів або на будівництво дач, гаражів для офіцерів.

Ми прийняли рішення: у неділю не працюємо. І почалися серйозні випробування. Через інших солдатів офіцери чинили тиск: змушували в неділю виносити матраци, вибивати їх, виконувати різні роботи. Але ми цього не робили.

Одного разу, в неділю, стався переломний момент. Комбат каже:
– Фень і Василюк, прорвало трубу, треба принести зварювальний апарат.
Ми відповідаємо:
– Сьогодні неділя, ми не працюємо. Це день для Бога.
Він каже:
– Я наказую! Якщо не зробите – відправлю на гауптвахту.
Ми сказали:
– Ми не підемо. Неділя для Бога.

Він розгнівався і пішов. Що було далі – не знаю: знайшов когось чи ні. З одного боку, це виглядає як непокора владі, але для нас це було серйозне духовне випробування.

У понеділок він викликав нас і сказав слова, які я запам’ятав на все життя:
– Фень і Василюк, я у вашого Бога не вірю і не визнаю Його, але ви мені подобаєтеся, бо твердо відстоюєте свою віру. Я хотів би, щоб кожен солдат так само стояв за те, у що він вірить.

Після цього він дозволив нам щонеділі відвідувати церкву. Ми їздили з Ельбана в Комсомольськ-на-Амурі поїздом або автобусом на богослужіння. Згодом почалося служіння і в самому Ельбані – туди почали приїжджати віруючі. Це селище, до речі, було побудоване в’язнями, бо там велика колонія суворого режиму.

Одного разу ті, хто мав приїхати, не змогли. Вони запитали нас:
– Чи зможете самі провести зібрання?
Ми відповіли:
– Зможемо.

Це теж було випробування. Зазвичай нас відпускали, але тоді черговий по частині, який не любив віруючих, нас не випустив.Ми почали думати, як вибратися з чотириповерхової будівлі. І, зрештою, нас спустили з другого поверху по простирадлах, щоб ми могли піти на зібрання. Це був вечір посеред тижня.

Коли ми спускалися, повз проходив офіцер із іншої частини. Він повідомив чергового, що солдати втекли. Той одразу зрозумів, піднявся в роту, запитав:
– Де Фень і Василюк?
Нас не було. Зранку він доповів замполіту. Той вишикував роту і сказав:
– Десантники, крок вперед!
Ми стоїмо. Він каже:
– Ви, ви – Фень і Василюк.

Ми вийшли. Він сказав:
– Після строю – до мене в кабінет.

Ми прийшли і пояснили: просилися – нас не відпустили, але ми пообіцяли бути на зібранні, тому змушені були так вчинити.

І, що цікаво, йому це сподобалося – що ми навіть такою ціною тримаємо слово і служимо людям.

– Тобто ти два роки служив в армії? Не було побиттів чи серйозних проблем?

– Повних два роки відслужив, слава Богу, усе пройшло добре. Не били. Лише один раз був момент, коли довелося за себе постояти. Спочатку на нас почали тиснути, навіть били. І одного разу довелося дати відсіч. Після цього нас більше не чіпали.

– Ти молився в армії, читав Біблію?

– Це було найцінніше для мене в армії. У мене був цивільний одяг, фотографії з початку служби і маленьке чорне Євангеліє – гедеонівське. І все це в мене вкрали. Найбільше мені було боляче саме за Євангеліє. Коли мав можливість – читав. Коли мав можливість – молився. Йшов кудись у кущі, щоб побути наодинці з Богом. Це було постійно. І втрата Євангелія дуже боліла.

Було й благословення: знали, що я віруючий і чесний. Я отримав одну з найкращих робіт у частині – працював у цивільному дитячому садочку.Моя робота була легкою: я мав свою кімнату, відповідав за дрібний ремонт – двері, вікна, іграшки. Там мене дуже полюбили.

Були й випробування: для мене було дивно, що молоді жінки, які мали чоловіків, проявляли до мене увагу, пропонували себе. Але я з дитинства знав, що це гріх. Я привіз їм із Комсомольська дитячі Біблії і подарував кожній. Після цього вони розуміли, що я віруючий і не піду на це. Мені довіряли всі ключі в садочку – від складів із продуктами й речами. Знали, що я не вкраду. Я їв те саме, що й діти. По кілька разів на день виховательки кликали:
– Ігорьок, пішли обідати. Отак було.

