У 70-х пережили тиск радянського КДБ, а в 2022-му служили гуманітарним хабом – київська церква «Ковчег» відзначила 50-річчя

У київській церкві «Ковчег» по вул. Брусилівській, 28/33, що на масиві Новобіличі, 30 листопада відбулося святкове богослужіння з нагоди 50-річчя. Це одна з найстарших п’ятидесятницьких церков Києва, на долю якої випало немало випробувань, але разом із тим й велика кількість Божих милостей.

Служіння, що тривало майже чотири години, пройшло ніби на одному диханні: сторінка за сторінкою брати та сестри гортали книгу історії своєї  церкви.

Привітали вірян та поділилися словом перший заступник старшого єпископа УЦХВЄ Віталій Яцюк та старший пресвітер Київського міського об’єднання УЦХВЄ Сергій Вознюк, а також пастори інших київських церков.  На свято приїхало багато гостей, які свого часу знайшли спасіння і Божу благодать у цих стінах, а нині служать в інших місцях.

Брати і сестри ділилися спогадами про кожен з періодів історії церкви, що пов’язані з іменами пасторів Леоніда Пархоменка, Володимира Глуховського, Петра Кирпача, Андрія Мозгового, Василя Хмеля. А сьогодні духовну варту тут несуть старший пастор Володимир Змунчило та пастори Олександр Руденко і Артем Ковпак. Пастор Артем презентував історичну довідку про церкву.

Нелегальний період: 1973-1974 роки

Церква «Ковчег», очолювана пресвітером Леонідом Пархоменком, проводила свої зібрання ще з 1973 року. За проповідь Євангелія у темну  ніч атеїзму безбожна радянська система виставила свій рахунок: ворог народу, бузувірство, “тормоз комунізму”. Віруючих зневажали, штрафували, саджали до в’язниць, тому зібрання проводили таємно по лісах навколо Києва, по хатах і квартирах. Найбільша відповідальність лягала на братів-служителів.

У таких  складних обставинах народ Божий проводив своє життя і служіння під прямим керівництвом Духа Святого. На зібраннях практикували прояви духовних дарів, молитви були натхненні, полум’яні. І чим сильніші були репресії з боку влади, тим більше народ Божий шукав захисту, притулку, втіхи в Господі.

Період реєстрації – 1975 рік

Завдяки міжнародному тиску, спричиненому гоніннями на християн, радянська влада дала можливість зареєструвати церкву на правах автономії у 1975 році. Брати вагалися, чи варто довіряти державі, роздумували, зважували, молилися. Та згадали досвід Івана Воронаєва, через якого Бог Духом Святим звершував пробудження в 20-ті роки на Одещині і далі по всій Україні. Врешті-решт дійшли висновку, що треба реєструвати.

З 25 грудня 1975 року помісна церква під керівництвом пресвітера Леоніда Пархоменка, почала вільно проводити свої зібрання за місцем  реєстрації: м. Київ, масив Новобіличі, вул. Гостомельська, 7/21.

Цікавий факт: владою було видане негласне розпорядження направляти до церкви вчителів середніх шкіл, які мали давати оцінку тому, що відбувалося на зібраннях. Саме завдяки цьому чимало вчителів вперше почули проповідь Євангелія. Потім  хтось із  проповідників  прямо сказав із кафедри, мовляв, бачите як благословляє нас Бог, що навіть з райвиконкому направляють людей слухати Слово Боже. Незабаром влада це  розпорядження скасувала.

9 лютого 1976 року рішенням Виконкому Ленінградської райради м. Києва  був даний дозвіл церковній громаді ХВЄ на відбудову та переобладнання частково зруйнованого будинку по вул. Брусилівській 28/33 (раніше там планували звести ветеринарну лікарню).

Будівництво Дому молитви

Перед братами постало питання: де взяти проект будинку і кошти на будівництво. Спочатку вирішили побудувати невеликий будиночок, враховуючи свої фінансові можливості. Та про це почули брати з Рівненщини, які рішуче заявили, що потрібно будувати повноцінний молитовний будинок, як для столиці. А за кошти сказали не турбуватись, адже ті «ворони», яким Бог звелів приносити поживу для пророка Іллі, живі донині.

Віряни працювали жертовно. Будівельна команда складалася із  Олександра Отроха, Андрія Мозгового, сім’ї Захарових. Пізніше до них долучився Володимир Глуховський, який почав залучати допомогу з інших регіонів країни, що стало великою підтримкою. Всі столярні роботи виконували місцеві брати на чолі з Олександром Отрохом і Андрієм Мозговим.  Сестри — Тетяна Митрофанівна, Аня Буреніна, Галя Гайс — щодня готували обіди, перетворюючи будівельний майданчик на місце любові та спільності.

