Вірш, що змінив світогляд в’язня – свідоцтво Оксани Гудзь

«Порошинка я на цій землі, подих вітру – і мене немає…» Коли я писала ці рядки, то не думала, що вони зможуть змінити чийсь світогляд. Але про це знав Бог!

У мої шкільні роки мобільний зв’язок та інтернет ще не були популярними, лише у заможних людей почали з’являтися мобільні телефони, здебільшого люди послуговувалися такими ЗМІ як радіо та газети. І спілкування з друзями та родичами на віддалі підтримували за допомогою листування: летіли білі конвертики від адресата до адресата.

Коли я у старших класах, то почала писати вірші та надсилати їх до редакцій. Мені подобався сам процес: написати листа, акуратно вкласти в білосніжний конверт та, підписавши розбірливим почерком, відправити поштою. При цьому молилася, щоб написане принесло комусь користь, торкнулося чийогось серця. Таким чином хотілося бути корисною на ниві Божій.

Не раз з радістю перечитувала опубліковані рядки, а одного разу із завмиранням серця прочитала відгук читача на мою творчість.

«Порошинка я на цій землі, подих вітру – і мене немає”, – такі рядки я прочитав у вірші Оксани Гудзь, надрукованому у газеті «Вічний скарб». Прочитав і замислився, бо особливе хвилювання охопило мене, дорогі спогади огорнули моє серце. За роки неволі у в’язниці я перечитав багато різноманітної літератури – намагався знайти спокій і якесь виправдання своїм вчинкам, неправильному способу життя. І ось прочитав невеличкий вірш у християнській газеті, назва якого «До Ісуса пригорнися». «Іди до Ісуса, віддай Йому свої біди й страждання, бо без Нього Ти – порошинка».

Оксано, у Вашому вірші мою увагу привернуло слово «порошинка». Коли я порівняв одну невидиму без мікроскопа порошинку з людиною, то одразу пригадав прочитане в псалмах звернення Давида до Бога: «Що таке людина, що Ти пам’ятаєш її?» Що таке моє «я», яке увесь час протистояло Богові, не знало, де знайти собі спокій. І цей невеличкий вірш допоміг мені усвідомити мою людську сутність, порівнявши себе з порошинкою», – писав невідомий мені в’язень Анатолій Гнатишин.

Найбільше вразили його слова: «Я зрозумів, що без Христа я ніщо й у Всесвіті, і на землі!»

Прочитавши цей відгук, зрозуміла, що тепер мої дописи у різні газети та журнали – це не хобі, не спосіб самовиразитися, а моє служіння на ниві Ісуса. І якщо таким чином хоч одна людина навернеться до Бога, то ця праця не марна в Божих очах.

Остання фраза Анатолія Гнатишина надихає мене писати та по сьогодні (хоча друкуюся здебільшого в Інтернеті). Він побажав: «Оксана нехай і надалі пише, а редакція друкує вірші, які торкаються сердець і навчають любити нашого Господа!»

Тому, дорогий читачу, закликаю не очікувати сприятливого часу чи нагоди, щоб зробити щось значне та грандіозне для Божої слави. Роби те, що ти можеш тут і зараз, щоб не втратити дорогоцінний відміряний нам час! Бо Слово Боже заохочує: «Служіть один одному, кожен тим даром, якого отримав» (І Петра 4:10).

Оксана Гудзь, Тернопільська обл.