Серпень 24, 2021 0 1188 Переглядів

30 років життя Церкви в умовах незалежності: згадуємо шлях, аналізуємо та робимо висновки (ЧАСТИНА 1)

З нагоди 30-річчя незалежності згадаємо як відбувалися організаційні процеси в євангельських церквах України. Як відреагували свого часу керівні служителі на новину про незалежність? З якими проблемами стикалися? Для цього ми звернулися до архіву, щоб віднайшли матеріали та документи, статті періоду 90-х. Також у цій статті згадаємо найвагоміші події за період в 30 років, що стосуються Української Церкви Християн Віри Євангельської та Євангельських християн-баптистів. Можливо, ви були очевидцями, або й
учасниками, багатьох із них.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України. 30 років тому нездійсненна мрія багатьох поколінь втілилася в життя: ми стали вільною та незалежною Україною! Нові умови життя, нові реалії і перспективи відкрилися перед Церквою. Адже, як відомо, весь цей час, ще з часів царської Росії, і впродовж всього періоду існування СРСР, Церква знаходилась під тиском, в гоніннях, переслідуваннях.

Впродовж цього періоду братерство п’ятидесятників було роздрібленим на кілька частин, де були свої визнані керівники. Загального центру не існувало. Значна частина церков входила у ВСЄХБ, у якому працювали деякі керівники, котрі представляли п’ятидесятницькі церкви (Г.Г. Понурко, Д.І. Пономарчук, Д.Л. Вознюк, Р.І. Білас, В.С. Глуховський, П.К. Наметів, Ф.І. Папроцкий). Починаючи з 1968 року було дозволено реєстрацію п’ятидесятницьких церков незалежно від ВСЄХБ. У травні 1989 р. ВРЄХБ розпався. Станом на цей рік в Україні існувало близько 200 автономно зареєстрованих церков п’ятидесятників, діяльність яких очолювала Рада Пресвітерів, у складі якої були В.І. Озеруга, Ф.А. Вознюк, Н.П. Рещиковец, П.В. Сердіченко, Я.Д. Кобилінский. Інші церкви не були зареєстровані, однак мали свій керівний центр (В.І. Бєлих, І.А. Левчук, І.П. Федотов, В.Г. Мурашкін, І.І. Южаков, В.Г. Прудников, Я.Г. Приходько, Н.М. Камінский, М.А. Мельник і ін.).

У період після перебудови почалася робота з відновлення діяльності Союзу п’ятидесятників, що велася оргкомітетом, до складу якого входили: Р.І. Білас, В.М. Боєчко, А.С. Гринчук, Н.А. Гущин, А.П. Ільчук, Н.М. Камінський, Ф.К. Марчук, М.А. Мельник, В.І. Озеруга, Н.П. Рещиковец, П.В. Сердіченко, С.П. Цвор, Г.Ф. Черненко.

5-26 травня 1990 року в Коростені був проведений Всеукраїнський з’їзд, на якому була відтворена діяльність Всеукраїнського Союзу християн віри євангельської – п’ятидесятників, який об’єднав у своїх рядах помісні церкви, що належали раніше до різних груп зареєстрованих у ВСЄХБ, зареєстрованих автономно і не зареєстрованних церков ХВЄ і ХЄВ. Головою відновленого Союзу був обраний Микола Адамович Мельник, який керував Союзом церков до 1998 року. На сьогодні Українську Церкву Християн Віри Євангельської, яка є правонаступницею раніше діючого Всеукраїнського союзу євангельської віри і Всепольського союзу християн віри євангельської, очолює Михайло Степанович Паночко. Він був обраний на це служіння на Всеукраїнському з’їзді, що відбувся 19-21 травня 1998 року в Києві та переобраний на наступний термін під час чергових з’їздів (конференцій) у 2002, 2006 та 2010, 2014, 2018 роках.

