Грудень 26, 2022 0 560 Переглядів

«Реформатори до Реформації» – Джон Вікліф, Ян Гус та інші діячі пізнього Середньовіччя

Реформація як зміна світосприйняття (і сприйняття Бога) є тривалим процесом відродження і переосмислення забутих у Середньовіччі початкових принципів християнства. Перш ніж Мартін Лютер вийшов на європейську релігійну авансцену, вже близько двох століть звучали голоси про необхідність духовних та світоглядних перетворень. Тому своєрідна «публікація» 95 тез Лютера 31 жовтня 1517 р. не лише відкриває новий період у житті Європи, а й підсумовує колишній етап діяльності «реформаторів до Реформації».

Католицькі контроверсії Середньовіччя, серед яких виокремлювалися питання про «папське намісництво Христа», переісточення (сенси перетворення хліба і вина в Тіло і Кров Христа), незліченні багатства церкви та формальний аскетичний ідеал, вже задовго до «офіційного» початку Реформації займали уми громадських та академічних діячів пізнього Середньовіччя.

Джон Вікліф та поширення Біблії англійською мовою

Одним із найвидатніших «реформаторів до Реформації» став англійський богослов другої половини XIV століття Джон Вікліф (1320-1384 рр.), який переклав Біблію англійською мовою. Будучи королівським капеланом, він виступав проти папських юристів. Вищим критерієм для нього було Писання: «…якби якусь думку висловлювали сто пап і якби всі ченці були звернені до кардиналів і захищали цю думку, то не слід вірити, якщо вона не заснована на Святому Письмі». Послідовники оксфордського професора – «бідні священики», або лолларди (римський понтифік називав їх «сіячами куколю») – подбали про популяризацію перекладу. Мандруючи по двох, в довгому червоному одязі, босі, вони проповідували народу Писання і нові релігійні ідеї.

Важливою складовою «вікліфітського» розуміння світоустрою став принцип рівності всіх людей перед Богом. Вікліф навчав, що папа римський не може бути намісником Христа на землі, і що багатства церкви вплутали кліриків у мирські справи і не заважають їм служити Богові. Найбільше образило Рим євхаристичне богослов’я Вікліфа, який критикував католицьке вчення про Причастя. Догматично католики виходять із реальної (фізичної) присутності Христа в Євхаристії, оскільки священик на вівтарі вершить таїнство втілення хліба і вина в Тіло і Кров Христа. Саме причастя в середньовічному богослужінні демонструвало нерівність християн: причастя хлібом і вином було становим привілеєм духовенства, а мирян причащали лише хлібом, але з вином з чаші. Вікліф говорив про духовну присутність Христа в Причасті і обурювався нерівністю, за що був усунений від викладання в Оксфорді та заарештований.

Вікліф стверджував, що папа не дотримується завітів Христа і відкидає принципи скромності, благочестя та євангельської бідності. В умовах претензії римського понтифіка на вищий суд, особливо у період папського двовладдя, виглядали посміховиськом. В атмосфері взаємних анафем і закликів до хрестових походів Вікліф виявляє антихриста в папстві, викладаючи свої думки у знаменитому трактаті «Про Христа та Його противника антихриста».

Саме органічне переплетення релігійних принципів, академічної та громадської діяльності дозволило Вікліфу закласти фундамент руху, зверненого до норм Євангелія та їхньої інтеграції до церковної системи.

Ян Гус проповідував чеською

Ще одним «реформатором до Реформації» став релігійний вождь чехів Ян Гус (1371-1415). Його «реформаційна» діяльність багато в чому близька до того, чим займався Вікліф: удосконалення анонімного перекладу Біблії чеською народною мовою, академічна діяльність у Празькому університеті, проповіді у Віфлеємській каплиці Праги рідною мовою та активна громадська позиція.

 Думку про папську непогрішність Гус називав не просто хибною, а богохульною, а право міркувати про відповідність церковних канонів Письму чеський професор залишав за кожним віруючим.

