«Життя для того, щоб служити Господу!» – Василь Галанесі (частина І)

Є люди, які служать Богу і до них тягнуться інші, бо відчувають дію Духа Христового в їхньому житті. Таким служителем є Василь Галанесі. На сьогодні він виконує служіння єпископа Церков ХВЄ західного узбережжя Америки. Наш кореспондент Геннадій Андросов поспілкувався з Василем Галанесі під час його відвідин України та Полтавщини восени 2023 року.

– Я народився 26 серпня 1962 року в селі Великий Кучурів на Буковині (недалеко від кордону з Румунією). У нашому краї були віряни, які називали себе «Воїни Христа», то до них належали й мої батьки. Вони були дуже побожними. Після мого народження стали відвідувати церкву п’ятидесятників, де пережили народження згори.

– Тож ваші батьки вже були щирими християнами, коли  долучилися до євангельської церкви?

– Хоч вони були глибоко віруючими, однак внутрішньо відчували, що їм щось бракує. Щиро шукали Бога, але глибокого внутрішнього задоволення в православ’ї не знаходили. Коли батьки вперше почули живу євангельську проповідь, то ясно, що їхні серця стрепенулися – відчули, що це саме те, що вони так прагнули знайти. Хто щиро шукає істинного Бога, той знайде, в якій би він релігії не перебував.

Згадайте апостола Павла, який спочатку називався Савлом, тож він був гонителем перших християн, але коли зустрівся з Христом, то миттєво усвідомив, що був у духовному заблудженні, він сказав: «Господи, що повелиш мені робити?» І він одразу став проповідувати звістку про Ісуса Христа. Натомість багато фарисеїв мали зустрічі з Ісусом Христом, понад це – вони були свідками Його чудес, однак не стали послідовниками Ісуса, а навпаки шукали нагоди ув’язнити Його і вбити.

Отже, в 1960-х роках в нашій місцевості було своєрідне духовне пробудження, з наших родичів багато хто пережив хрещення Духом Святим зі знаменням інших мов. Особливістю народження церкви п’ятидесятників у нашій місцевості було те, що ніхто ззовні не прийшов з проповіддю Євангелія, а самі люди, зокрема «Воїни Христа», почали шукати Бога, вони збиралися (подібно тому, як відбуваються наші зібрання), досліджували Новий Завіт і пережили хрещення. Серед цих вірян відбувалися хрещення Духом Святим.

Моя мама рано вийшла заміж, я народився, коли їй було усього 15 років. Мене ще хрестили в православній церкві. Мій дід, мамин тато, був серед перших осіб села, а я був у нього перший онук. Дід був дуже стурбований тим, що його донька пристала до нової течії вірян у нашому селі. Коли мені було усього декілька місяців, я захворів на коклюш. Дід приходив до мами й казав: «Дівчино, якщо хлопець помре, як ми будемо його ховати?» Тоді поховання без православного священника вважалося неприйнятним. Але парадокс у тім, що й мого діда вже давно нема і того «батюшки» вже давно нема, а я з милосердя Божого досі живий.

– Що зробив Господь?

– Ми жили в самому центрі села, де була сільрада, пошта, тому туди часто приходили з околиць наші знайомі, родичі. Одного разу до нас додому зайшла жінка-християнка з п’ятидесятників, побачила мене, який захлинався від кашлю. Вона запропонувала моїй мамі помолитися за моє зцілення. Удвох вони стали наді мною молитися, та так ревно, що я заспокоївся, перестав кашляти, а потім зовсім одужав. Це стало серйозним поштовхом у богошуканні моїх батьків. Вони виявили бажання приєднатися до церкви п’ятидесятників, прийнявши Завіт з Богом через святе водне хрещення.

Хрестилися вони восени вночі й навіть не знали в обличчя священника, який їх охрестив. Це було так зроблено в цілях безпеки, раптом би моїх батьків арештували й робили допит? Такий був час гоніння на щирих християн за їхню віру.

– Чи ваші батьки ще живі?

– Вони вже у вічності. У 2016 році мама Гарафіна відійшла до Господа, а у 2020 році – батько Олександр. Мої батьки зберегли віру в Господа нашого Ісуса Христа до кінця земного життя.

– Як до вас прийшла віра в живого Бога? Бо ми розуміємо, що віра не передається по спадковості.

– Так, по спадку віра не передається, однак важливе значення для дітей має правильна настанова батьків, їхній особистий приклад. Я був досить жвавим і рухливим хлопчиськом, на одному місці не міг всидіти. Казала моя мама: «Де мене не сіяли, я там сходив!» Однак разом з батьками любив відвідувати зібрання церкви.

