Листопад 15, 2022 0 607 Переглядів

«Хочеться, щоб після війни українці повернулися додому та влилися в життя і діяльність церков» – єпископ Михайло Мокієнко

Дніпропетровщина вже на початку війни стала великим гуманітарним хабом, в області знайшли тимчасовий притулок тисячі вимушених переселенців. Немало з них отримали допомогу саме на базі п’ятидесятницьких церков. Тут приймають та розподіляють за потребами гуманітарні вантажі від церков із Заходу, забезпечують харчування й дах над головою, надають духовну підтримку.

Про те «чого коштувало» організувати таке служіння, як змінився відсоток тих, хто активно служить у церкві, а також про плани «на після війни» – наша розмова з єпископом Михайлом Мокієнком.

– Як я дізнався про війну? Скажу, що в середині лютого, коли ми проводили звітно-виборну конференцію Дніпропетровського обласного об’єднання УЦХВЄ, вже тоді в повітрі витало відчуття, що ось-ось може початися. На конференцію приїхав старший єпископ Михайло Паночко, ми про це говорили. А коли їхали на вокзал, у ЗМІ передали, що деякі олігархи почали покидати країну…

 23 лютого ввечері ми мали онлайн-зустріч Комітету братерства, де один із братів попередив, що в цю ніч щось може розпочатися. На серці було тривожно, я майже не спав і близько 4 години ранку почув перший вибух, через короткий час – знову. Згодом подзвонив один із наших братів і сказав, що почалася війна.

– Чи було бажання виїхати?

Було тривожно і неспокійно, але бажання покидати Україну не було. Коли в першу неділю, 27 лютого, ми з дружиною прийшли в церкву, до нас підійшло кілька сестер, вони обіймали дружину і дякували, що ми нікуди не поїхали, говорячи, що їм на серці стало спокійніше. Тому я, як пастор, не міг залишати паству.

– Дніпропетровська область часто потрапляє під ворожі обстріли, це якось вплинуло на графіки та форму служінь?

         – З початку війни необхідно було переглянути та внести зміни у проведення служінь. У церкви почали масово прибувати вимушені переселенці. Тільки у нашій церковній громаді «Світло Євангелія» бували дні, коли ми приймали 150-200 людей за добу. Ми звернулися до людей по інших церквах, щоб люди приносили подушки, ковдри, постільну білизну і теплі речі. Тоді Дім молитви більше нагадував госпіталь, чи в кращому випадку хостел. Один з братів зауважив, що так і має виглядати Дім молитви у цей час. Деякі рішення приймали на ходу, як того вимагали обставини. Це вже потім почала надходити гуманітарна допомога й інші речі, а той час був особливий.

– Чи змінився контингент церков у області?

– Так, дійсно, контингент церков змінився. Приблизно 25% людей, особливо молоді активні сім’ї, виїхали закордон. Частина, щоправда, потім повернулася. Я радий, і дякую Богу, що з тих людей, які тоді залишилися, та з вимушених переселенців вдалося сформувати групу волонтерів, які взяли на свої плечі дуже велике навантаження.

Церкви нашого братерства на Дніпропетровщині за період прийняли та забезпечили усім необхідним майже 25 тисяч переселенців. Одна тільки церква «Світло Євангелія» прийняла понад 15 тисяч. Дякую Богу, що в наших церквах сотні людей вийшли на молитву покаяння, а деякі прийняли водне хрещення і стали членами церков.

– Яким ви бачите потенціал церкви після війни?

– Ми молимося, щоб після закінчення війни церква була, як місто на вершині гори. Хотілося б, щоб українці повернулися додому і влилися в життя і діяльність церков. Робимо до цього практичні кроки, один з них – це відкриття в Дніпрі Християнської Відкритої Академії.

– Наскільки кваліфіковано церква готова допомагати людям, котрі отримали психологічні та фізичні травми?

– Війна принесла величезні проблеми у всі сфери життя. Буду відвертий: ми до кінця не усвідомлюємо всіх масштабів і викликів, з якими ще зустрінемося. Один з актуальних напрямків служіння – це душеопікунство військових, поранених, вдів, сиріт, батьків, які втратили дітей та інших категорій постраждалих. У цьому напрямку вже проходить підготовка – навчання служителів на курсах душеопікунства. Також ведеться відповідна праця, яку нам ще доведеться переналаштовувати.

– Михайле Михайловичу, чи змінилася позиція церковної спільноти до зброї та військової служби у зв’язку з подіями, що переживає наша країна?

– Буду чесний, моя особиста позиція, як і в багатьох братів, з якими спілкуватися, змінилася. Це не означає, що не залишилось запитань. Питання в тому, що ми вийшли з радянської системи, яка була безбожною і гнала віруючих. Тож і ставлення до неї було адекватним. Друге, Україна не напала на Росію, відбулося навпаки і зброя використовується українцями для захисту. Мені навіть соромно за віруючих-апологетів, які знаходяться далеко від війни та повчають, як українці мають поводитися в цей жахливий час.

– Що для вас стало найбільшим викликом від початку повномасштабного вторгнення рф?

– Ті звірства, що чинять російські військові на території України. А ще питання: як можна так «промити мізки», щоб людина, творіння Боже, почала називати біле чорним і вірила брехні, не бажаючи розібратися в речах, що лежать на поверхні?

– Яке найбільше особисте свідоцтво ви отримали в час війни?

– Те, що я бачу щодня велике Боже милосердя і турботу про Божий народ.

– Чи є те, що приємно здивувало в найбільш критичний час?

– Я був приємно здивований згуртованістю українців (і не тільки). У перші дні війни біля приміщення нашої Облдержадміністрації я побачив сотні людей, які прийшли з наміром щось зробити, щоб бути корисним для держави. Тоді я утвердився в думці, що такий народ неможливо перемогти.

– Чи нормально відчувати почуття ненависті та гніву до ворогів?

– Є природна реакція на певні події, які відбуваються. Але ми, як віруючі люди, маємо контролювати себе, щоб емоції не брали верх над розумом та над вірою. Хоча відверто – часом це не просто.

– Як часто Ви читаєте новини та яким джерелам інформації довіряєте?

– На початку війни більше цікавився новинами, зараз стараюся дозувати. Хотілося б, щоб джерела інформації були правдивими. Певною мірою користуюся офіційною інформацією.

– Ваші побажання читачам, кожному українцеві.

– Зустрітися з Богом і пізнати Істину. Бажаю перемоги й скорішого завершення війни. Добробуту і радості.

Анна Крамська,

Михайло Кулакевич.

Попередня Волонтери з Рівненщини завезли допомогу у звільнені населені пункти Херсонщини
Наступна Уперше в Україні в Ковельському районі працівники соціальних громад вивчатимуть мову жестів

Вам також може сподобатися

Новини братерства

Щоб організувати безкоштовний показ фільму «Лютер», заповніть форму та отримайте матеріали

   В рамках ювілею Реформації варто використати будь-яку  можливість проведення просвітницької діяльності. Одним із інструментів для цього являється трансляція …

Новини братерства

Молитовні доми в Миколаєві переповнені невоцерковленими людьми

Миколаїв сьогодні є містом, яке чи не найчастіше в Україні

Молодіжне служіння

Полтавську молодь навчали інтернет-благовістю

Як опанувати професію таргетолога (спеціаліст з налаштування аудиторії в соціальних