Старими стежками

До Києва – на авто, до Москви – повітрям, і вже о 20-й за московським часом – на Ленінградському вокзалі. У центрі просторого залу – високий гранітний паль з головою вождя світового пролетаріату на верхівці. Погляд кам’яних зіниць і поворот голови – вгору і праворуч (чому не ліворуч? – адже партія лівого спрямування).
На пасажирів не споглядає, а може просто відвертає ніс від запаху тютюнового диму, який переповняє зал, хоч курців непомітно.
Неподалік від паля – гурт міліціонерів чи поліціонерів, – представники доблесної російської поліції. Пильним поглядом обмацують кожного, хто через арку металодетектора заходить у зал.
З пастором Віктором Оніщуком ми прямуємо до Костомукші. Це невеличке містечко у Карелії, майже на кордоні з Фінляндією. 29-30 жовтня там відбудуться торжества з нагоди ювілею – 20 років церкви.
У нас у запасі дві години очікування на потяг. Є час поринути у спогади, ще б пак – навпроти молоденький, стрижений під «нуль» солдатик. Ну, зовсім герой з пісні В.Висоцького, який «одетый во все не по росту»…
А я чомусь пригадав далекий 1975-й, травень, м. Сухумі, що в Абхазії. Великий плац в/ч 11855. Полк вишикувався для прийняття присяги новобранцями. Голосно, на весь плац звучить команда: «Военный строитель, рядовой …, для принятия воинской присяги выйти из строя…». У неповних дев’ятнадцять приймати рішення так непросто…
Наш потяг уже залишив межі столиці Росії. Темінь за вікном, проте можна прилягти і думати. А на ранок гострі шпичаки струнких модрин, що вже скинули голки на холодне каміння, пружно розчісують густі пасма карельського туману. Тайга принишкла в очікуванні перших сніжинок, а звідти ще 250 км на авто карельськими лісами до Костомукші.
Але про це пізніше…