– Слава Богу. Тобто ти через армію проніс віру, попри те, що ще не прийняв святе водне хрещення.

– Так. Після повернення додому я прийняв водне хрещення, уклав заповіт із Богом. Приблизно чотири місяці працював водієм на Цуманському деревообробному комбінаті. Потім мій родич запросив мене працювати водієм у міжнародній місії. Я дуже вдячний йому за те, що він багато мені допоміг, і завдяки його настановам та опіці я сформувався як служитель.

– А на водія ти де навчався?

– На водія я вчився в армії. Мені зарахували два роки служби як водійський стаж. А саме два роки були необхідні, щоб відкрити категорії з причепом і на автобус. Після армії я здав на ці категорії. Я їздив по всій Росії, в Україну, в Білорусь. Тричі був у Мурманську.

Розкажу кілька випадків. Одного разу ми чекали в порту Мурманська завантаження фури. До нас підійшли бандити й почали вимагати плату за стоянку. Тих, хто не платив, жорстоко били. Я дістав гроші і сказав: «Скільки скажеш – заплачу. Але знай: цей автомобіль працює для будинків престарілих і дитячих центрів. Пройдуть роки, і, можливо, твоя дитина опиниться в дитячому центрі або твоя мама – в будинку престарілих. І ти згадаєш, за що тобі це».

Він відповів: «Якщо хтось підійде – скажеш, що вже розрахувався». Після цього до нас більше ніхто не підходив із вимогами.

Інший випадок. Ми везли фуру літератури з Києва, проїжджали селище Пісочний біля Санкт-Петербурга. Мій брат Андрій служив неподалік і запропонував заїхати в місцеву церкву. Була зима, снігу — понад 30 сантиметрів. Брат побіг уперед шукати місце для розвороту фури і каже: «Ось поле, заїжджаймо». Ми заїхали – і застрягли. Люди проходили повз і сміялися… Виявилося, що це не поле, а замерзле озеро. Брат поїхав у частину шукати техніку, щоб витягнути машину. І раптом повз нас проїжджає КамАЗ із лебідкою. Я ледве його зупинив.

Почав просити допомоги, а водій каже: «Лебідка не працює». Я просто сказав, що помолюся – і вона запрацює. Вони сміялися. Я помолився і попросив увімкнути. Вони неохоче спробували – і, на диво, лебідка запрацювала. Так витягнули нашу фуру. Не знаю, що було далі з тими людьми, але вони були в шоці.

Коли мав вільний час, я виходив на вулицю і проповідував Слово Боже в населеному пункті, де знаходився центр місії.

– Зараз українці болісно сприймають інформацію про Росію.

– Так. На жаль, лише одна людина з тих, з ким я працював у Росії, зателефонувала мені і поцікавилася моїм життям. Там бояться дзвонити. Багато людей під впливом брехливої кремлівської пропаганди.

Мене особливо вражає, що ті, хто каявся, увірував у Ісуса Христа, все одно потрапили під цей вплив. Один колишній молодіжний лідер, який зараз став пастором, збирає гуманітарну допомогу для військових РФ. Мені боляче це бачити. Це справді дух заблудження, який впливає на свідомість людей через пропаганду. Але є в РФ християни, які залишаються тверезими духом.

– І ти потім вступив до московської семінарії?

– Спочатку я відповідав за молодіжне служіння. Потім мені довірили служіння в церкві – у селищі Шушари біля Санкт-Петербурга відкрилася нова церква. Знаєш, зараз мені навіть трохи ніяково, що в моєму житті так багато Росії. Але так склалося – це частина мого шляху, мого свідчення.

Пізніше мене запросили на навчання в Москву – до корейської семінарії місії «Благодать». Навчання було дуже інтенсивне: з ранку до пізнього вечора. Багато хто не витримував і залишав. Тоді активно запрошували студентів із України. Було близько 150 студентів із різних країн – Німеччини, Кореї, США, пострадянських держав. Саме там Бог дав мені дружину – Маю. Вона приїхала на навчання з Болгарії.

Після навчання я поїхав у Болгарію, і там ми уклали шлюб. Весілля було дуже скромне. Нас вінчав єпископ Василь Єлєнков. Через три дні ми поїхали в Україну, відвідали моїх батьків, побували також у Санкт-Петербурзі.