Приміщення канцелярії Всеукраїнського Союзу Церков ХВЄП та Київського об’єднання церков ХВЄП

У баптистському братерстві також в цей час відбувалися вагомі організаційні процеси. У 1990 р. на ХХІ з’їзді Євангельських Християн-Баптистів України було проголошено створення самостійного Союзу ЄХБ України. Другою баптистською інституцією України є «Союз Ради Церков Євангельських Християн-Баптистів» – (СРЦЄХБ), який під назвою «Рада Церков ЄХБ» функціонував в Україні із 1965 року і мав загальносоюзну географію, тобто охоплював республіки СРСР, а згодом, із розпадом Радянського Союзу, – ще й баптистів-емігрантів, які є її, Ради Церков, прихильниками. Третьою інституцією є «Братство незалежних церков і місій Євангельських Християн-Баптистів України» – (БНЦМЄХБУ), діяльність якого розпочалася ще у травні 1989 року, коли деякі баптистські громади Донецької і Луганської областей не побажали увійти у структури вище перелічених союзів і спільно із баптистами Ростовської області і Краснодарського краю РРФСР утворили і зареєстрували Братство незалежних церков ЄХБ Південного регіону, а в 1994 році незалежні церкви ЄХБ України об’єдналися і зареєструвалися як «Братство незалежних церков і місій ЄХБ України» (БНЦМЄХБУ), які також проводять різнопланову діяльність, хоча їхня мережа у західних областях України не така широка, як в інших регіонах. У 1992 р. українські баптисти нараховували близько 1100 церков, що об’єднували понад 96 тисяч вірян (окрім незалежних, автономних церков і прибічників Ради Церков, що сукупно складали ще біля 20 % від названого числа). На ХХІІ з’їзді Союзу євангельських християн-баптистів України у лютому 1994 р. цей союз отримав назву Всеукраїнський Союз Об’єднань Євангельських Християн – Баптистів (ВСОЄХБ).

В якому ж стані перебувала Церква ХВЄ в Україні після проголошення незалежності? Чи були готові християни, служителі, до нових умов життя і служіння? Які проблеми існували? Про це частково дізнаємось із коментаря на той час заступника Голови Союзу ХВЄП України Ф.Г. Папроцького:

«Так склалися обставини, що духовне життя в недалекому минулому протікало в різних громадах по-різному. Неоднаковим є й рівень їх духовної зрілості. Причин тому кілька. Розрізненість, довготривала ізольованість більшості релігійних груп в часи тоталітаризму, сильний вплив близьких деномінацій, з якими п’ятидесятники під тиском політичних обставин змушені були нести служіння в досить тісному контакті та багато інших причин. Подекуди християни віри євангельської перестали молитися іншими мовами, з пересторогою почали ставитися до прояви різних дарів, пригашати Духа Святого. Таке становище спричинилося до втрати рясного благословіння, яке було раніше.

Ті ж громади, де віруючим вдалося зберегти чистоту віровчення, що стало можливим завдяки перебуванню їх фактично на нелегальному становищі, досить відчутно страждали від своєї ізольованості, не мали можливостей нести Слово Боже у світ.

Тепер ми ставимо до відома державу про своє існування й узгоджуємо свій статус лише із чинним законодавством, яке гарантує нам повну свободу віросповідання. Багато хто з братів та сестер ще не в змозі подолати пересторогу до держави, все ще підозрює її в підступності, боїться повернення старих часів» [2].

Перед створеним Союзом ХВЄ ставилися такі завдання:

– Праця над поліпшенням духовного стану місцевих церковних громад шляхом надання їм всебічної допомоги;

– Євангелізація всієї України;

– Підготовка майбутніх пасторів, служителів, проповідників, вчителів, видавців, сестер милосердя та інших вкрай необхідних Церкві трудівників на ниві Божій.

– Налагодження співпраці й більш тісних ділових контактів із закордонними братствами та союзами п’ятидесятників [2].

У президії конференції християн віри євангельської України: Білас Р.І. (ліворуч), Мельник М.А. 14 травня 1992 року, м. Рівне.

Практично відразу з проголошенням незалежності, зусиллями Союзу, у світ виходить газета «Голос надії».

20 травня 1991 р. Верховною Радою СРСР був прийнятий закон СРСР, що посприяв руйнуванню «залізної завіси»: закон про «Порядок виїзду з Союзу Радянських Соціалістичних Республік СРСР». Саме цей закон завершив епоху закриття кордонів. Мільйони людей отримали можливість повернутися на історичну батьківщину або віднайти нову – ту, про яку мріяли й за яку так боролися.

Впродовж 90-х років віруючі сім’ями виїжджали до Америки, відбувався потужний відплив членів церков ХВЄ. Подекуди до США виїжджали до половини громади, служителі, пастори. Але церква в Україні від цього не зменшилась і, як бачимо нині, не занепала духовно.