Через гоніння християни збиралися по домівках (і вночі, і вдосвіта), і то не в одному місці постійно, а в різних хатах, і навіть різних селах. Коли я знав, що має бути зібрання удосвіта в сусідньому селі, звечора просив батька: «Тату, візьміть мене у зібрання!» Тато казав: «Добре, якщо встанеш, то підеш з нами!» Я так чутливо спав, що одразу почув, як тато встав… Я швиденько одягнувся, а надворі зима, холодно, а ми пішки йдемо десь близько п’яти кілометрів. Хата для зібрання тісненька, добре натоплена… Я присів у кутку, мене розморило і я проспав увесь час, однак на другий день міг вже хвалитися хлопцям, що був у зібранні. Бо в нас було так: щоб дитину взяли в зібрання, то треба було ще це заслужити, наприклад, зробити якусь роботу по господарству. Ми, діти, дуже хотіли в зібрання! Наше покоління було спраглим по правді Божій.

Коли мені виповнилося дев’ять років, я пережив народження згори, про яке каже Ісус Христос Никодиму (див. 3 розділ Євангелія від Івана). Я пам’ятаю, як зі своїми однолітками (окремо від дорослих) ми схиляли коліна і ревнували по Богу, по сповненню силою Духа Святого – по зразку старших.

– Зараз великі можливості вільно приходити до церкви, але немає такої ревності. Чому?

– Тоді була заборона, а це спонукує до більшої ревності. Ми всі жили з передчуттям того, що щось має статися. Тоді були штрафи, арешти… Мій дядько, моєї бабусі рідна сестра і її чоловік були ув’язнені за віру в Бога. Чому ми, молоді, так само ревнували? Тому що ми бачили наших старших, братів, батьків, які готові були страждати за віру в Бога. У них не було подвійних стандартів: вони як проповідували, так і жили.

Ми бачили дію Божу у церкві: були відкриття, пророцтва, зцілення. Мою рідну сестру Світлану Господь зцілив від лейкемії. Лікарі тоді сказали мамі, щоб вона жила заради інших дітей (нас було вже четверо), а моя хвора сестричка більш як два тижні не протягне. Однак церква ревно молилася за її зцілення і через два тижні Світлану виписали з лікарні цілком здоровою. Це явне чудо Боже! Їй зараз вже 59 років. Вона дружина пресвітера в тому селі, де я зростав. Таких свідчень було багато, це нас спонукувало дужче шукати Бога. Не тільки у дорослих християн, а й у нас, дітей, було переконання, що можна щиро помолитися (якщо потрібно – з постом), і Господь обов’язково дасть відповідь.

– Особисто ви мали гоніння від державних структур через свою віру?

– Якщо вважати гонінням, коли саджають до в’язниці, то я такого не мав, але певні утиски мав. Наприклад, я добре вчився у школі, але мені оцінки занижували. Хотів вступити до вишу, але мені чітко дали знати, що туди мені дороги нема. Змушений був вступити в училище, але закінчив його з відзнакою. Віруючі не були відсталими, а були зразковими громадянами.

– Як ваше подальше становлення, як християнина, відбувалося? Хто вас охрестив?

– Тоді вже було послаблення гонінь і хрещення було відкритим. Мене хрестили брати: Василь Куляк і Василь Захарюк з Чернівців. Також змушений був служити в армії, де наді мною працювали політпрацівники, але у них нічого не вийшло. Мені було легше ще й через те, що в нашій частині переді мною пройшли брати, які взяли на себе удар за віру і встояли, політруки вже розуміли, що з такими, як ми, вони нічого не вдіють. Мене одразу запитав політрук: «Ти такий, як Самсон?» То був солдат, на прізвище Самсоненко. Я сказав, що так. «Ну то йди, служи!» – махнув рукою політрук і додав: «Такі люди нам потрібні!»

Я демобілізувався в 1982 році. Коли мені було 22 роки, майже одностайним голосуванням мене обрали в церкві нашого села дияконом. Але згідно з нашим статутом служитель повинен бути одруженим, то мені поставили умову: «Василю, женишся і тоді тебе рукопокладемо!» Шлюб – це важливий крок, тому дружину я шукав п’ять років. Коли ж одружився у 27-річному віці, то переїхав жити в Чернівці (до церкви, звідки була моя наречена), через це мій термін на дияконське служіння в селі був анульований.

– То ви стали членом церкви в Чернівцях? І чи ви працювали на звичайній роботі?

– Так. Я працював столяром і маляром, робив багато іншої праці. У церкві мав дияконське служіння на дільниці, а потім мене вже офіційно обрали на служіння диякона, також був відповідальним за відділ євангелізації по області упродовж десяти років. У 1990 році в Чернівцях ми відкрили місію «Єдина надія», яка функціонує й сьогодні. Духовна праця розширялася, тому в 1993 році в Чернівцях ми відкрили нову церкву «Осанна», в якій мене рукопоклали на євангеліста з повноваженнями пастора. Троян Головач приїхав з місіонерського служіння з РФ, я йому передав служіння і на початку 1999 року з сім’єю переїхав до США (у нас вже було троє діток). То це було рівно 25 років назад.

Продовження розмови тут.