Провести електрику в новобудові запросили кваліфікованого спеціаліста Миколу Сузька, який працюючи вихідними, слухав, що відбувалося на зібранні і незабаром покаявся  та прийняв Христа.

Леонід Петрович Пархоменко, який був пастором церкви до 1984 року, ревно дбав про духовну свободу. Коли тиск влади посилився і постала загроза заборони духовних проявів, він прийняв непросте, жертовне рішення і залишив офіційне керівництво, щоб церква могла зберегти реєстрацію. Частина членів церкви підтримувала рішення пресвітера Леоніда Пархоменка і перейшли разом з ним на нелегальне служіння.

Період великого пробудження: 1984 -1995

У 1984 році розпочався новий етап під керівництвом пастора Володимира Сергійовича Глуховського. Наступне десятиліття на зламі епох (з 1984 по 1995 рік) – це був час великого пробудження, коли Церква вийшла з «катакомб».

Володимир Глуховський за часів сталінських репресій був засуджений до розстрілу за проповідь Євангелія, але Бог зберіг йому життя: вирок замінили на 10 років таборів. Пройшовши крізь в’язниці та випробування,  він не зламався. Головний акцент у проповіді Євангелія Володимир Сергійович робить на пізнання Христа (христоцентричність), особисте освячення членів церкви, організовує навчання проповідників Євангелія, братерську раду доповнює новими служителями.

Кінець 80-х років став часом підготовки до великих змін. Громада зростала. Саме в цей період брати наважилися на будівництво баптистерію. І це було пророчим кроком, адже зовсім скоро хрестити довелося сотні людей.

З початком 90-х залізна завіса впала. Україна здобула Незалежність, і разом з нею прийшла довгоочікувана релігійна свобода. Це був час неймовірної духовної спраги – люди, втомлені атеїзмом та життєвими негараздами, масово йшли до Бога.

Старші брати та сестри пам’ятають ті зібрання: Дім молитви на Брусилівській, який розрахований на 350 місць, був тоді переповненим вщент. Люди стояли в проходах, у дверях, на балконі, навіть на вулиці — аби тільки почути Слово. В кінці зібрань люди часто виходили на покаяння.

90-ті роки були також часом економічних випробувань. Багато хто втратив роботу, заводи зупинялися, люди бідували. І церква стала тим місцем «Ковчегом», де люди знаходили не тільки духовний хліб, але й фізичну підтримку.

Завдяки авторитету Володимира Глуховського та його міжнародним зв’язкам, налагодилася співпраця з церквами Швеції, США, Австралії. Багато приїздило до церкви проповідників: Білл Букет, брати Давидюки, Олександр Шевченко, Девід Хасавей та інші. Звідусіль почала надходити духовна література, гуманітарна допомога.

Звісно, це було і певним випробуванням для церкви. Десь вчилися правильно розподіляти допомогу, вчилися любити людей не за їхній одяг чи статус. Церква вчилася приймати всіх: і інтелігенцію, і простих робітників, і тих, кого життя викинуло на узбіччя. Це був час шліфування наших характерів.

Також благословенням того часу була молодь: вона йшла на вулиці, євангелізувала в скверах, здійснювала поїздки в дитячі будинки, літні табори. Почала працювати недільна школа, табори відпочинку.

Ті роки, для всіх церков України можна схарактеризувати як розквіт. При Глуховському діти їздили в Бельгію в дитячий табір. Були групи з сучасними музичними інструментами.

Період  відновлення союзу ХВЄ: 1995-1998

У травні 1990 року у м. Коростень Всеукраїнський з’їзд християн віри євангельської проголосив відновлення Всеукраїнського союзу християн віри євангельської, раніше забороненого владою. У тому ж році Володимир Глуховський заснував Союз вільних церков християн євангельської віри, до якого приєдналась і помісна церква в серпні 1991 року. А в березні 1995 року за рішенням церкви через голосування Володимир Глуховський залишив служіння пресвітера в церкві на Брусилівській. З березня 1995 року пресвітером помісної церкви стає Петро Васильович Кирпач, який раніше служив другим пресвітером церкви.

На членських зборах 18 червня 1995 року церква прийняла рішення про вихід із Союзу вільних церков ХВЄ. А через три місяці громада подала заяву про приєднання до Всеукраїнського союзу християн віри євангельської України, старшим пресвітером якого на той період був Микола Мельник.