3 грудня 1991 року у Львові по загальноукраїнському каналу УТ-2 вийшла в ефір перша телевізійна проповідь Василя Боєчка із циклу «Вічне Джерело», яка продовжувала виходити в ефір декілька десятків років. В подальших роках на українському радіо та телебаченні започатковувались все нові і нові програми за участю служителів церков ХВЄ.

Відразу після падіння «залізної завіси» в Україну хлинули потоки духовної літератури, Нових Завітів. Масове ввезення Слова Божого у нашу країну було би неможливе без всебічної духовної та матеріальної допомоги керівництва Асамблей Божих у США. Завдяки їхній благодійній допомозі віруючі одержали не тільки мільйони примірників Слова Божого, але й заснували перші духовні вищі навчальні заклади в Києві, Коростені, Львові, Чернівцях, Тернополі, на Донбасі.

У 1991 році в Рівному було зареєстровано Рівненський Біблійний Інститут.

У 1992 році Верховна Рада прийняла закон про альтернативну службу.

25 червня 1992 року вийшов перший номер журналу «Благовісник» тиражем 10 тис. Він став всеукраїнським християнським журналом, головним виданням Української Церкви Християн Віри Євангельської.

У першому номері цього журналу ми читаємо про те, які умови настали для Церкви в Україні з приходом незалежності:

«Розкріпачення духовного життя в Україні, що стало можливе завдяки демократичним змінам у суспільстві, – без перебільшення – створило небувало сприятливі умови для активної діяльності церкви. Нарешті! Слава Господеві! Ми бачимо, як гостинно відкриваються двері громадських установ, закладів культури і навіть високих кабінетів перед тими, хто несе радісну звістку про Христа. Спостерігаємо бурхливе кількісне зростання релігійних громад і широкий розвій їх діяльності, скерованої на зміцнення в суспільстві значення таких незмінних чинників, як милосердя, справедливість та любов.

Відбувається активне налагодження зв’язків із закордонними церквами. Десятки тисяч киян, львів’ян, харків’ян, одеситів останні роки мали змогу слухати євангельські проповіді багатьох відомих братів-благовісників з Канади, Сполучених Штатів, Фінляндії, Швеції і, як результат, тисячі тих, хто порвав з гріхом і прийняв Христа як свого Спасителя. Чимало з них Силою Святого Духа через знаних проповідників отримали фізичне оздоровлення. Представники чисельних закордонних місій привозять в Україну сотні тисяч примірників духовної літератури й безкоштовно передають її спраглим до Слова Божого.

Зміцнівши, широко розгорнули євангелізаційну роботу вітчизняні церковні громади. Істина Христова утверджується у найвіддаленіших куточках України, покотилася хвиля євангелізації на Урал, на Сибір. Чують Слово Господнє не тільки у школах та клубах, а й у місцях позбавлення волі…» [1]

А ось як сприйняв радісну звістку про незалежність України директор із праці з молоддю Союзу ХВЄП України Анатолій Гук:

«Як ми чекали, як ми мріяли про такий час! І ось він настав. Слава Господеві! Для багатьох, хто був зневірився, надто довго не бачачи зрушень, нинішні зміни видаються просто фантастичними.

Хочеться говорити й говорити, славлячи Бога за те, що згадав про наш знедолений край, про наші понівечені, потоптані душі й широко відкрив нам двері для благовістя.

Приходять на пам’ять 80-і роки. Яке було бажання служити Господеві! Як хотілося відкрито зібратися, зустрітися всій молоді, разом понести радісну звістку для тих, хто ще не знає Ісуса, прославити Його на повний голос, не оглядаючись, не остерігаючись на кожному кроці! І ми намагалися те робити. Але скільки разів «органи» жорстоко розправлялися з нами, розганяли ті зібрання, ті конференції. У масштабі регіону, не говорячи вже про всю Україну, вдаватися до великих організаційних заходів було неможливо. Сьогодні ж Він відкрив перед нами перспективи просто неосяжні.

Розуміючи, що надзвичайно сприятливі для праці умови напевно будуть недовго, ми повинні поспішати з розгортанням якнайширшого фронту роботи» [3].