Я не думав, що буду жити в Болгарії й служити там. Але з’явилося бажання почати служіння.Є таке село – Крупник. Там жила однокласниця моєї дружини, Міґлєна. Ми почали збиратися втрьох, молитися. Міґлєна покаялася. Потім покаявся ще один чоловік – музикант, який грав на весіллях.

І поступово про це дізналося все село. Але реакція була дуже складною. Нас не приймали. Поширювали чутки, що ми даємо дітям наркотики, ріжемо вени, розповсюджуємо шкідливу літературу. Так, ми роздавали книги – але це була Добра Новина.

Одного разу до мене прийшли інтелігентні люди і запитали, чи є література. Я зрозумів, що це перевірка. Дав їм книги. Це були вчителі. Вони дослідили їх і нічого поганого не знайшли. Але сусіди погрожували: якщо ми будемо «чіпати їхніх дітей» – нас уб’ють.

– Там мусульманське населення?

– Ні, православне. У селі великий храм. Але в Болгарії є й мусульманські регіони – це наслідок 500-річного турецького панування. Жителі Крупника були дуже забобонні. Вони навіть боялися зірвати виноград із нашого саду – думали, що він може бути отруєний.

Я приходив у магазин – ніхто не вітався. Йшов вулицею – і чув у спину: «Секта!» Одного разу молодь зробила опудало, повісила його на наших воротах і підпалила.

– Ви жили в орендованому житлі?

– Так, у будинку. Це був дім колишнього водія болгарського міністра, він був непростою людиною. Після його смерті дружина жила в Софії, і Бог дав нам можливість жити там майже безкоштовно. Пізніше покаявся ще один чоловік – Тихомір. Його боялися в селі: він мав авторитет, був фізично сильний, міг конфліктувати. Він почав приходити в церкву.

У нього була боротьба з курінням. Одного разу я побачив, як він стояв із сигаретою. Я відвернувся, щоб не поставити його в незручне становище. Але він мене помітив і викинув сигарету.Через кілька днів він прийшов і каже: «Я не знаю, що зі мною сталося. Прийшов додому, захотів молитися, став на коліна – і почав говорити мовами, яких не розумію». Він навіть не знав про хрещення Духом Святим, але Бог торкнувся його. Я почав готувати його до служіння, розуміючи, що рано чи пізно поїду.Через чотири роки ми виїхали з Болгарії. Бог спасав різних людей. Був момент духовного прориву.

Одного разу сусід сказав: «Поїхали зі мною». Ми приїхали в центральний парк, де збиралася молодь. Вони почали змагатися – віджималися, робили різні вправи. Я теж приєднався. Бог дав мені силу – я показав, що можу більше: віджимався на одній руці, на пальці, ходив на руках. Вони дали мені прізвисько «каратист». Згодом попросили тренувати їх. Я погодився і сказав зробити турнік. Вони зробили — і ми почали займатися. Через це Бог почав діяти в їхніх серцях.

Потім мене викликав мер (по-болгарськи – кмет) і сказав, що ми повинні залишити село через погані чутки. Я відповів: «Ми поважаємо владу, як написано в Римлян 13. Ми готові поїхати – якщо це правда. Але якщо це неправда, ми залишимося». Він погодився. Через чотири дні викликав нас і попросив пробачення: жодного підтвердження звинуваченням не знайшлося. Більше того, він запропонував допомогти з реєстрацією церкви і навіть надати приміщення.

У нас уже було місце – великий будинок Тихоміра. Там і збиралися. Через чотири роки я виїхав, а Тихомір залишився. Згодом його рукопоклали на пастора. У селі збудували дім молитви, і я також долучився фінансово.

– І там досі є церква?

– Є церква. Є Дім молитви. Люди каються — Бог звершує Свою роботу. У Болгарії у нас народилося двоє синів – Йосип і Веніамін. І ми повернулися в Санкт-Петербург. За той короткий час, що ми там були, я ніс служіння: їздив у тюрми, проповідував у «Крестах», показував фільм «Ісус» (тоді ще на плівках). Також служив у будинках престарілих і служив у Свято-Троїцькій біблійній школі.