Також саме в ці роки  церква «Ковчег» активно займалася євангелізацією та відкриттям нових церков за межами Києва. Були відкриті нові церкви в Київській області: Стайки, Гребені, Пії, Ржищів, Клавдієве.

  Кінець 90-х приніс нові виклики

Якщо раніше церкву атакували ззовні заборонами, то тепер ворог намагався розхитати її зсередини різними вченнями. Відкритість суспільства мала й зворотний бік: люди, спраглі до духовного, іноді приймали все без розбору. Почали віяти вітри «теології процвітання», вчень про «легке спасіння», приходили різні місіонери зі своїм специфічним баченням. Церква проходила болісний етап випробування на зрілість. Частина людей під впливом нових віянь, залишила зібрання.

Розуміючи ці небезпеки, Вадим Матюха та Олександр Руденко, яких тоді поставили на служіння керівника молоді та заступника відповідно, почали активно глибше вивчати Боже Слово.  Молодіжне служіння, попри всі труднощі, ожило. Молодь виходила на Хрещатик, до Арки Дружби народів, звіщаючи Христа. Період служіння Петра Васильовича закінчився у 1998 році.

Це був час перехідний, час непростий. Але, оглядаючись на ці роки крізь призму п’яти десятиліть, ми бачимо головне: Бог беріг Свій Ковчег.

Служіння Андрія Мозгового: 1998-2005

У січні 1998 року на членському зібранні помісної церкви Петро Васильович, маючи плани виїзду в іншу країну на постійне місце проживання, запропонував затвердити Андрія Мозгового пресвітером церкви. Церква прийняла цю пропозицію.

Початок нульових років у країні супроводжувався піднесенням економіки. Задовольнивши базові потреби, люди дедалі менше шукали допомоги в Бога. Пробудження затухало, однак життя  церкви тривало, люди, які присвятили своє життя Господу, продовжували служити.

Період служіння Василя Хмеля: 2006 -2021

У 2006 році у церкві «Ковчег» відбулася чергова зміна керівництва, пресвітером було обрано Василя Васильовича Хмеля.  Однією з важливих рис служіння Василя Васильовича стало повернення уваги до молитовного життя. Церква знову почала активно практикувати спільні молитви, шукати Божої присутності та проявів Духа Святого. Це стало джерелом духовного піднесення та відновлення для багатьох віруючих.

Василь Васильович приділяв особливу увагу старшому поколінню, підтримуючи літніх членів громади. Водночас він не залишав поза увагою молодь, нагадуючи про важливість духовної зрілості та відповідальності. Завдяки цьому церква зберігала баланс між поколіннями, що зміцнювало її як духовну сім’ю.

Служіння Василя Васильовича Хмеля було тривалим і насиченим. Воно поєднало в собі турботу про духовне життя, увагу до старших і молодших, а також мудре проходження через непрості ситуації. Цей період навчає нас, що навіть у часи суперечок і викликів Бог залишається вірним, веде Свою церкву і формує її через випробування.

    Сучасний період, виклики війни: 2021-2025

У 2021 році старшим пастором церкви «Ковчег» обрано  Володимира Миколайовича Змунчила, разом з ним служіння прийняли пастори Олександр Руденко та Артем Ковпак.

Справжнім випробуванням для церкви, як і для всього українського народу, став початок  повномасштабного вторгнення рф. Церква на Брусилівській перетворилася на гуманітарний хаб, куди звозили та розподіляли допомогу із заходу України та з-за кордону.
Підвал Дому молитви й адмін-приміщення церкви на певний час стали прихистком як для вірян, так і для мешканців навколишніх будинків, які ховалися тут під час повітряної тривоги.  Одна з таких сімей покаялася і тепер вони є членами церкви.

Пастор Артем пригадує, як тривала евакуація через зруйнований ворогом міст в селі Романівка, що став єдиним шляхом порятунку для мешканців Бучі, Ірпеня та інших окупованих населених пунктів Київської області. Брати церковним та власним транспортом забирали людей і везли до церкви, де годували їх, залишали на ночівлю і переправляли далі у західні регіони.

«Сьогодні в церкві «Ковчег» особливий день – ми разом з друзями святкуємо 50-річчя. По великій любові і милості Божій, ми згадуємо вогонь віри, який весь цей час несли наші брати і сестри. Дякуємо Богу за ці роки. Церква Ісуса Христа продовжує жити і служити», – підкреслює старший пастор церкви «Ковчег» Володимир Змунчило.