Сергій Головін так описує ті, благословенні Богом, часи:

«Тоді здавалося, що сіячі прийшли на родючу ниву, спрагнену зерен Слова Божого, і щедрий врожай не примусив себе чекати. Люди, які ще недавно гордо називали себе «радянським народом» раптом проявили живий інтерес до всього духовного: релігійного вчення, Біблії, народних традицій. Приплив людей у церкву був подібний лавині! У ті дні варто було проповіднику вийти на вулицю із закликом «Ісус любить тебе» – тут же збігався натовп і буквально вихвачував євангелізаційні буклети у нього з рук. На наступний день кожен п’ятий приходив у церкву, і кожен другий із них відгукувався на заклик до покаяння. Варто було десь на околиці поставити євангелізаційний намет – люди самі збігалися до нього, випрошуючи релігійну літературу. У кожного з’явився вільний доступ до Доброї Звістки. Молитовні будинки не здатні були вмістити всіх відвідувачів. Вісімдесят відсотків населення при опитуванні називали себе віруючими. Вирвавшись із тенет атеїзму, ми раптом стали найбільш віруючою країною в світі!» [6].

Кінець літа 1992-року ознаменувався визначною подією в духовному житті України: до Києва завітав знаний у всьому світі проповідник Райнгард  Боннке. На Республіканському стадіоні столиці, попри на нечувану спеку, не було де яблуку впасти. Гість провів два євангелізаційних зібрання. Люди приїхали не тільки з усієї України, але й з багатьох інших держав: Польщі, Латвії, Вірменії, Молдови. «Радісне збудження панувало у всіх п’ятидесятницьких церквах, – розповідали очевидці, – кожен у міру сил, що давав Господь, служив Йому на цьому святі. Особливим піднесенням відзначалася в ці дні служба Божа в молитовних домах міста. Люди підтримували молитвою працю посланця Божого» [2].

УЦХВЄ при відновленні своєї діяльності у 1990 році нараховувала чотириста церков. Сьогодні ця цифра перевищує тисячу сімсот та ведеться активна робота з відкриття нових церков. На графіку видно, що саме впродовж перших 10-15 років після проголошення незалежності динаміка змін кількості п’ятидесятницьких громад УЦХВЄ зростала найбільш стрімко.

Таку ж тенденцію спостерігаємо у баптистських об’єднаннях. У 1992 р. українські баптисти нараховували близько 1100 церков, що об’єднували понад 96 тисяч віруючих (окрім незалежних, автономних церков і прибічників Ради Церков, що сукупно складали ще біля 20 % від названого числа), нині ж лише ВРЄХБ нараховує майже 2,5 тис. громад.

Наприкінці 90-х рр. церкви масово наповнювались новонаверненими, щороку громади хрестили десятки людей. В архівах можна відшукати фото того періоду, на яких кількість охрещуваних сягає понад 50 осіб – і це вважалося нормою.

Водне хрещення 1997 р, м. Дубно, Рівненська обл.

У березні 1993 року завдяки спільній праці Союзу Християн Віри Євангельської України та Асамблей Божих США було зареєстровано Київський Біблійний інститут. 22 липня 1993 року Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України зареєструвала Київський Біблійний інститут як вищий навчальний заклад Союзу ХВЄ України.

30 вересня 1994 року в Рівному відкрито нове приміщення союзної друкарні («Світанкова Зоря», керівник Володимир Прит).

У вересні 1995 році тодішній голова Союзу ХВЄП звітував про те, що на той час, за п’ять років діяльності відновленого Союзу, кількість церков зросла до 1000, які відвідувало 112 тисяч віруючих. Було відкрито 372 недільні школи, де навчалися 12960 дітей та трудилося 1380 вчителів, які мали відповідну біблійну освіту. Діяло два стаціонарних біблійних інститути: Київський та Коростенський, а також два заочні біблійні інститути – Львівський та РУБІ, тримісячні біблійні курси.

З березня 1992 року, коли почав діяти відділ євангелізації Союзу, по вересень 1995 року було проведено 2825 євангелізаційних богослужінь! В результаті, в Україні було відкрито 95 нових церков, переважно на Сході та Півдні.