Але сталося так, що дітям не підійшов клімат після Болгарії, вони почали часто хворіти. Лікарі сказали: якщо хочете зберегти їхнє здоров’я – потрібно їхати або в Україну, або назад у Болгарію.

До речі, щодо народження дітей. У Болгарії є правило: перед шлюбом подружжя проходить ретельну медичну комісію, зокрема перевіряють, чи можуть мати дітей. Нам сказали, що в нас несумісний резус-фактор, і навіть якщо дитина народиться (що малоймовірно), вона буде з інвалідністю. Перший рік Мая не могла завагітніти. Але Бог дав нам первістка – Йосипа. Потім народився другий син – Веніамін. А ще через сім років Бог благословив нас третім сином – Свіліном. Я дуже вдячний Богу за дітей. Лікарі казали одне, а Бог зробив велике чудо.

І саме в той час, коли ми шукали вихід, Бог почав відповідати. Це історія, пов’язана з відомим радіопроповідником, пастором Іваном Зінчиком. Я запросив до себе єпископа, ми сиділи вдома, спілкувалися. Я розповів про ситуацію з дітьми: вони постійно хворіли, місяць перебували під крапельницями, були дуже слабкими, і ми не знали, що робити.

Аж раптом дзвінок (тоді ще не було мобільних). Дзвонить моя сестра і каже: «Ігор, Іван Зінчик був у Луцьку. Він запрошує служителів на Полтавщину. Чи не хочеш ти переїхати?» Коли я це почув, пішов до єпископа і заплакав. Кажу: «Ось така ситуація, ось такий дзвінок». Він відповів: «Це відповідь від Господа».

– Але ж ти тоді ще навчався?

– Так, паралельно навчався в Московському теологічному інституті (МТІ). Я перевіз сім’ю до батьків, щоб підготуватися до переїзду. І думав: залишуся ще на кілька місяців, зароблю гроші, щоб їхати на Полтавщину. І ось я потрапляю на молитовне служіння в Башликах. Через сестру Галю до мене приходить слово. Вона нічого не знала про мої обставини, але говорить: «Сину Мій, хіба Я Іллю не прогодував? І тебе прогодую. Тобі потрібно їхати – спасати душі».

Це було дуже чітке слово. Коли я приїхав на сесію в Санкт-Петербург, до мене підійшов один американець і благословив 150 доларами. Потім ще один дав 50, ще один – 20. Разом 220 доларів – із цією сумою я й переїхав на Полтавщину. У нас було двоє малих дітей, два мішки картоплі, трилітрова банка сала, сумка «в клітинку» і великий чемодан із духовною літературою.

– Як ви добиралися?

– Нас привезли на КамАЗі, який віз капусту. Це був кінець 1999 року. Ми поселилися в Пирятині. Я мав жити в місіонерському домі. До нас там жила інша сім’я, і після них усе було занедбане, але коли ми приїхали, навели порядок – і люди це помітили, були задоволені. Паралельно я почав шукати житло.

– А як ти опинився в Лубнах?

– Спочатку я приїжджав сам, без сім’ї – як розвідка. Їхав у Чорнухи, але вийшов у Лубнах. Потім у служителів Полтавщини дізнася : – Чи є тут наша церква?  Мені відповіли: «Немає». Пізніше, коли спілкувався з Іваном Зінчиком, сказав, що хочу почати служіння саме в Лубнах. Хоча він бачив мене або в Пирятині, або в Чорнухах. Виявилося, що там були люди, які давно молилися, щоб у Лубнах з’явилася церква. І це стало підтвердженням.

З житлом була окрема історія. Було слово: «І житлом благословлю». Я тричі приїжджав у Лубни – і не міг нічого знайти. Згодом зрозумів: Бог показував, що своїми силами це неможливо. І ось одного разу знаходжу в газеті єдине оголошення про оренду. Телефоную господарю. Кажу: «Ми сім’я, двоє малих дітей, я служитель».

Він відповідає: «Ні. У мене вже жили – все занедбали, діти зіпсували меблі». Я сказав: «Я не буду багато говорити. Просто довіртеся – і побачите результат». Він погодився. Через кілька місяців приїхав подивитися. Побачив: двір доглянутий, дерева обрізані, город посаджений, фундамент підфарбований, у хаті чистота й порядок. І він заплакав. Каже: «Тут так було, коли жила моя мама. Я це пам’ятаю». Після цього сказав: «Ви будете жити безкоштовно. І комунальні – як у моєї мами-пенсіонерки, зі знижками».

