Квітень 6, 2021 0 141 Переглядів

Свідчення Катерини Мацик

Я народилася в християнській родині. З дитинства знала, що Бог може зцілювати, адже моя сім’я покаялася через уздоровлення мами від хвороби печінки. Та коли тяжка недуга прийшла у моє життя – віри на зцілення не було.

1999 рік. Я працювала на кухні у школі. Тут навчалися переважно діти з бідних сімей, які часто не мали грошей на обіди. Тож на моє прохання школу забезпечували харчуванням від церкви.

Мені тоді було 39 років, ще молода. Аж ось одного дня відчула, як тягне праву руку від грудей. Думала, що це через протяг, бо часто відчиняли на кухні вікна. Перед кожною зміною на роботі нас перевіряла медсестра. Пам’ятаю, як перед черговим виходом на зміну мої груди почали на очах набрякати. Показала медсестрі, а та стривожено сказала: «Катю, бігом до лікарні!»

У лікарні одразу знайшли пухлину, направили в Луцьк. Зазвичай туди приїжджають з кимось із близьких – з чоловіком, з батьками – а я сама. Лікарі питають, хто зі мною з рідних, бо треба комусь правду сказати. А я кажу: «Говоріть мені, я не боюся». Лікар, усміхнувшись, відповів, що у пацієнтів з таким позитивним настроєм хвороба може піддатися лікуванню.

Та коли через три місяці я знову приїхала до лікарні, метастази вже пішли на бронхи і зруйнували їх. Я сильно кашляла, задихалася. Пройшла курс лікування, але мені сказали, що довго вже не протягну – наприкінці травня або на початку червня я мала відійти у вічність.

Коли відчуваєш, що твоє тіло руйнується, – як не крути, а ти здаєшся.

Від рідних я приховала правду, щоб не хвилювалися. Живу за 150 км від них, тож просто казала, що не можу приїхати – і вони нічого не знали. А в церкві вже бачили, що моє життя згасає. Але я казала: «Боже, хай моя свічечка згорить там, де Ти поставиш».

У недільній школі вже потрошку підготувала собі заміну. Та, незважаючи на близький кінець, у кінці травня я ще збиралася бути координатором в дитячому таборі. На служіння теж продовжувала ходити попри все.

І ось одного разу до мене підходить пастор: «Сестра Катя, а чого ти не хочеш, щоб звершили над тобою молитву?». Кажу: «А ви хочете?» Він сказав, що хоче, тож я пішла з ним до братерської кімнати. Сама заходити вже не могла, мені допомагали, бо руки і ноги були дуже набряклі, а весь правий бік тіла був ніби паралізований. Руку я взагалі не відчувала – ніби дерев’яна.

Пастор разом із молодшим пастором стали щиро молитися за моє зцілення. А у мене під час молитви такі думки закрадаються: «Було б добре, якби Бог почув його молитви. Але ж іще тиждень-два – і моє життя догорить. Напевно, доведеться йому ховати мене». Віри було – нуль.

І тут раптом на своїй правій руці, яку я не відчувала, чую дотик. Дивлюся – ніхто мене не торкається. Але я чітко відчуваю, що мою руку хтось ніби легенько змащує кремом. І я зрозуміла, що це руки Ісуса.

Мене вмить наповнила сила Духа Святого – і мої думки вже були не про смерть, вони славили Бога. Назад з братерської я вже виходила без допомоги, самостійно.

Коли прокинулася наступного ранку, перше, що кинулося в очі, – у мене нормальні руки і ноги! І я вже не задихаюся! Я подзвонила пастору і подякувала, що через його віру Господь мене уздоровив. Під час молитви у мене геть не було своєї віри, але браття зробили так, як написано. Слово Боже живе і діяльне!

У травні цього року минуло 20 років, як Господь подарував мені друге життя.

Попередня «Блаженні, хто помирають в Господі» - щирі співчуття пастору Богдану Левицькому та родині
Наступна Чи грішно прагнути популярності?

Вам також може сподобатися

Покликана нести життя

«Якщо Бог – добрий, чому світ наповнений стражданнями?»

Відповідає Анна Веренич Часто діти не розуміють, чому батьки змушують

Покликана нести життя

«Хворіти чи простити?» – свідчення Віти Лисюк

У 25 років мені поставили діагноз «аутоімунний тиреоїдит». Лікарі вважають,

Покликана нести життя

Чи грішно прагнути популярності?

«Хочу бути популярною. Це гріх?» Відповідає Людмила Бендус: Сама по