Ще задовго до року Реформації, коли для спільної праці були згуртовані різні євангельські конфесії, Голова Союзу Микола Мельник висловлював бажання, щоб усі християни України «прониклися ідеєю миру й братства». «Бачу, що сьогодні в Україні є велика кількість людей, хрещених Святим Духом, але вони розмежовані різними об’єднаннями. Дух Святий спонукає мене, щоб я діяв у дусі зближення цих людей, у дусі подолання штучних бар’єрів між нами. Я би хотів, щоб усі ми: і баптисти, і харизмати, і адвентисти, об’єднані в різні союзи й не об’єднані, реєстровані і нереєстровані, прониклися ідеєю миру й братства. Щоб ми визнали одне одного, покаялись один перед одним, за взаємну зневагу і непорозуміння. Я би хотів, щоб ми перепросили один одного з усією повнотою християнської любові й розпочали спільну молитовну працю для справи Христової в Україні» [4].

У 1995 році відбувся перший випуск студентів із КБІ. Його директор Озеруга Сергій Володимирович радів з цього приводу: «Два роки тому я навіть не уявляв, що ми так зможемо вирости… І от маємо справжній учбовий заклад, маємо перший випуск. Звичайно, все далося нелегко. Були й, здавалося б, нездоланні перешкоди, були й безсонні ночі, але Господь допоміг нам пройти таку відстань, про яку ми й не мріяли. Господи, Ти є великий, Ти є багатий, слава Тобі!» [4]

Перший випуск КБІ, 1995 р.

17 липня 1996 року в Спринфілді (Міссурі, США) була підписана угода кооперативної спільності між ВСЦХЄП і Загальною Радою Асамблеї Бога США. Союзи, визначаючи суверенні права та взаємну відповідальність, дали згоду публічно визнавати лояльність один до одного і зміцнювати братерські зв’язки для Божої слави і поширення Його Царства поміж людьми.

У листопаді 1996 року було започатковано міжконфесійний консультативно-дорадчий орган – Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, до складу якої ввійшли керівники релігійних об’єднань. Рада утворилася з метою об’єднання зусиль релігійних організацій з національно-духовного відродження України; координації міжконфесійного діалогу в Україні і поза її межами; участі в розробці проєктів законодавчих та інших нормативних актів з питань відносин між державою та релігійними організаціями; здійснення колективних заходів добродійного характеру.

3-4 грудня 1996 року в Москві відбувся 3-й позачерговий З’їзд Об’єднаного Євангельського Союзу Християн Віри Євангельської П’ятидесятників. Зміна зовнішньополітичного курсу незалежних держав зробила свій відбиток на праці Об’єднаного Союзу ХВЄ. І хоча у виступах делегатів із Латвії, Литви, Білорусі і багатьох інших звучала думка зберегти структуру Союзу – кінцевий виступ голови ОЄС ХВЄП показав: праця Союзу як такого завершується. «Я прошу, дорогі брати, – збережіть духовну братерську єдність, збережіть любов і взаємоповагу, зміцнюйте національні союзи. Росії варто подумати про власний об’єднаний союз», – з такими словами звернувся до делегатів з’їзду Р.І. Білас [5].

Указом Президента України від 15 січня 1997 року було утворено Організаційний комітет з підготовки та урочистого відзначення в Україні 2000-ліття Різдва Христового, в склад якого ввійшли керівники конфесій, представники Уряду, інтелігенції.

Олександр ГЕНІШ, редактор газети «За віру Євангельську»

Далі буде. Продовження читайте тут.

Попередня Дві сторічні церкви на Рівненщині відзначили посвяту нових Домів молитви
Наступна 30 років життя Церкви в умовах незалежності: згадуємо шлях, аналізуємо та робимо висновки (ЧАСТИНА 2)

Вам також може сподобатися

Новини братерства

Лариса Мурах: «Сьогодні зростає цифрове покоління, яке виховується поколінням книжкових батьків»

23-24 листопада 2018 р.відбулася звітна конференція Відділу служіння дітям та підліткам УЦХВЄ в  м. Київ на тему: «Як зберегти покоління?»

Новини братерства

Пастор з Монголії Один Цолмон: «Наша мета проповідувати Євангеліє народам, розкиданим по Азії за часів Чингізхана»

29 липня відбулася зустріч завідувача Відділу зовнішніх та міжнародних зв’язків ЦХВЄУ Юрія Кулакевича з пастором Один Цолмоном із Монголії

Новини братерства

100-річний ювілей відзначила церква ХВЄ в с. Машів, що на Волині

     Недільного дня, 9 липня 2017 року на подвір’ї Молитовного дому християн віри євангельської у селі Машів Волинської області було людно. Тут відзначали столітній ювілей церкви: разом молились, раділи, згадували історію.