Так Бог благословив: спочатку показав, що немає можливості, а потім Сам дав – і ще й безкоштовно. І так ми там жили. І перше служіння в Лубнах відбулося 7 січня 2000 року. Ми роздали більше трьох тисяч газет. Згодом було викуплене приміщення – воно коштувало вісім з половиною тисяч доларів. П’ять тисяч пожертвував Іван Зінчик, а решту я позичив – у батьків, друзів, родичів. Так і назбирали необхідну суму. Це було приміщення в центрі, біля базару – колишній магазин меблів.

Але для мене особливо цінною була підтримка братів: Павла Ковалишина, Володі Бобика, Сергія Андрущенка. Коли я їздив на сесії, вони приїжджали і проводили служіння. Якщо ж у них не виходило, приїжджав пастор Петро Крук із Волині – і також служив. Я дуже вдячний Богу за цих людей.

Пам’ятаю навіть такі дрібниці, як виделки й ложки, які нам дав Павло Ковалишин. У нас просто не було чим їсти. Не було на чому спати. Часто кажуть, що служіння – це щось легке й благословенне. Але ми проходили дуже непрості моменти. Коли ми тільки приїхали, певний час не було жодної підтримки. Закінчилися гроші, і ми не могли навіть купити елементарні речі. Саме тоді Павло Ковалишин із дружиною Світланою благословили нас посудом.

У нас уже було двоє маленьких дітей. І я вдячний братам із Пирятина та Чорнух – Володі, Сергію – вони збирали продукти й привозили нам: закрутки, м’ясо, допомагали, як могли. Але був період, коли ми харчувалися майже лише макаронами – такими маленькими, різнокольоровими «зірочками». Можливо, хтось пам’ятає їх: зелені, червоні, жовті. Ці макарони передала моя бабуся Варвара з Карпилівки. Був час, коли ми жили тільки на цих макаронах. Діти просили: «Хочемо картоплі». Потім, коли була картопля, просили макарони. Бо завжди було або одне, або інше. Що було, те й їли.

Іноді сьогодні дивлюся – здається, що служіння, місія – це щось легке. Але насправді ми пройшли дуже непрості випробування. Коли почалося служіння, у Лубнах нас було тільки двоє – я і моя дружина. Усе робили самі: документи, прибирання, недільна школа. Бували ситуації, коли змушені були залишати дітей самих удома, коли старшому було три роки, молодшому – два. Вимикали газ, електрику, все перекривали і йшли.

Коли почали відкриватися нові громади: Почаївка, Войниха, Олександрівка. Транспорту не було, доводилося добиратися, як доведеться – у холод, у спеку, в дощ, у сніг. Стоїш на виїзді з Лубен, зупиняєш машини – ніхто не зупиняється. І думаєш: «Боже, чому так?» Але я вдячний Богу за те, що провів через ці випробування. Зараз інколи люди дивляться і кажуть: «У нього є де жити, церковна машина». Але вони не знають, через що пройшла наша сім’я.

Бог почав благословляти: почали відкриватися церкви, приходили люди. Це був 2000 рік. Першою покаялася Євдокія Василівна – вчителька з Войнихи. Першу євангелізацію провели 7 січня, коли приїхала молодь із Карпилівки. Ми роздали три тисячі газет, а на зібрання прийшло лише десять людей. І з них покаялася одна людина.

Потім я сидів у тому приміщенні – ще в колишньому меблевому магазині. Навіть не знімав вивіску. Люди заходили, думаючи, що це магазин.

Питають: “Що тут?” Я відповідаю: “Сідайте, розкажу.” І починав їм проповідувати. Так Бог почав діяти. Я щодня виходив у місто, знайомився з людьми, зупиняв їх, говорив про Бога.

– Ти тоді активно розповсюджував газету «Жива надія»?

– Так, я користувався саме нею. Пам’ятаю, через цю газету прийшли люди до церкви – зокрема Женя. Її вітчим десь узяв газету «Жива надія» і використовував її для самокруток. І так сталося, що не докурив саме той клаптик, на якому було оголошення про зібрання церкви в Лубнах. Женя прочитала це оголошення і прийшла до церкви. Якраз тоді проходила євангелізація за участю пастора Івана Зінчика – там вона й покаялася. Зараз її чоловік Микола – ревний служитель церкви. У них п’ятеро дітей.