На тлі оголошеного папою Іоанном XXIII хрестового походу проти неаполітанського короля відбувався масовий продаж індульгенцій, що змусило Гуса написати трактат проти відпущення гріхів за гроші. Подібно до Августина, Гус навчав, що поряд з видимою Церквою існує невидима, істинна Церква Христова, очолювана Самим Спасителем, а обрані обранці – вірні члени цієї Церкви. Якщо керівники видимої Церкви (папи та єпископи) належать до засуджених, то їхня влада – узурпація, а самі вони – лжепророки.

Думку церковних соборів, як і папи, Гус не вважав непогрішимою, але прийняв запрошення на собор духовенства у Констанці. Реформатор, якого понтифік звинувачував у єресі, ризикував, але не міг ігнорувати збори кліриків усіх країн Європи, які проводилися з метою підкорити папство авторитету соборів. Констанцський собор прийняв рішення стратити Гуса. Проте і сьогодні добре відомий вираз Еразма Роттердамського: «Гус був спалений, але не переможений». Його смерть лише сприяла посиленню гуситського руху, перед яким, зрештою, виявилася безсилою вся католицька Європа.

Вільям Оккам та його трактати

До «реформаторів до Реформації» можна віднести і найвизначнішого схоласта Вільяма Оккама, який у своєму трактаті «Вісім питань про папську владу» висловив низку положень, що потім будуть використані соборним рухом. Суть їх зводиться до заперечення світської влади священства: пастирі повинні дбати про спасіння душ. Ні духовенство, ні сама Церква не можуть володіти майном і підкорятися владі світських законів. Головування папи не має підстав ні в божественному праві, ні у Святому Письмі, яке є єдиним правилом віри. Розбіжності, які виникають у Церкві, повинні вирішуватись не судом папи, а рішенням собору.

Соборний рух ХІV – першої половини ХV ст. прагнув лише обмежити владу папства, хоча критика римської курії була в соборних батьків не менш гострою, ніж у реформаторів. Засновники руху – Жан Жерсон, П’єр д’Айї, Микола Кузанський – вважали за необхідне зберегти папство, але підпорядкувати його у світських справах державі, а в церковних – Вселенським соборам. Ідеї ​​цих мислителів перемогли трьох соборах і стали важливою передумовою до Реформації.

Через п’ятсот років, коли багато хто перебуває в очікуванні Реформації і приходу нового Лютера, в богослов’ї і в самій церкві все більше уваги приділяється еклесіології. Рефлексія та творчий пошук у цій сфері можуть породити і вже породжують «реформаторів до Реформації», діяльність яких має бути готовою ризикувати і жертвувати, а не пристосовуватися, намагаючись зберегти статус-кво. Їхній пророчий голос у суспільстві може стимулювати духовне пробудження та обов’язково викличе протест та гоніння.

При цьому й сама церква, яка дедалі більше виявляє власну неспроможність на фоні викликів сучасності, і мріє про «справжню» Реформацію, повинна не відкидати сучасних «реформаторів» з їхніми ідеалізованими постулатами, а відкритися їм, створюючи передумови для Реформації в сучасному світі.

Михайло Мокієнко/

Попередня «Ісус зцілить рани й допоможе піднятись Україні» - Різдвяне привітання Михайла Паночка
Наступна Усією громадою працюють на перемогу: на Вінниччині при церкві відкрили власну пекарню (ВІДЕО)

Вам також може сподобатися

Історія цервки

Коррі тен Бум.  Прощення, загартоване, концтабором

Голландка Коррі тен Бум народилася 15 квітня 1892 року. Буми завжди відрізнялися побожністю і активною доброчинністю серед бідняків міста Гарлема. Сім’я жила у маленькому будиночку, на першому поверсі якого дідусь Коррі Віллем тен Бум відкрив годинникову майстерню.

Освіта

Хори та спів: чим славляться євангельські християни України

А пісня – це душа. З усіх потреб потреба. Лиш

Історія цервки

«Побудую Я церкву Свою…»

4 травня 2019 року в Луцьку відбулося ювілейне зібрання служителів