«Життя для того, щоб служити Господу!» – свідоцтво  Василя Галанесі (частина ІІ)

Продовження. Початок  тут.

– Якщо Бог посилає служителя на інший континент, то і там він в служінні Богу не загубиться, а знайде своє місце. На сьогодні вас обрали на служіння єпископа об’єднання Церков ХВЄ західного узбережжя США. Тобто в Америці ви не загубилися.

– Буквально на другий день, як ступив на американський континент, мене відвідали брати й один з них сказав: «Брат Вася, ми хочемо відкривати нову церкву…» Одразу запропонували очолити її. Зазначу, що в США наші церкви умовно називають по переважному складу її членів, наприклад, львівська церква або волинська, наша ж була чернівецька.

Спочатку орендували приміщення в американській церкві. Пам’ятаю, як прийшов у той дім, став на коліна, щоб спробувати – чи зручно буде молитися на колінах. Мене побачив пастор тієї церкви й у нього на очах забриніла сльоза, тільки з часом зрозумів причину його розчулення. Він сказав, що ще пам’ятає, як у їхній церкві християни молилися на колінах. Коли ж ми відвідали їхню церкву на свято, то я побачив, що під час молитви люди навіть не встають, моляться сидячи.

– Це зміна традиції, чи така культура?

– Думаю, що це швидше результат духовного охолодження. Мені здалося, що в американських церквах більше поваги надають прапору США, аніж Господу. Але то американці… Я ж молився, щоб ми, емігранти, зберегли те служіння, що мали в Україні. Вважаю, що дотепер ми стараємося ревно служити Богу і виконувати все щиро, як повелів Господь.

– Ви вже маєте свій Дім молитви?

– Через шість років ми змушені були шукати нове приміщення під Дім молитви. Зібрали фінанси та купили будинок, де служимо вже 16 років, але й він уже став затісним для нас, бо маємо 400 членів церкви (якщо врахувати дітей, то нас понад 600). Тож зараз знову в пошуках нового приміщення під Дім молитви. До речі, 13 квітня 2024 року будемо відзначати 25-річчя нашої церкви.

– То на таку кількість, напевно, що ви старший пастор?

– Так. У нас сім дільниць і сім пасторів. Гарно все розподілене, служителями ведеться належна праця, всі вівці охоплені належною увагою.

– Чи вважаєте, що вас Бог покликав у США, щоб мати ще й нагоду допомагати Україні?

– Так. У нас є ревні брати, які трудяться в Україні, зокрема брати Анатолій Коломієць, Петро Радчук, директори місій, які багато часу проводять в Україні та інших країнах, виконуючи повеління Ісуса Христа. Ми маємо спеціальні проєкти для допомоги Україні. З цією війною це особливо стало актуальним. Наприклад, зі штату Вашингтон наші церкви зібрали 68 контейнерів гуманітарної допомоги.

– Я зауважив таку річ: українські церкви в США дужче жертвують для України, аніж церкви в деяких областях у нас…

– Можливо й так. Чому це так? Напочатку в емігрантів було відчуття провини перед Україною. Так само рівень матеріального життя в Америці значно кращий, є робота, є гідна зарплата, є можливості допомогти.

Коли знаєш, що в Україні твої брати по вірі мають потребу, тож це нормально допомагати, Дух Божий спонукує це робити. Якщо жити в Америці й нічого не робити для ближнього, для розширення Божого Царства, то це марне життя. Власне, де б ти не жив, якщо щирий учень Христа, то будеш все робити для того, щоб віддавати належну любов Христа ближньому. Насамперед хочеться допомогти нашому народу, нашим землякам. Також вже сотні церков відкриті нашими місіонерами в Африці, країнах Латинської Америки, Індії.

– І ця праця ведеться виключно на пожертвування членів церков ХВЄ західного узбережжя США?

– Так. Ми вчимо жертвувати обов’язково десятину від доходів, але це жертва фарисея, ми ж вчимо жертвувати більше десятини. Наші люди дуже жертовні. На цьому не робимо реклами, однак місіонери на місцях зобов’язані давати звітність (фото, відео) про зроблену працю, щоб жертводавці бачили куди й на що витрачені кошти. Я навіть зауважив таку річ: на сьогодні у процентному відношенні ми більше трудимося на зовнішню місію, аніж внутрішню (десь 80 на 20). То є дисбаланс. Бо в наших церквах зросло молоде покоління, і важливо більше уваги звернути саме на нашу молодь.

– В Україні війна, а ви приїхали. Чи не було побоювання?

– Ми все робимо з молитвою, довіряючись Господу. Мене сюди просто тягне, у цьому році я тут вже вдруге. На жаль, у нас є такі брати, які за 25 років свого життя в Америці жодного разу не були в Україні.

– Коли була епідемія коронавірусу, я чув про вашу хворобу. Тож деякі служителі Церкви через цю хворобу відійшли у вічність…

– Тяжко згадувати 2020 рік. Тоді багато померли через цю хворобу, зокрема, мій батько, також мій сват Петро Саєнко. Так сталося, що з 1 по 30 серпня я був у госпіталі, була серйозна боротьба за життя, багато церков тоді молилося. Був такий момент, коли я вже був здався і сказав дружині: «Тома, відпусти мене!» А вона мовби не чує, натомість каже: «Вася, я принесу тобі оливу для помазання, а ти сам себе помастиш!» До мене нікого не пускали, тільки одну дружину.

– Як ви гадаєте, чому Бог допустив у ваше життя таку тяжку хворобу?

– Кожен з нас мусить проходити певні труднощі, сюди входять і хвороби. Напевно ще й тому, щоб я міг краще співчувати тим, хто має подібні страждання і випробування. Після виписки з госпіталю я ще упродовж року дихав за допомогою апарату, особливо вночі. Дружина цілий рік чергувала, берегла мій сон, слідкувала за тими масками, трубочками. І нарешті я став здоровим, що можу вже подорожувати, ось прилетів в Україну. У Бога ще є плани для мене на цій землі. Тож, будемо служити Йому щиро допоки нашого життя тут.

– Дякую за розмову. Подальшого благословіння та успіху у вашому житті та праці для Господа.

Розмовляв Геннадій Андросов.