– Ти намагався використати всі можливі засоби, щоб донести людям Євангеліє?

– Так. З’явилася перша замітка в газеті про відкриття церкви в Лубнах. А міський голова на той час був комуністом. І те, що ми придбали приміщення в центрі, біля базару, стало для них справжнім шоком. Мене викликали до міськради, де зібралися всі керівники міста, включно з головним архітектором. Вони наполегливо запропонували продати це приміщення, мовляв, це звичайний меблевий магазин, і церква не може бути в такому місці. Я подякував за пораду. Але коли вони почали говорити більш жорстко, я встав і сказав прямо: «Я вас не боюся, комуністичні часи вже минули. Мого діда знищили за віру в Бога. Якщо потрібно – і я буду сидіти в тюрмі за віру».

Ми вже мали офіційну реєстрацію, тому я сказав, що ми не підемо з цього приміщення. Пам’ятаю, один із керівників – Олексій Дмитрович Пивовар – сидів і усміхався. Коли ми вийшли, він підійшов до нас і сказав: «Молодець, правильно, так і треба!» Він був секретарем міського голови. Сам же мер дав негласну вказівку, щоб нам не дозволяли ні купувати, ні продавати приміщення. Хоча це було протизаконно.

Через п’ять років ми захотіли придбати інше, більше приміщення, але він знову не дозволив. Я зустрів його в місті, привітався і сказав: «Хочу поговорити з вами не як священник із мером, а як людина з людиною». І додав: «За ці роки церква зробила багато доброго для міста: ми прибирали вулиці, ремонтували дитячі майданчики». Хіба ми не заслужили на ваш підпис?»

Він подивився на мене і сказав: «Заслужили». Після цього підписав документи, і ми змогли придбати нове приміщення. Наші стосунки нормалізувалися. Але знадобилося п’ять років, щоб він зрозумів: церква – це благословення для міста.

Згодом Бог дав налагодити співпрацю з різними християнськими місіями. Особливо вдячний місії «Добрий самарянин» і її директору Ростиславу Боришкевичу, а також Петру Радчуку – вони багато вклали в це служіння. Спочатку я не був у цій місії, бо мене багато років підтримувала Ненсі Зінчик, донька Івана Зінчика. На Полтавщину часто приїжджав із євангелізаціями гурт «Авен Єзер», і через це також формувалися добрі стосунки.

Коли тільки починалося служіння в Лубнах, мені приснився сон: велике коло, а навколо нього – багато малих кіл. І згодом дійсно почали відкриватися церкви по селах. Навіть місцева влада заохочувала нас: готові були давати пальне, аби ми їхали і проповідували, бо молодь гинула в алкоголі. Один староста навіть запропонував безкоштовне приміщення – тільки щоб ми приїжджали.

– У чому, на твою думку, закономірність успіху служіння?

– Є два важливі моменти, і один без іншого не працює. Перший – це дія. Є люди, які щось роблять, але без молитви, без керівництва Святого Духа – і це проблема. Другий – молитва. Є ті, хто лише молиться, але нічого не робить. Це інша крайність. Але ми бачимо в Біблії: Христос і молився, і діяв. Апостоли також молилися і діяли. Недарма написано: «Дії святих апостолів» – вони були святі і діяли.

Для мене дуже важлива молитва: «Боже, дай мудрість, дай правильне бачення».

І далі – щоденна праця: зустрічі з людьми, служіння, організація різних заходів, спілкування з владою. Велику роль відіграла підтримка людей. Особливо хочу згадати Василя Дробота – без нього і його сім’ї було б дуже важко: спів, проповіді, транспорт – це була велика допомога.

Успіх служіння багато в чому залежить від команди. Можливо, вона невелика, але вона має бути. Звичайно, були й випробування. Були погрози – казали, що мене можуть убити. Були спроби закрити церкву. Але Бог провів через усе це. І з часом прийшли плоди. Ми використовували різні методи євангелізації, і головне – постійна активність: виходити до людей, знайомитися, говорити, діяти.

Про служіння останніх років читайте у ЧАСТИНІ 2
Текст і інтерв’ю: Геннадій Андросов